Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Незабаром вони вийшли в чисте море, i Андреас почав, як звичайно, латати вiтрила, пошкодженi пiд час розвантажування.

Коли один матрос розповiв йому, що вся команда "Любоньки" була на бенкетi в короля, Андреас нестямно зареготав i довго не мiг угамуватись.

"Подумай лишень! -- гукнув Андреас. -- Я оце тiльки збагнув, що був королем Неаполя".

Докiнчивши оповiдку, прадiдусь устав з вершi й запитливо подивився на мене.

-- Ну, чи сподобалася тобi оповiдка?

-- Ще й дуже. Але менi хочеться спитати: невже справдi з двома словами можна обiйти весь свiт?

-- Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобi розумну вiдповiдь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум i бадьоре серце, той може багато чого досягти в свiтi двома словами. Але з самих лише двох слiв пуття небагато. Ти знаєш вiрша про панi Януцiс, що я склав рокiв кiлька тому?

-- Нi, прадiдусю, не знаю!

-- Тодi я розкажу його тобi напам'ять.

Ходячи туди й сюди по вершiвнi, прадiдусь проказав вiрша. Вiн був такий:

Розумна панi Януцiс

В маленькому грецькому мiстi

Накульгує панi Януцiс.

В руцi вона держить пiдбора,

Питає у всiх: "Пух папуцiс?"

Минула вже шоста година,

Надворi помалу смеркає.

Питає вона: "Пух папуцiс?"

Це просто "Де швець?" означає.

Невчасно пiдбор вiдiрвався

В сердешної панi Януцiс,

Не може шевця розшукати.

I знову, i знов: "Пух папуцiс?"

Кульгає, питає, шукає,

Минула вже й сьома година.

Отак на одному пiдборi

Все мiсто вона обходила.

Та в мiстi шевця не знайшлося

Для бiдної панi Януцiс,

I марно вона там ходила,

Питаючи всiх: "Пух папуцiс?"

Минула дев'ята, десята,

I зовсiм надворi вже темно,

I панi Януцiс набридло

Шукати шевця надаремно.

Мiстечко отак обходивши,

Стомилася панi Януцiс.

I врештi вона перестала

Питати в людей: "Пух папуцiс?",

I сiла спочити на лаву,

Та ноги гарненько розтерла,

А потiм, подумавши трохи,

I другий пiдбор геть вiддерла.

Отак без шевця обiйтися

Додумалась панi Януцiс:

Вiддерла пiдбора, та й годi,

Немовби справдешнiй папуцiс.

I далi пiшла без пiдборiв,

Ураз переставши кульгати.

Як мати одного пiдбора,

То жодного краще не мати.

-- Тепер бачиш, -- сказав прадiдусь, докiнчивши вiрша, -- iнколи двома словами взагалi нiчого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зi слiв "Де швець?" пуття нiякiсiнького.

-- Це точнiсiнько як iз папугою, -- сказав я. -- Ви знаєте вiршика про папугу, прадiдусю?

-- Нi, Хлопчачок, не знаю. Там теж iдеться про двоє слiв?

-- Авжеж!

-- Ну, то розкажи!

Я пiдвiвся з коркових плиток, уклонився й продекламував:

Колись папугу навчили

"На добранiч!" гукати щосили.

Тепер вiн, коли свiтає,

Також "На добранiч!" гукає.

-- Мудрий вiрш, -- сказав прадiдусь. -- З нього випливає: те, що ти кажеш, треба ще й розумiти. А нi, то краще мовчи.

Вiн примружив очi й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповiдка. Але в цю мить на вулицi хтось тричi свиснув. То був мiй друг Геннiнг: вiн прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що менi робити, бо в прадiдуся саме прокльовувалась думка i в такi хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннiнг засвистiв знову, прадiдусь раптом iз звичайним своїм виразом обличчя сказав:

-- Твiй друг Геннiнг прийшов. Iди до нього, тiльки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!

Я пообiцяв прийти вчасно й вибiг надвiр. А прадiдусь гукнув услiд менi:

-- Завтра я розкажу тобi оповiдку про байбачка Максика!

-- Добре, прадiдусю! -- гукнув я у вiдповiдь. А тодi вибiг до Геннiнга, що хотiв погратися зi мною в Колумба у котромусь iз човнiв на березi.

Звичайно, на вечерю я запiзнився, ще й дуже. Але горiшня бабуся нiтрохи не сердилась. Того вечора вона взагалi була дуже лагiдна й трошечки замислена. Тому менi було дозволено пiзнiше лягти спати та ще й погортати в лiжку чотири дiдовi "Моряцькi щорiчники", в яких друкують усякi оповiдки та репортажi про мореплавство. Аж о десятiй годинi бабуся пiднялась нагору вимкнути свiтло. I спитала, яку можна знайти риму до слова "поки".

Я вiдповiв:

-- "Уроки", бабусю!

Вона трохи подумала й сказала:

-- "Уроки" пiдiйде. Спи солодко, Хлопчак!

-- На добранiч, бабусю! Ти що, теж вiршi складаєш?

-- Ет, не вигадуй! Ще цього менi бракувало! Лягай i спи!

Грюк! Вона зачинила дверi й погупала до своєї спальнi. А я замисливсь: нащо їй рима до слова "поки"? Та не встиг здогадатись, як уже заснув.

ДЕНЬ ДРУГИЙ,

коли я познайомлю вас iз Джоннi-Свистуном,

моєю долiшньою бабусею та долiшнiм дiдусем

i собакою Ураксом.

