По живу і мертву воду - Далекий Николай Александрович

Під весну помер дід. Лишилася Стефа з бабусею й братиком.

Тепер у Стефи всієї родини — Славко. Вона поклялась перед смертю матері, що не залишить його, виростить, виведе в люди…

… Юрко обережно постукав у темне вікно.

— Хто там? — майже відразу ж почувся зляканий неприязний голос за шибками.

— Відчиніть, вуйку…

Господар прочинив двері, загороджуючи собою прохід. Приглянувся, мовчки пропустив.

Увійшли в темну хату. Тітка Марта впізнала Стефу, хлопчика, кинулась до них від ліжка, заголосила.

— Ой, лишенько моє, сирітки, бідні ваші голівоньки…

— Тихо мені! — півголосом, сердито цитьнув на неї чоловік. — Хочеш, щоб усе село чуло?

У Юрка від цього недоброго голосу защеміло серце. Він знав, що Василь Гнатишин людина сувора, тверда і не любить їх, братів Карабашів. З Петром у нього давня прихована ворожнеча. Але ж він не за себе просити прийшов.

— Вуйку, я привів… — Він опустив на підлогу вузол. — Хоч на деякий час візьміть…

Недобра мовчанка у відповідь. Марта принишкла, чекаючи, що скаже чоловік. Його слово для неї закон. Так у них заведено.

— Невже відмовите? Ви ж знаєте, що сталося. Їм нікуди дітись.

— А ти подумав, хлопче, що в мене в самого діти?

— Ніхто, жодна жива душа не знатиме. Вони ж вам не чужі.

— Тепер такий час, що нема своїх і чужих. Є українці й поляки.

— Є люди, вуйку, совість людська.

— Совість! — сердито огризнувся Гнатишин. — Яка тепер совість? Ти панові бухгалтеру скажи… Він чию дочку вбив? Свою чи чужу? І то людина не такий простий хлоп, як я, а вчений у гімназіях, на курсах, обчитаний.

— Йой, що ти кажеш, Василю, — заголосила тітка Марта.

— Тихо! — обернувся до неї чоловік. — А то заткну горлянку, навік замовкнеш, дурна бабо, безголова. А ти, Юрку, не туди прийшов. Я з поляками дружби не мав, не маю і жодною політикою не займаюся. Як усі, так і я.

— До чого тут політика… — докірливо сказав Юрко.

— Тобі краще знати, до чого. Ти в школах учився, тебе до Києва совіти посилали.

— На одну ніч візьміть. Вони ж рідня вам.

— У мене рідні між поляками нема! — відтяв Гнатишин.

— Йой, сирітки мої бідні, — заплакала Марта, ламаючи руки.

— Замовкни, дурна!

— Серця ви не маєте, вуйку… — сказав Юрко, розлючуючись.

— Слухай, ти, Юрку, тремтячи від злості, відповів Гнатишин. — Не в мене серця шукай… Забирай їх і йди з моєї хати. А то я… Мовчати не буду.

Юрко стояв зціпивши зуби. Чого він прийшов у цю хату? Гнатишин падлюка й боягуз. Він може зрадити. Через свою злість, боягузливість.

— Ви будете мовчати, вуйку, — сказав він з погрозою. — Так вам буде ліпше…

— Ти мене лякаєш? — скипів Гнатишин. — Щеня! Та я першому Петрові вашому скажу, якого він братика має.

Юрко був готовий зірвати з плеча рушницю й випустити обидва заряди в цю ненависну йому людину.

— Вуйку, ви ще не знаєте мене, — хлопець задихався від гніву. — Ми підемо… Чуєте? Тільки святим богом присягаю, ви будете мовчати, як той камінь, що стоїть у вас на воротях. Коли язиком ляпнете — спалю хату і весь двір спалю. Повірте мені… З могили встану, а віддячу як слід, повною мірою. Так, щоб ви знали й навіть уві сні пам'ятали… На цьому прощавайте.

— Іди. по-доброму, — глухо відгукнувся Гнатишин.

— Хоч Славка залиш, Василю, — почала благати Марта. — Він же українець, ні в чому не винен…

Вона потягла хлопчика до себе, але той злякався, заплакав голосно, обхопив руками сестрину шию.

— Тіточко, не віддам я Славка, — заплакала й Стефа. — Нікому я братика не віддам…

— Ну, ходімо… — суворо мовив Юрко.

Хлопець поправив ремінь рушниці, скинув на плече вузол. Не прощаючись, вийшов з хати. Стефа рушила за ним, наче прив'язана.

Гнатишин довго вовтузився в сінях, замикаючи двері. Видно, йому було ніяково, й він намагався відтягти початок неминучої важкої розмови з дружиною. Коли повернувся до хати, Марта лежала на постелі, уткнувши голову в подушку, плакала. Чоловік сів поряд.

