Час збирати метафори - Михайло Блехман

Слід, схожий на штемпель, з яким лист ніколи нікуди не піде, скільки б його не чекали там, за полем, за піском, за морем і небом.

– Ну от, а ти, судячи з усього, думав, що на воді сліди не залишаються? Бачиш, які чіткі? Це тому, що вода почорніла. На блакитній або бірюзовій – хіба вони б залишилися, ці сліди, що не припиняють ритмічно стукати?

Як багато чужих кумирів. Сліди належать явно не їм, але одні, я думаю, неможливі без інших. Стук відповідає чужим кумирам, в них є щось спільне, адже кумир на те й кумир, щоб залишити слід. Його створюють саме з цією метою, хоч і сказано – не сотвори.

– Ти виправдуєш свої кумири і заперечуєш чужі?

Хотілося відповісти не замислюючись, але слів не вистачало: напевно, їм заважав підбирається все ближче стук.

Він махнув рукою кудись у бік заходу сонця:

– Не звертай увагу, розвійся. У мене є вірний засіб: чергове оповідання.

Я пустив по воді плоский камінчик, і він потонув, коли наткнувся на твердий слід, не знайшовши місця, де б слідів не було.

– У мене теж, – зізнався я.

Це легко – якщо зізнатися хочеш, а не змушений.

3

Про оповідання не можна з певністю сказати, про що воно. Інакше це не оповідання. Не краще й не гірше – просто не оповідання, як би воно не намагалося ним прикинутися. Лише замкова щілина, до якої підходить будь-який ключ.

– Замкова щілина або непроханий слід, що залишається в такт монотонному стукоту.

Він пригостив мене сигаретою, але я давно кинув. Він струсив попіл у блакитну воду: вода під мостом звучала і мчала до нашого з ним моря невтомним вальсом.

– Думаєш, і моєму? – затягнувся він.

Добре, коли запитують, як запитує він – щоб отримати відповідь, а не щоб видати за відповідь власне запитання.

– Моє море – це те, про яке хочеться мріяти. І те, в яке впадає річка з оповідання. І те, в якому немає чужого йому стуку, тому що до свого моря можна прийти тільки дуже тихо, стукіт і море несумісні. Те, що любиш, зі стуком несумісне.

А стукіт не припинявся.

Так не можуть стукати жіночі туфлі:

– Твоя героїня йшла безшумно, хіба що сніг натруджено й непривітно скрипів у неї під ногами. Але скрип і стукіт – зовсім не одне й те ж. А поруч зі слідами її черевичків, і замість них, і на них – налипнули гуркітливі сліди босих ступнів, що прийшли з цього боку моста і йшли на той. Вони йшли й залишалися на воді, що тече під мостом і з блакитної стає брудно-безбарвною. А вони все стукають та стукають.

– Я напишу так, – сказав він, і вода забрала недопалок з-під мосту кудись до нашого з ним моря:

«Ось іду по обледенілому мосту, ось сніг забивається мені в діряві черевички».

– Ти хочеш сказати, що це – той самий міст, на якому вона хотіла зустріти себе-другу, під іншим небом, над річкою, колір якої колись не відрізнявся від мого неба, а зараз вона стала схожа на скислий майонез, кажучи твоїми словами?

Він задумався, дивлячись на воду. Від протічної води не хочеться відривати очей, це ж не вогонь, хоча кажуть, що й на нього можна дивитися нескінченно. «Навіщо? – подумав він і подумалося мені. – Всі вогні – все одно вогонь, це вода завжди різна, річки не схожі не тільки на моря й озера, але й одна на іншу».

– У неба немає множини, – припустив я. – Добре, що вони не знали про це.

Чи все ж погано?

– А кажуть, що цей міст розділяє місто, – похитав він головою.

Заперечувати – моя найбільша пристрасть, і я заперечив із властивим мені духом протиріччя всьому на світі:

– Навіть тире не розділяє, а тим більше – міст. Хіба мости наводять не для того, щоб з'єднати? І хіба спалюють не для зворотного?

Роз'єднує не міст, а постійний, неминущий стукіт, що не залишає надії, але залишає сліди.

Сліди замість надії.

Надія, що йде безслідно, без сліду схожа на спалений міст.

4

– Засіб виявився не дуже вірним, бо ти не можеш відволіктися від оглушливого стукотіння та давлячих слідів, – зауважив він радше схвально, ніж співчутливо. – Чи не спробувати інший?

Я напишу так:

Годинник відчинився, з нього вийшли фігури, що дивляться повз нас. Напевно мріють побувати на Острові Пасхи – або прийшли звідти.

