Час збирати метафори - Михайло Блехман

Все ж таки приберу цю картину, на ній Феодосія не схожа на себе. Вона була розумниця, і очі в неї були не божевільні, а просто добрі, я так і напишу, от тільки почну мою книгу, коли вдасться почати.

Моя книга буде, як у Аввакума, – в товстій чорній обкладинці, з шорсткими сторінками.

Ні, звичайно ж, на цій картині Феодосія на себе зовсім не схожа: погляд повз всіх і мимо всього, рука нікому не потрібної жінки, не тонка, а кістлява. Підняла два пальці, наче комусь погрожує, – а вона ж нікому не погрожувала і всіх з самого початку простила…

Не простила, вона була нещасна – через те, що нікому не потрібна. Від самотності і волосяницю вділа і проносила майже шістнадцять років.

Зараз картину не видно, але потім потрібно буде не забути прибрати її.

Все тіло болить, і голова розколюється…

Ні, нехай залишається. Інакше стіна спорожніє, а вона ж у мене така важлива, я часто дивлюся на неї. І на цю, що зараз переді мною, – теж. Повішу на ній іншу Феодосію – Золотий пляж, якщо в Феодосії знайдеться картина з Золотим пляжем. Або «Дев'ятий вал», копію, звичайно.

Цього літа обов'язково поїдемо туди, тільки потрібно зараз витерпіти.

Якби тільки зараз… «В одну річку не можна вступити двічі», – обов'язково напишу цю фразу – здається, так і сказала Феодосії сестра.

Шкіра знову горіла, як, напевно, у неї під проклятою волосяницею. «У річку – можливо й не можна, Дуню, але в нас не річка, а болото»…

А в море – хоча б одного разу, обов'язково поїдемо влітку.

Ні-ні, я витримаю. Не я одна. Хіба хто-небудь не боїться самотності? І не можу ж я зіпсувати їм всім і собі самій наше парне число, змусити їх ніяково мовчати і мовчки радіти тому, що з ними нічого не сталося, – від мене-то вони цього ніяк не очікують, та й я від них теж.

Скільки років Феодосія прожила з Глібом? Якихось одинадцять, а я – вже майже шістнадцять… Краще терпіти, зате головного нещастя не буде. Якщо одна – значить, нікому не потрібна, – що може бути страшніше? Зовсім не тільки для мене – в тому-то й річ, що для всіх.

Потерплю і стерплю, я вмію. Подумаю про те, що ось – хіба не весело? – поїзд повзе уздовж берега і повз «Асторію», повз галерею, пам'ятник Айвазовському, – я пам'ятаю. Напевно, більше ніде з поїзда не побачиш відразу море і місто, яке біжить до тебе, немов стадо овець, хоча я ще не вийшла на перон і вівці нас не бачать.

А хвилі викидають водорості, вони пахнуть йодом.

Чому кажуть, що хвилі пахнуть йодом? Не розумію. Адже йод пахне інакше, зовсім не так, як водорості.

Поруч із вокзалом – парк, за парком – причал, звідти кожну годину відходять кораблі. Та які там кораблі – просто кораблики. Якщо холодно, можна сидіти всередині у вікна, але нехай буде тепло – і стояти на палубі. «Солоною піною по губах». Це теж вірно. Краще буде думатись, якщо дивитися на воду. В одну і ту ж воду не можна увійти двічі…

«Що ж ти Никона так лаєш, і Олексія Михайловича, найтихішого? Адже ми знаємо: «Будь-яка влада —«…

Нічого, нічого, він скоро втомиться і заспокоїться…

«Будь-яка влада – від Бога»? Аввакум подивився на Феодосію, потім на Євдокію, на Марію. Так, саме так і було. Подивився і відповів – так, як може відповісти тільки людина, якій судилося і під силу витерпіти майже шістнадцять років у колодязі: «Влада – від Бога, вірно. Тільки володарі – від диявола».

Аввакум написав книгу – велика книга в чорній палітурці, з товстими шорсткими сторінками…

Які сильні руки, буде дуже помітно… Потрібно потім що-небудь придумати, але не зовсім те, що минулого разу. Нічого, повірять. Інакше здогадаються, що я їм теж не вірю.

Парне число… Обов'язково вставлю цю розмову в книгу, її не могло не бути. І того не могло не бути, щоб люди ходили в церкву як додому, але з ними в їхній церкві розмовляли так, що було там, удома, було самотньо, наче в тому самому колодязі. Ось у чому справа…

Картину знову видно.

А Феодосія на цій картині – підняла два пальці, – майже всі думають, що це для неї головне. Головне для неї – самотність, звідси і все інше: жебраків сотнями зазивала до своєї хати, волосяницю не знімала, годинами слухала Аввакума, намагаючись зрозуміти те, про що раніше, коли був живий Гліб, навіть не замислювалася, і хрестилася двома пальцями, а не як майже всі. Шістнадцять років Бог присудив їй бути непотрібною.

