24:33:42 - Лариса Денисенко

Я й не думав дiставати червонi маки, я сам червонiв, наче мак. Спочатку менi було холодно, я випив вiскi з чаєм, потiм чай iз вiскi, потiм чистий вiскi, потiм менi стало спекотно i я вирiшив бiльше чаю не пити. Тут вони й завiтали. Вона в джинсах та чорному светрi, волосся зiбране та гладко зачесане, як на фотцi, яку менi демонстрував батько. I батько. Не пам'ятаю в чому, я на нього не дивився. Не мiг. "Привiт", - сказала вона i простягнула вологувату руку. Нервується - констатував я, навiть без задоволення. Я б теж нервувався. Власний шлунок рвав мене навпiл. "Привiт" - вiдповiв я. "Максим" - додав. Вийшло: "Привiт, Максим", наче привiтався сам i з собою. Почав реготати. Не знаю, як вони реагували на це, не дивився; натомiсть, зробивши слов'янський уклiн, ледве встояв на ногах, i запросив їх до кiмнати. Сам здивувався, а чого, власне, я їх запрошую, це ж батькова хата? Вона була менi схожа на нечепур-циганок, якi вешталися парком та намагалися ошукувати натхненних студенток та викладачок унiверситету, який було розшатовано поруч, та й взагалi довiрливих позаунiверситетських людей. До мене циганки не пiдходили, мабуть, у них упередження щодо чоловiкiв. Скоро довiрливi жiнки скiнчаться, i циганки переключать увагу на недовiрливих жiнок, а вже потiм i на чоловiкiв. "От буде нам тодi щастя", - подумалося менi.

"Ми принесли м'ясо, рибу та соуси". - "Багато соусiв" - додав батько, вiн тримав її за руку. Вони якимось чином примудрялися тримати пакети з м'ясом-рибою-соусами та триматися за руки. Iдiотизм. "Давайте сюди вашi пакунки". Вони одночасно простягли менi пакунки. "Синхронiсти хрєновi", - в мене не виникало жодної позитивної думки. Вона подивилася на скатертину. "Ми можемо це заляпати". - "Зараз, я знаю, де лежить полi етиленова скатертина", - сказав батько, i вони хутко схилилися над шухлядою, тицнувшися лобами. I, звiсно, розреготалися. Скiльки менi ще доведеться це витримувати? Годину, тиждень, все моє життя?

Чорт забирай. Прямо з шухляди вивалилися рожевими кавалками гумовi грiлки. Їх було двадцять шiсть. Батько i Клята Шу дивилися на них, як на представникiв iншої цивiлiзацiї. "Ти їх що, розводиш…" - почала вона. "Для продажу?" - продовжив батько. Вона тицнула кулачком в його грудну клiтину. Мабуть, думала, що це виглядає кумедно. Насправдi це виглядало огидно. Доросла жiнка, яка поводиться, як хлопчисько - мене майже знудило. А вони реготали собi, радiли грiлкам, як дурний миловi. "В п'ятницю не можна стiльки реготати, в понедiлок доведеться плакати", - видав я мамчине прислiв'я. Батько принаймнi реготати припинив, уважно подивився на мене, а вона продовжувала посмiхатися. Мабуть, думає, що я поводжуся, як придурок. То й пiшла вона. "Сiдайте за стiл, я зараз це приберу i витягну скатертину" - сказав я.

Гумовi грiлки були схожi на дохлих камбал. Круглi та рожево-помаранчевi. В Аделiни були проблеми з кровообiгом, грiлками вона намагалася пiдтримати тепло, щоб заснути. Втiм, навiщо я брешу? Аделiна ширялася. I я нiчого не мiг з цим вдiяти. "Це не твоя справа" - говорила вона. А коли вона таке говорила, то саме це мала на увазi. Я поважав її за те, що вона нiколи не грала в статевi iгри. Не кокетувала, не брехала, не намагалася виглядати слабшою або сильнiшою, нiж була насправдi. Коли ширки або грошей на неї не було, а таке час вiд часу траплялося, Аделiну лихоманило, тодi вона вкладалася в лiжко, куталася в ковдри та обкладалася гумовими грiлками. Вздовж всього свого тiла вкладала кругленькi рожевi грiлки, як поросят бiля свиноматки, та ще й перекладала ними тiло. Її худеньке тiло пiд вгодованими грiлками - як я сильно її кохав, особливо я це вiдчував саме в такi моменти. Нестримно та нестерпно, до болю. Коли грiлки холонули, я приносив iншi…

"Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америцi. Пам'ятаєш, як нам тодi було весело?" Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом з червоним вином, постiйно прокручував його в своїх сильних пальцях, клята Шу спостерiгала за ним. Я знизав плечима, я розумiв, що потрiбно було про щось розмовляти, то чого б не про це? Це були теплi спогади. "Вперше я потрапив у США в п'ятнадцять рокiв…" - "Та ти що? Майже, як я! Правда, я рокiв у тринадцять". Вона миттєво перехопила iнiцiативу. Я помiтив, що Клята Шу спiлкується в спосiб, у який працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове вiконце), вона вiдгукується кiлькома (вiдкриваються штук десять рiзних i спробуй ще все це закрити! Наступного дня кiлька з них знову виникнуть!) "Ну, любонько, ти з мене слова бiльше не вичавиш", - застановив я собi. Батько такого собi не застановляв, вiн повернувся до неї, хотiв слухати її iсторiю. I Клята Шу з нею не забарилася.