— Ти не людина, ти звір лютий. Гірше звіра… — сказала крізь сльози Марта.

Гнатишин мовчав.

— Не маєш ні бога в душі, ані серця в грудях.

— Послухай, Марто, — не витримав чоловік. — Ти серце маєш, а голову? Тобі життя набридло? Страшної смерті собі й мені хочеш? Чи ти не знаєш, що ці вар'яти по селах виробляють, скільки крові ллють, не задумуючись? Їм, бач, самостійної схотілося… Йому що, цьому циганчуку. Його брати врятують, а нам за його вину ті самі Карабаші голови знесуть. Петро, гадаєш, забув мені сільроб? Пам'ятає. То хай я один загину, а не ти й не діти паші.

— Хоча б один день у нас побули, хоч би я нагодувала їх, сльози їм утерла.

Гнатишин скочив на ноги, сказав з болем:

— Ти мені зашморг на шию. одягаєш? Так? Затягуй! Гадаєш, я камінь? Якби Стефа сама з хлопчиком прийшла, хіба б я слово сказав? Шкода дівчини, пропаде разом з малим. Цей дурисвіт, видно, їй голову добре закрутив. Хату спалю… Який швидкий до чужих хат! Чекайте, Карабаші, ще з вас спитають і за хати, й за кров пролиту…

Він замовк, походив по хаті, зашарудів руками по лаві, шукаючи свій одяг.

— Ти куди? — стривожилася Марта, переставши схлипувати. — Василю, ти що надумав, голубчику?

— Дай спокій! — з досадою озвався Гнатишин, зрозумівши, що запідозрила дружина. — Не бійся, рук на себе не накладу. Не можу я в хаті… Посиджу на порозі, дихну хоч повітрям.

Він вийшов на подвір'я, сів на корито біля колодязя, схилив на груди важку, гарячу голову.

Проклята, страшна ніч… Скільки житиме Василь Гнатишин — ніколи не зможе забути того, що трапилось у його хаті, мучитиметься, каратиметься. Він вигнав нещасних дітей Семена, дітей свого друга, брата дружини! Мусив вигнати… Все склалося одне до одного, безглуздо й жахливо.

Гнатишин не обманув дружини, сказавши, що коли б Стефа з'явилася тільки з малим без Юрка Карабаша, він би не відмовив їй притулку. Вся справа була в Юркові. Братів Карабашів Гнатишин ненавидів і боявся. Це був страх не лише за себе й за долю своєї сім'ї. Не все довіряв своїй дружині Василь. Усе-таки баба, почнуться сльози… Та й навіщо їй зайвої, тривоги на серце. Багато чого не знала Марта про свого похмурого, неговіркого чоловіка. Не знала вона й про те, як хвилювався він ще до того, як піднялася заграва над Бялопіллям.

Василь Гнатишин цієї ночі чекав гостей. Вони повинні були принести давно обіцяний «подарунок», який треба було сховані гак надійно, щоб навіть Марта не могла здогадатися про його існування. Ось чому Василь так остерігався братів Карабашів. Він розумів, що найменша помилка може загубити не лише його, а й його товаришів. Він умів берегти таємницю.

Десь неподалік защебетала, прокинувшись, пташка. Гнатишин підвів голову, прислухавшись, тихо кашлянув. У відповіді, знову почулося щебетання. Серце радісно тьохнуло: попи, нарешті… Василь нечутно переліз через загорожу в садок. Під грушею темніли дві постаті з рюкзаками за плечима.

— Слава Йсу… почувся тихий веселий голос.

— Навіки слава, — так само весело озвався Василь. — Гадав, не прийдете…

— Тяжко з вантажем. Де горить?

— Бялопілля.

— Німці?

— Точно не скажу. Швидше бандерівці.

— Одного сатани діти… Ну. забирай товар. Ховай гарненько. Та обережніше вибухівка, гранати.

— Зроблю як слід. Коли чекати?

— На тамтому тижні, в середу або в четвер. Треба добре підготуватися, розвідати залізницю.

— Чекаю.

— Бувай…

— Щасливо!

Міцно потиснули руки, і двоє пішли, легко, нечутно ступаючи в темряві. Гнатишин перечекав хвилин зо дві, підняв важкі мішки. Він відніс їх у дровітню й довго порався там, шелестячи сіном, відсовуючи й ставлячи на місце колоди.

Коли повернувся до хати, дружина стурбовано запитала:

— Ти ходив куди?

— Спи, Марто! — відповів Василь суворо. — Господарство оглянув. Тепер треба частіше виходити вночі. Від цього клятого циганчука всього можна сподіватися…