Я закрила очі і відразу знову відкрила – він ніколи не повинен думати, що я забуваюся. Значить, любить. Ще трохи залишилося потерпіти, він скоро заспокоїться. Аввакум усі шістнадцять років у колодязі писав свою книгу. Він самотності не боявся. Велика книга в товстій чорній палітурці, з шорсткими сторінками. Дивно – я вже цілу вічність не тримала її в руках.

Ну, ось, нарешті він втомився, нарешті він заспокоївся… Тепер відпочити.

Потім дати собі ладу. А потім, можливо, навіть вийти на вулицю. Сама-самісінька. Подумати про Феодосію, галерею Айвазовського, розмову з Євдокією.

Подумати про Аввакума, про золотий пляж, про водорості, що пахнуть йодом…

І головне – про те, що я скажу їм усім, коли зустрінемось. Напевно, нічого нового – те ж саме, що вони завжди говорять мені.

Про найважливіше – про те, що мені вже п'ятнадцять років Бог дозволяє уникнути ганьби бути непотрібною. Цього літа нам обов'язково вдасться з'їздити до Феодосії, за стільки років я можу собі це дозволити. І там обов'язково почну писати книгу про Феодосію. Я її придумала. За п'ятнадцять років вже, здається, можна було б не полінуватися й почати.

Ні, що ж це все-таки з моєю пам'яттю? Звичайно – майже шістнадцять.

Дві теми одного оповідання

Куди діваються качки, коли ставок замерзає?

Чому диких качок називають дикими? Тільки тому, що вони живуть самі по собі? Заманулося – й полетіли в інші країни, заманулося – й прилетіли з інших країн. У цьому їхня дикість? Ні, критерій слабкий. Що зміниться в качці, якщо її замкнути в курнику, тобто в качнику?

Нарешті самотність закінчилося і стало можна побути на самоті. Спина вже не боліла від постійного сидіння за письмовим столом, і тиск – від того ж – перестав стрибати.

Качки розкрякались за весь тиждень, що ми не бачилися. Ну, що ж поробиш. Мені ніяк не вдавалося вибратися на озеро раніше.

Хвилі дитячими плюшками плюхаються в парапет. Тихо. Чайки кричать, майже каркають. Качка чи то енергійно крякнула, чи то гаркнула. Беззлобно – з необхідності – вдарила по воді крилами, що ростуть не від плечей, як у інших птахів, а від талії, і злетіла. Потрібно сильно здичавіти, щоб так гаркати й злітати.

Дощ не втримався на суцільний невизначеного кольору хмарі й зістрибнув на мене – спочатку на ніс, потім на маківку, а там йому вже було де розташуватися. Думав, напевно, що одному мені доведеться скрутно. Я не звернув на нього жодної уваги. Він образився і пішов собі – тобто пройшов.

Цікаво, качка народжується дикою чи дичавіє від важкого життя?

Здається, у мене був грайливий настрій.

Майже прозвучали два голоси – так близько, практично всередині. Я спробував прислухатися до одного з них:

– У тебе сьогодні, здається, грайливий настрій.

Я прикрив повіки, придивився і побачив її темно-карі, мовчазні, усміхнені очі. Своє волосся кольору очей вона носила хвостиком. Спробував прислухатися до іншого:

– Ти сьогодні налаштований грайливо.

Я придивився, не піднімаючи повік, і побачив, що її темно-сірі очі не дуже налаштовані посміхатися. Своє кукурудзяне волосся вона розшпурляла по плечах – чи то ретельно, чи то недбало.

– Ну, і чому ж ти не запрошуєш мене танцювати?

Запитала темно-карими очима, досить голосно, щоб я почув. Я почув і обійняв тебе за плечі – і похолов від несподіваної сміливості.

– Це щось новеньке, – сказала ти, майже сміючись темно-карими очима. – Може, спочатку хоча б запросиш на танець?

Я підняв камінчик і кинув у озеро. Качка хотіла покрутити біля скроні, але вирішила не наражатися на конфлікт.

– Думаєш, це так просто? – Запитав я, начебто для тебе це було важливіше, ніж для мене.

Ні, таке припущення не заслуговує на увагу.

– Хто мені дав право запрошувати тебе танцювати? Та й, швидше за все, ти відмовишся…

Ти засміялася вголос, так, що качки від несподіванки перестали злітати. Напевно, забули про свою дикість.

Я зітхнув і видихнув одночасно, відійшов від парапету і запросив тебе танцювати. Народу в кімнаті було багато. Я відчував її спину, а своїх долонь – абсолютно ні. Кімната була хоч і невелика, але величезна. Якби загасили світло, вона стала б нескінченною, але було світло, і це рятувало.

– Ну, от бачиш, – сказала ти. – Зовсім не страшно.

Я подумав і зрозумів, що нічого ж не змінилося.

– Нічого ж не змінилося.

Не встигнувши подумати, я додав:

– Ходім на вулицю. Прогуляємося по нічному місту.

Моя сміливість мене лякала, але я вже переставав відчувати свій страх.

– Як же я піду з власного шістнадцятиріччя? Якщо хочеш, можеш іти один…