По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Горяєв замовк, видно, чекаючи запитань. Проте Оксана спокійно жувала бутерброд, запиваючи маленькими ковтками какао, й, здавалося, не виявляла особливої цікавості до особи радника Хауссера. Думками вона вже була за лінією фронту, в маленькому обласному місті, наче на глум названому гітлерівцями столицею України. Там, серед ворогів, їй не слід було квапитися з питаннями. З свого досвіду вона знала: зайва цікавість може насторожити й відстрашити, тоді як позірна байдужість часто заохочувала співбесідника, викликала на відвертість. Сама того не помічаючи, дівчина вже входила в роль, яку їй невдовзі треба буде блискуче грати.

Очевидно, Горяєв зрозумів це. Він сковзнув поглядом по спокійному обличчю Оксани, схвально всміхнувся. Але сам він не вважав за потрібне приховувати нетерпіння, з яким вів пошук і прагнув до можливого несподівано важливого відкриття.

— І все ж я впевнений, що радник Хауссер не такий простий і невинний, як може здатися, вірніше, як він хоче виглядати в очах невтаємничених. Це ворог, розумний, сильний ворог. Ось, подивіться на цей предмет…

Полковник ступив до письмового столу, очевидно, збираючись узяти те, що він хотів показати розвідниці, але тут у двері постукали, й на порозі з'явився старший сержант.

— Товаришу полковник, відома вам людина прибула. Доставили літаком.

— Ведіть сюди, — наказав Горяєв, трохи подумавши, і, як тільки сержант зачинив за собою двері, обернувся до Оксани. — Доведеться на якийсь час залишити нашого Хауссера… Зараз появиться хлопець, який за моїм завданням побував у себе на батьківщині у Львівській області. Думаю, що вам буде дуже корисно послухати його розповідь. Для ознайомлення з обстановкою. — Полковник подивився на двері й усміхнувся. — Мав я з хлопцем мороку. Він із рідного села від німців на схід утікав, а його за шпигуна прийняли. Ледве відбив. Комсомолець, батько був головою колгоспу.

Знову стук у двері. До кімнати, в супроводі сержанта, увійшов хлопець років двадцяти, в зім'ятому спортивному піджаці з накладними кишенями, бріджах кольору хакі, зашнурованих нижче колін, і чоботях незвичайного фасону з високими закаблуками.

Ледь переступивши поріг, він квапливо, завченим шанобливим рухом скинув кепку, й чорні кучері розсипалися по чолу. Праве око хлопця блищало від радості, а ліве ледве видніло у вузькій щілинці синюватого опуху. Горяєв і юнак ступили один до одного, міцно обійнялися, поцілувалися. Сержант, бачачи таку радісну зустріч, аж засяяв на обличчі, козирнув, обернувся по-військовому наліво кругом і зник.

— Ну, Ярославе, з прибуттям! — сказав полковник радісно, але тут же стурбовано почав оглядати запухле око хлопця. — Що це в тебе?

— Наші… — недбало й весело махнув рукою Ярослав. — Знову за шпигуна прийняли. На передовій врізав один гвардієць, а потім пробачення просив. Е-е, дрібне, дурниця. Головне — до вас добрався. Аж не віриться…

Він засміявся одним оком, полегшено зітхнув, з любов'ю, не приховуючи своєї радості, оглянув Горяєва, й Оксана зрозуміла, якою бажаною, вимріяною була для нього ця зустріч.

— Сідай, Ярославе. Ти ж голодний…

— Що ви, товаришу полковник, — замахав руками хлопець. — Мене годували й на передовій, і в дорозі. Й горілкою частували.

— Значить, уже взяли на довольство. Ну, тоді розповідай. Перше: загальне враження?

Ярослав скоса глянув на незнайому дівчину, мовби запитуючи Горяєва: «А при ній можна?» Полковник кивнув головою. Хлопець замислився, скривив губи, сказав з гіркотою:

— Нічим вас особливим не порадую — погані справи.

Полковник пильно дивився на нього. Він не здивувався, наче чекав такої відповіді.

— Та-ак… Тепер докладніше. Чому?

— Бандерівці… — зітхнув Ярослав. — Німці їм допомагають. Надто укріпилися, молодь залякують, на свій бік перетягають. Мало не в кожному районі — ес-бе.

Горяєв швидко глянув на Оксану й тоном екзаменатора спитав:

— Що таке ес-бе?

— Служба безпеки, каральний орган націоналістів, щось на зразок гестапо, — неголосно, без запинки відповіла дівчина.