Ми взяли по кухлю пива й сіли за столик навпроти байдужих до на нас годинникових фігур.

– Пильна увага, – заперечив він через іще сильніші протиріччя, – відрізняється від неуваги тільки ступенем пильності. – Отже мені теж не звикати.

– Та кумирами, – додав я, відпиваючи з кухля.

Старовина навколо нас була як новенька.

Втім, хіба може місто бути новим? Місто на те й місто, щоб новим не бути, хіба що весело прикидатися.

А щоб раз і назавжди не встояти перед стукотом, місту потрібно забути про свій вік, про неминучий минулий час, – і віддати перевагу майбутньому. Невизначене майбутнє, удавано безхмарне, кисільно-молочне.

Старі міста стуку непідвладні.

– Якби то було так, – посміхнувся він.

– Пиво без тарані – занадто аристократично для мене, – сказав я, намагаючись не чути стукоту й не помічати безлічі слідів босих ніг, що грюкали підкутими п'ятами по старій бруківці.

Буває, бруківку накриють асфальтом, сподіваючись, судячи з усього, замінити минуле майбутнім. Замінити минуле? Значить, воно лякає, не піддається, не стає минулим. Кажуть, у минулого немає умовного способу. Але ж воно може бути суцільним умовним способом. Саме минуле, зведене в абсолют, в захмарно найвищий ступінь, що не може терпіти сьогодення, боїться майбутнього, – ось воно і є тим самим умовним способом, якому поклоняються, яким вгамовують і не можуть вгамувати триваючу спрагу, яка вимагає слідів і стуку. І ще стуку, і ще слідів.

5

Моє минуле – інше. Моє минуле – це час, який не минув.

Я напишу так:

У тротуарі, що не знає нічого, крім асфальту, була добре помітна лопатка з невідповідним до неї зменшувальним суфіксом.

– Точніше – забув, – уточнив він. – Минуле буває умовним, але й неминулим, ти ж сам сказав.

– Дуже непросто зробити так, щоб минуле не минуло і при цьому не заважало майбутньому.

Щоб минуле, сьогодення і майбутнє не заважали одне одному і одне одного не заперечували.

Ми увійшли в кафе під трохи вицвілою вивіскою – сиві вусачі солідно вечеряли за дубовим столом.

– Якщо почне перетворюватися з нашої вини, – зауважив він, ставлячи на дубовий стіл дві тарілки з хінкалі, – стукіт нагадає.

Босими кованими п'ятами по бруківці. Підкутими п'ятами по колись жовтому полю, босими кованими ногами по річковій, озерній, морській воді, що втрачає блакить, по землі, яка втрачає чорноту.

Чернь по чорноті – ці слова ніколи не були однокорінними.

6

Нам було видно: до маршируючих п'ят прилипли зім'яті, понівечені листки паперу. Незліченні папірці – кожній підкові є що спотворити. На одному з них написано іспанською приблизно так: «Все ковзає, перетворюється, тане, переходить само собою з одного в інше», на іншому – українською: «Чи не зникає відповідь кожного разу з тими, хто спочатку є, а потім – був?..» І багато, багато таких же – інших, але – таких.

Щоб позбутися слідів – потрібно стерти їх з бруківки та з води.

Щоб вони не з'явилися знову – не дозволити минулому піти. Не поспішати в майбутній час із неминулого, сором'язливо прикриваючи бруківку асфальтом. Але все ж таки не зводячи минуле в абсолют.

Віддаючи перевагу найвищому ступеню – порівняльному.

А якщо буде занадто шумно від кованих босих кроків по професійно спаленим мостам, просто напишемо рятівне оповідання. Можливо, вони або їм почнуть читати – і вони тихо, не грюкаючи, повернуться туди, звідки прийшли: дочитати й дослухати.

– Просто напишемо, – сказав він, не дозволяючи мені розплатитися.

– Хоча це не буде просто, – погодився я, віддаючи йому належне.

Автор дякує своєму найкращому другу, що склав йому компанію в європейських столицях – Будапешті, Празі, Тбілісі, Києві в 1956, 1968, 1988, 2014 роках. Випали 1979 і 2004, бо для них поки що немає оповідання.

Садок вишневий коло хати…

…в саду сокирою стукають по дереву.

Потім

Залишуся?

Та ні, вже треба йти…

Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…

Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть – гудуть у клятих черевиках…

Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, – але все одно це – рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро – бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо йти звідси, з цієї лави, нехай і давно задерев’янілої, від цього озера, в якому – безліч схолоднілих шматочків золи, що колись біли вуглинами…