Час збирати метафори - Михайло Блехман

– Дражлива перевага вух над обличчям, – вимовив його колега, не відриваючись від мольберта. – Але, принаймні, він може дати сюжет для невеликої картини. Дуже йому за це вдячний.

Заєць навіть вухом не повів. Він вийняв з жилетної кишеньки годинник ще не модної конструкції та поспішив з усіх ніг туди, куди, здається, запізнювався.

– О часи, о звичаї!.. Так поспішати, щоб забути вдягнути піджак, – зітхнув я, замислюючи сюжет власної нової картини й дивуючись з того, наскільки сильно зайці та кролики можуть стимулювати творчу уяву.

Старший з художників неквапливо промовив, звертаючись до свого молодшого колеги:

– Як ви сказали? Не повторюючись жодним штрихом?…

Ми обидва подивилися на нього. Він довго мовчав.

А день тим часом ставав чи то тривожно, чи то заколисуюче кавовим. Десь у горах, за деревами, що махають стомленими гілками перелітній гусці, починали запалюватися й розгорятися вогники. Гусці було холодно, шкіра покрилася пухирцями, вогні там, внизу, не вабили й не зігрівали, а здавалися їй одним маленьким прощальним вогником на тривожному, неминучому, але бажаному шляху на південь. Над океаном, який виглядає маленьким озером, якщо сидиш на березі біля мольберта і на південь летіти не потрібно…

Нарешті він поділився з нами тим, що, здавалося, турбувало його:

– Я б хотів знайти один-єдиний штрих, в якому вмістилися б усі штрихи й мазки…

– Все штрихи – один штрих? – Задумливо перепитав молодший.

– Так! Я хотів би написати картину, яка об'єднає всі інші – вже написані і ще навіть не задумані…

Молодший затягнувся черговою сигаретою і заперечив:

– Щоб усі решта стали непотрібними? Але тоді нам з вами – і нашому новому приятелеві – довелося б переписати всі свої картини в одну, після чого – зовсім кинути писати. Думаю, останнє так само малоймовірно, як і те, колега, що вам вдасться відшукати цей всепоглинаючий штрих. Сподіваюся, що не вдасться, і ми не раз ще порадуємо порівняно нечисленних прихильників, в першу чергу самих себе, і засмутимо порівняно численних недоброзичливців.

– У першу чергу – теж самих себе, – сумно посміхнувся я.

Вони не заперечили і знову повернулися до своїх мольбертів – таких же, як мій, але не схожих на нього і один на одного.

Я дивився на озеро і на свою картину. Там, за її межами, моє озеро відкривалося кожному по-своєму, а тут – його бачила дівчинка, і мені залишалося зробити один-єдиний штрих, щоб дописати і доказати це, – але не такий, який зробить всі інші мої штрихи безглуздими, а – навпаки – додасть їм сенс. І сенс цей відкриється всім, і тоді кожен глядач моєї картини буде її союзником і співавтором, адже коли міркуєш про чиюсь картину, то цим створюєш свою власну. І кожен глядач побачить моє озеро так, як побачила його маленька дівчинка, разом з якою ми написали цю картину: крапля дощу розтечеться по її долоні, і шматочки цукру не зможуть розчинитися в холодній воді. І ця моя картина розповість глядачам правду, бо не стане копією того, що зображує, адже копія і підробка не можуть бути правдою.

– Копія, – сказав молодший з художників, – це всього лише безплідна спроба зобразити результат.

– Зате правда, – підтвердив старший, – це успішне зусилля зрозуміти процес і розгадати причину.

Береги, схили гір, вода, острівець, дерева стали темно-кавовими, шматочки цукру розчинилися в потемнілій воді.

– Ви думаєте, мені не варто відкладати пензля? – зважився я на найважливіше запитання.

– Відчувається нерозривність, – зауважив старший. – Цим питанням ми свого часу мучили себе, тепер – в своє – ви мучите і себе, і нас? Це тішить, колего.

Молодший посміхнувся, востаннє на сьогодні затягуючись сигаретою. З неї впав вогник, і я встиг загадати бажання.

– Приємна безперервність. Що ж до суті того, про що ви питаєте себе і нас, то – головне – продовжуйте ставити знаки запитання, і не тільки в кінці, але й на початку, коли картини ще немає. Тоді вона напевно буде.

Дощ невпевнено підповз і капнув знайомим коктейлем мого «Гроту». Береги озера стали зовсім фіолетовими. Фіолетових фарб було так багато, що ними можна було б написати нову картину, і я вже знав, що обов'язково напишу її, от тільки знайду останній штрих для цієї.

Моїх друзів ставало не видно у фіолетовому кінці дня. Перешіптування їхніх картин злилося з шурхотом листя, тихим хлюпання і – подекуди – хлипанням води біля берега, потріскуванням дров у камінах, відкорковування пляшок. І ще цвіркуни невтомно і безперервно строчили по якомусь своєму іграшковому ворогові.