— Е, ні! — заперечив, спохмурнівши, Ярослав. — Гірше, ніж гестапо! Що. гестапо? Воно наших людей не знає, а своїм у селі відомо, хто й чим дише… Кожної ночі люди зникають, наче крізь землю, провалюються. Це означає, що хлопці з ес-бе взяли, знищили. У них, як і в німців, одна кара — петля, розстріл. Що хочуть, те й роблять. Нагнали на людей страху.

— А біднота, трудове селянство? — нетерпляче запитав Горяєв. — Який у них настрій?

— Товаришу полковник, — сказав Ярослав, — адже в нас куркулів, як я в «Піднятій цілині» читав, таких у нас майже нема. Ну, один-два на село. Й то сльози — п'ять-десять моргів. Це три-п'ять гектарів. Були поміщики, орендатори, ксьондзи, попи багаті були, поляки-осадники багато землі мали. У решти — по три-чотири морги. А скільки таких, що одна хата, а землі —тільки й того, що під нігтями…

— Отже, малоземельних, бідняків багато. Чому ж вони не організуються, не дадуть відсічі націоналістам?

Хлопець якось жалібно скривив обличчя, мовчав.

Видно, йому було важко відповісти.

— Думаєте, серед бандерівців бідняків немає? — сказав він нарешті. — Скільки завгодно! В тому, й річ… Хочете вірте, хочете ні, а я правду вам кажу.

— Я тобі вірю, Ярославе, — заспокоїв його Горяєв. — Кажи все, як ти розумієш, не, соромся. Адже я для цього й посилав тебе туди.

Ярослав, нахилив голову, дивився під ноги, кусав губи. Горяєв не підганяв хлопця, чекав, поки він заспокоїться.

— Розумієте, як у нас усе обернулося. Коли Західна Україна була під Польщею, наші комуністи, скажімо, сельробівці і всі, хто був з ними однієї думки, вони себе не розкривали, робили свою справу потай. Коли в тридцять дев'ятому радянське військо визволило Західну, всі ці люди почали відверто допомагати новій владі, якої давно чекали. Націоналісти, — тоді їх було мало, а про Степана Бандеру ми й не чували, — і то були справді куркулі, попівські сини, вчителі деякі — вони сиділи тихо, але всіх наших радянських активістів брали на список. Прийшли німці, а для них усе приготовано. Націоналісти відразу ж оголосили себе українською поліцією й видали гестапо своїх односельців-комуністів, а то й самі розправлялися. І знищили найбільш активних, твердих людей, тих, за ким біднота йшла. Коли голову стято — що руки можуть зробити?

— Зрозуміло, — кивнув головою полковник. — Терор, гестапівські методи залякування. Це зрозуміло. Мене ось що цікавить, Ярославе. Ти кажеш, що серед бандерівців є біднота. Що її змусило пристати до націоналістів?

— Я сам себе не раз про це питав, — відповів хлопець. — Це різно буває. То ж молоді, шмаркачі. Іншому дай у руки зброю, він і радий іграшці, йому більше нічого не треба. Але головна причина — німці. Люди ненавидять німців, хочуть їм мститися і йдуть до бандерівців, в українську партизанку, як. вони кажуть.

— Чекай, чекай, — перебив його Горяєв — Тут щось не так! Адже бандерівці співробітничають з німцями. Ти сам казав: українська поліція, списки радянських активістів… Я знаю, вони зустрічали гітлерівців гаслами на спеціально споруджених арках «Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера!»

— Було… — погодився Ярослав. — Зараз інша політика. Німці одурили бандерівців: обіцяли їм державу, уряд, а потім показали дулю. Навіть заарештували найзапальніших націоналістів. Потім почали забирати контингент — хліб, худобу, гнати хлопців, дівчат у Німеччину на роботу. Ледь що — розстріл на місці, без розмов. Я вам кажу, багато хто з тих, які зараз у бандерівській армії — УПА зветься, — пішли туди, щоб помститися німцям, воювати з ними.

— І воюють? — здивувався Горяєв і недовірливо глянув на хлопця.

— Де там! — зневажливо махнув рукою Ярослав. — Воюють з поляками, а з німцями коли-не-коли. Постріляють з лісу, вб'ють одного-двох, зброю заберуть. Не без того… Це все байка! А поляків, тих мордують по-справжньому, нещадно. Українці — поляків, поляки — українців. Таке діється, що повірити важко. Я чув, один бандерівець рідну матір убив. Батько в нього українець, мати — полька. Жінки його соромити почали: «Як ти на матір рідну міг руку піднести?» А він у відповідь: «Яка вона мені мати, вона — полька…»