Iсторiя клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

Коли вся наша країна, в якiй ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, в батька був такий здивований вигляд, наче вiн тiльки про це дiзнався - звiсно, тiльки цi двiйко мали право народитися в СРСР!), докладала всiх зусиль, щоб перетворити холодну наче драглi вiйну на бiльш гарячу страву, керiвним партiйним кадрам припало до думки показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме - дiтей. Саманта Смiт тодi прилетiла до нас, в США вiдрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такi, але себе не викрив). У таку поїздку вiдiбрали й мене.

Нас було десятеро. З цiєї десятки два переможця пафосних тематичних олiмпiад "свiту-мир!", цими переможцями були я та один грузинський хлоп на iм'я Давид. Чим прославилися всi iншi дiти, я не знаю i дотепер. Тобто всi, крiм Марлена. Марлен став моїм другом, дiдусь його був не абиким. Марлен це знав i визначав себе як "блатняк". Ще було п'ять дiтей з Росiйської Федерацiї, троє з яких зовсiм не знали англiйської, бiлоруська дiвчинка Мiла та хлопчик з Казахстану, якого звали Авраг, натомiсть всi до нього зверталися - Андрiй.

Керiвником у нас був Олег - величезний хлопчина, плечi, як екран домашнього кiнотеатру. Працював вiн у Московському мiському виконкомi. Вiн був надзвичайно iдейною людиною, за радянську владу готовий був пащi всiм розiдрати. Спочатку вiн нас всiх зiбрав у Москвi, де сказав нам таке:

1. Вам видадуть речi. Джинси та кросiвки. Не можна брати з собою якiсь старi лахи. В Америцi ж не можна приймати нiяких подарункiв, в СРСР все є i навiть бiльш, нiж усе! Як подарунок можна взяти тiльки книгу, показати менi, я вирiшу: нормальна вона чи нi.

2. Нi з ким не зустрiчатися, нiкуди не збiгати, газети не купувати. Нiяких гумок! Побачу - начувайтеся.

3. Всi вашi грошi, якi вам подарує для цiєї поїздки партiя, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирiшуватиму я. Вiдразу можу сказати, що це буде їжа.

4. Щовечора я буду перевiряти вас, вашi шухляди та валiзи.

5. Нiчого не купувати.

Я запитала, чому газети та гумки не входять в пункт "нiчого не купувати", а виокремленi, i як можна взагалi щось купувати, якщо грошi все рiвно будуть в Олега, а витрачати їх можна тiльки на їжу? Олег чемно вiдповiв, що якщо вiн почує вiд мене за сьогоднi ще одне запитання, то я нiкуди не поїду. "Особисто потурбуюся про це".

Перед вильотом нам дiйсно видали одяг, ми перевдяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в'язницi. Тобто тодi я не знала, як воно у в'язницi, але пiзнiше зрозумiла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелi. Я тодi думала, що бувають готелi для дiтей i для дорослих, бо життя подiлялося на дитяче та доросле, я думала, що i з готелями вiдбувається те саме. Всi ми були у захватi. Але нiхто - нi Олег, нi американська сторона, яка нас гостинно приймала, не подумали про те, що в кожному номерi знаходиться мiнi-бар. Обслузi на це взагалi було плювати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових вiд нас (я вже не кажу про Олега) - та годi було й думати про таке.

Уявiть собi, що з нами всiма сталося, коли я навмання вiдкрила дверцята мiнi -бару. Ха. Кока-кола в банках, солонi горiшки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики "Марс", фiсташки та алкоголь. Багато рiзноманiтного алкоголю, в дуже зручнiй тарi. Ми вiдразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось - вранцi тобi ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволi, то бадьорi, то на радiо спiваємо соловейками, то на прийняттi в мера сумуємо та не їмо солодке. Вiн не розумiв, як ми проводимо вечори та ранки. Горiлка з лаймом, горiлка з газованою водою, кола з ромом, джин з тонiком, вiскi та содова, кампарi з помаранчевим соком, i все це загриз горiшками, замазав шоколадками - i почуваєшся так незви-иииии-чно. Вiд такого перенавантаження нiжних дитячих органiзмiв та експериментування ми прикрашали ригачками вiдходки. Попри все i завдяки всьому ми були щасливi й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.

Олег виявився не вiщим, може, вiн сам тихо нарубувався в номерах, але збагнув вiн, що ми пиячили, тiльки пiсля того, як отримав на руки рахунки. Вiн впав у лють. У виглядi помсти не видав грошi, якi планував видати нам на покупку сувенiрiв. На бiльше не спромiгся. Звiсно, за нас платити йому не довелося: американцi самi за все заплатили, хоча їхньому подиву не було меж. Пiсля цього Олег потяг нас у свiй номер та три години читав лекцiї про честь СРСР, пияцтво i про те, що вiн про нас напише, куди слiд.