Я склав етюдник і пішов до своєї машини.

Назустріч, туди, звідки приїхав я, прямувала дівчинка. Вона йшла туди, де вже піднімалося сонце, схоже на щойно спечене, ще гаряче печиво, а в долоні у неї світилася крапелька води, схожа на моє озеро. І я зрозумів, що останній, головний штрих повинен додати до моєї картини не я, а мій глядач, і у кожного глядача цей штрих буде не схожий на інші, і саме це зробить все штрихи схожими один на одного, саме це зробить їх єдиним штрихом.

– У твоїй руці наше озеро стає ще загадковішим і зрозумілішим. Всі разом ми обов'язково домалюємо його, – пообіцяв я їй.

Щоб кроки не заважали слухати, дощ перестав іти й по-заячому нашорошив вуха.

– А ви художник? – з надією запитала вона…

Я поїхав тією ж дорогою на північ. Іноді зупинявся, щоб спуститися до мого озера і продовжити свої нерозривні – безперервні – картини. Я знав, що буду писати їх – фарбами, запахами, словами, звуками. І мріяти про те, що знак запитання – не зараз, а хоча б колись – перестане сутулитися, розпрямиться й стане знаком оклику. Або просто зникне, і від нього залишиться крапка, що робить запитання і оклик такими схожими.

Я знав, що дорога буде різною. Іноді вона буде шелестіти під шинами моєї машини, як шарудить жовтневе листя під ногами. Або втомлено зітхати, відгукуючись на тихе попискування коліс старої сільської брички. Іноді – тисячі нездійсненних срібних соверенів будуть дзенькати й цокати по бруківці.

А час перелітною гускою летітиме у зворотний бік, через озеро-океан і, судячи з усього, не захоче повертатися в чудесні, холодні краї.

Моїм друзям, які – так вже вийшло – зі мною незнайомі.

Стукіт

Будапешт – бо там холод, там мене б'ють і ображають.

– Ви мене знаєте з хорошого боку, але ви мене взнаєте з поганого.

Сонце кольору свіжовимитої тигрової шкури

1

Стукало.

Власне кажучи, світало, темніло, холодало, тепліло як колись. Але головне – поступово ставало головним – стукало.

Раніше такого не було. Ну, бувало, що стукне і перестане, я не заперечую, але щоб стукало постійно…

– Твоя наївна забудькуватість розчулює. Стукає постійно, і стукіт цей із заднього плану періодично виходить на передній, подавляючи інші звуки. Він, немов крапля, довбає камінь частотою падіння. Втім, і силою теж.

– Думаєш?

Він знизав плечима, ми пригубили, не цокаючись:

– Намагаюся не думати, але не виходить.

Коли сам – самотності немає. Звідки їй взятися, хто її принесе? Самотність настає – я наполягаю на цьому слові, – самотність настає, коли самим бути перестаєш. Таке вже в неї, самотності, головна властивість: чим ширше коло, тим воно вужче. Замкнуте коло – найвужче. Наступ – це нав'язування чужих кумирів, інакше в чому сенс наступу?

– Хіба наполягаєш – ти? Ось дивись.

Він розкрив мій альбом на старій сторінці. Нові у мене теж є, але до них не достукатися.

– Чи не достукатися? Забудькувата наївність! – похитав він головою. – Переконайся в моїй правоті, як би мені не хотілося опинитися неправим.

Я із задоволенням, в котрий вже раз, подивився на витіюватий тризуб, ні на що не схожий, скільки не проводь паралелей. Та й меридіанів – пожартували ми одночасно, хоча обидва не залишилися повністю задоволені тонкістю жарту. Як світанок у незабутому, незабутньому полі, він світився жовто-блакитним світлом, і було свіжо й тихо, а тому несамотньо – хіба може бути самотньо, якщо ти – сам? Якщо немає чужих кумирів.

– Подивись, – порадив він. – І вслухайся.

Тиша відходила від нас. Я вдивлявся в облямований зубцями тризуб і починав розуміти: причина – в стукоті. Тризуб все ще не переставав мерехтіти і виднітися, але тиша йшла нечутними кроками, розсіюючись і поступаючись місцем все більш наполегливому стукотінню, що заважало мені бути одному наодинці з блакитним світанком, що піднімався над жовтим полем і тихо опускався на нього. Самому на по-ранковому жовтому піску, що обрамляв блакитне море і цим же морем обрамлений.

Стукало.

2

На піску, що поступово втрачав жовтизну, на пшениці, що повільно зминається, на воді, що чомусь – чомусь? – чорніє, казна-звідки проявлялися сліди. Вони з’являлися в такт ритмічному стукотінню: стук – слід, стук – слід, і знову стук – і знову слід.