На прикладi байбака й тарганiв показуємо,

що слова -- це одежа, в яку вбирають свiт.

Цього дня було складено два

найхитромудрiшi в свiтi абетковi вiршi.

Тут-таки оповiдається про пташину кiмнату,

комiрчину на горищi та тришаровий пудинг.

Уранцi прадiдусь прийшов розбудити мене. Насупившись, вiн сказав:

-- Нiзащо не можу пригадати, яку оповiдку хотiв розказати тобi сьогоднi.

-- Про байбачка Максика, прадiдусю!

-- Так, справдi!

Прадiдусеве обличчя прояснiло, вiн примружив очi, випнув нижню губу, замислено подивився на "Моряцькi щорiчники", що лежали на нiчному столику, й нарештi сказав:

-- Розповiм краще зараз, а то знов забуду.

-- Але ж горiшня бабуся чекає нас до снiданку!

-- Тихо! Тихо! Не перебивай! Я саме в такому настрої. Сядь як слiд i слухай!

Я скрутив подушку, пiдмостив пiд спину, гарненько зiперся на неї, а прадiдусь сiв на краєчок лiжка й почав свою оповiдку.

БАЙБАЧОК МАКСИК

Коли падає перший снiг i сарни та зайцi шукають пашi пiд бiлим укривалом, тодi байбаки на полонинах залягають у нори й засинають. Вони сплять так, як умiють спати тiльки байбаки, i аж у березнi чи квiтнi вилазять соннi на повiтря, щоб качатись на схилах гори та скубти свiжу травицю.

Але той байбачок, якого звали Максик, жив у дерев'янiй клiтцi в оселi однiєї селянської родини. До нього там ставились дуже ласкаво, щодня годували його. I все ж Максик тужив за горами, полонинами, за вiльним життям. I от якось у груднi, коли господиня забула взяти дверцята клiтки на защiпку, байбачок вiдчинив їх, вибiг iз хлiва i щодуху помчав на велику гору, що височiла за селом.

Максика дуже здивував холодний бiлий пух, що лежав повсюди й так чудно припiкав йому лапки. Ось йому зустрiлась бiлочка Августа, i Максик спитав: "Скажи, Августо, що це за бiлий пух i чому ним посилана земля?"

"Невже ти не знаєш, що це снiг? -- здивувалася бiлочка. -- Кожної зими, коли ви, байбаки, спите пiд землею, з неба падає снiг. I щороку навеснi, коли кiнчається ваш зимовий сон, налiтає теплий вiтер i розтоплює цей снiг на воду".

"Кумедiя! -- вiдказав Максик. -- А я весь час думав, нiби снiг такий, як пiсок. Я й гадки не мав, що вiн вогкий. Чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- i побiг далi на гору.

Вибiгши десь на чверть висоти схилу, вiн зустрiв сарну Карлу, що жалiбно стогнала.

"Що таке, Карло? -- спитав байбачок. -- Чого ти так стогнеш?"

"Ох, ох, ох! -- зiтхнула сарна. -- Я впала на льоду й забила лiву передню нiжку!"

"А хiба на льоду є горби?" -- сторопiло запитав Максик.

"Ти що, дурний? Таке питаєш! -- здивувалася Карла. -- Лiд гладенький i слизький! Того ж я й упала!"

"Чому це лiд слизький?" -- допитувався Максик.

"Чи я знаю чому? -- вiдказала сарна. -- Пiди на замерзлий ставок та й випробуй сам!"

Максик хотiв iще щось запитати, та Карла вже пошкутильгала далi шукати пашi.

Тодi Максик побiг до замерзлого ставка, що справдi був рiвний та блискучий, як дзеркало. Вiн спробував пробiгтись по ньому, але послизнувся на льоду -- всi чотири лапки роз'їхались у рiзнi боки -й радий був, коли вибрався на землю.

"Кумедiя, -- сказав байбачок, -- я весь час думаю, що лiд шершавий i сухий, наче вапняковий камiнь. А вiн насправдi гладенький i мокрий! I чого лишень не довiдаєшся, коли не спати взимку!" А тодi знову подрiботiв мiж ялицями на гору.

Тим часом вiн устиг зголоднiти. Але нiде не видно було нi травинки. Аж раптом вiн угледiв Карла-Теодора, чорного крука, що сидiв на вершечку скелi й бив крильми.

"Агов, Карле-Теодоре! -- гукнув байбачок. -- Ти не знаєш, де б тут пашi знайти? Я хочу їсти, а трави нiде нема!"

"Паша є в лiсника! -- кракнув крук. -- Отам праворуч вiд дороги є вiдчинена клуня, i в нiй повно сiна".

"У лiсника? Так це ж отой розбiйник з чорною бородою!" -- жахнувся Максик.

"Що ти плетеш! -- засмiявся крук. -- Лiсник не розбiйник, а добрий чоловiк, вiн узимку пiдгодовує звiрiв, щоб не голодували".

Максик хотiв спитати в крука ще щось, та Карл-Теодор уже полетiв геть.

"I чого лишень не дiзнаєшся, коли не спати взимку!" -- подумав байбачок i побiг до вiдчиненої клунi праворуч вiд шляху, де лежало запахуще сiно.

У клунi вiн сiв на пiдлозi, побажав сам собi смачного й почав з насолодою хрумкати сухi стебельця. А наївшись, лiг у сiно й мiцно заснув.

Та зненацька його розбуджено, i, зчудовано заклiпавши очима вiд яскравого свiтла, вiн побачив перед собою приязне обличчя чоловiка, що держав його на руках.