Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

-- Насправдi Крiшона Кульгу звуть Крiстiан Бродерс. Але всю їхню родину вже рокiв зо сто прозивають Кульгами. I знаєш чому?

-- Не знаю.

-- Ну що ж, дiзнаєшся з моєї оповiдки.

I прадiдусь розповiв менi таке.

КУЛЬГАВИЙ ЙОНАТАН

Йонатан Бродерс був рибалка; правда, ловив вiн не рибу, а омарiв. Вiн трохи накульгував та ще й заїкався, а тому не любив бувати на людях, волiв лишатись на самотi зi своїм човном.

Якось у травнi, потрусивши поставленi на нiч вершi, вiн вертався з уловом на Гельголанд. I раптом йому почувся з моря чийсь жалiбний крик. Вiн приклав руку дашком до очей, бо сонце слiпило, i побачив удалинi якусь чорну рисочку на водi. Та рисочка не була схожа на людину -- скорше вже на морську змiю. Але Йонатан не вiрив у морських змiй. Тому вiн, не довго думаючи, рiшуче повернув човен i поплив до чорної рисочки.

Йонатан швидко розгледiв, що то просто колода, i дуже зрадiв, бо на островi Гельголандi дерева обмаль i воно дуже дороге.

Та що ближче пiдпливав Йонатан до тiєї колоди, то виразнiше чув -знову й знову -- жалiбне волання. Озирнувся ще раз -- адже за веслами вiн сидiв обличчям до корми -- i жахнувся, побачивши, як з води виринула голова й двi тонкi бiлi руки вхопилися за колоду, а вона перевернулась i вислизнула з тих рук.

Тодi Йонатан налiг на весла щосили i гребкiв за сотню доплив до колоди. А людина, що була в водi, виринала чимраз рiдше. Саме коли вiн укинув весла в шлюпку, голова знову з'явилась над водою. Йонатан правою рукою вхопив її просто за волосся, тодi перехилився через борт, лiвою рукою пiдхопив людину пiд пахву, а потiм правою -- пiд другу i насилу-насилу, геть засапавшись, утяг до човна дiвчину. Вона розтулила рота, хотiла щось промовити, але тiльки застогнала.

"Н-н-не г-г-говорiть! -- затинаючись, сказав Йонатан. -- Це д-д-ду-же стомлює!"

Дiвчина, хоч була ледь притомна, неначе всмiхнулася з Йонатанового заїкання, i рибалка це добре помiтив. Вiн почервонiв i не сказав бiльше нi слова. Мовчки скинув iз себе товсту куртку, згорнув її, пiдклав дiвчинi пiд голову, а цератяним плащем укрив її.

Потiм вiн перейшов на нiс човна, вийняв з-пiд лавки мотузку, зробив на нiй зашморг, накинув на колоду, туго затяг, через обидвi лавки та через дiвчину перелiз у корму й там прив'язав морським вузлом другий кiнець мотузки.

Дiвчина, блiда на виду, весь час стежила за ним великими очима, а коли його погляд падав на неї, ледь помiтно всмiхалась. Але Йонатан, що майже не знався з жiнками, вiд збентеження тiльки супився й був радий, коли нарештi сiв за весла спиною до дiвчини.

Рiвномiрними змахами, вкладаючи в них усю силу, вiн погрiб до острова. Пливти довелось добрячих три години -- адже вiн тяг на буксирi важелезну колоду. Iнколи вiн крадькома озирався на свою дивну пасажирку. Але дiвчина вже заплющила очi. Вона заснула.

Коли аж надвечiр шлюпка зарипiла днищем по пiску коло берега, врятована вiд поштовху прокинулась, розплющила очi й кволим голосом промовила:

"Д-д-дякую в-вам!"

Йонатан спантеличено обернувся.

"Що в-ви с-с-сказали?" -- швидко спитав вiн.

"Я... я... я с-сказала: "Д-дуже д-д-дякую!" -- вiдповiла дiвчина. А потiм, видно, її знову здолала млiсть: вона заплющила очi й довго не розплющувала їх.

Але рибалка вiдтодi дивився на неї зовсiм iншими очима, її заїкання звучало для нього райською музикою. Бо на всьому островi нiхто, крiм нього, не заїкався, а тепер доля принесла йому на хвилях вродливу дiвчину, що заїкалась точнiсiнько як i вiн. I це страшенно схвилювало його. Серце в нього шалено закалатало, руки затрусились. Вiн узяв непритомну дiвчину на руки, широко розставляючи ноги, переступив через борт на берег i вiднiс мокру незнайомку до свого домочка, що стояв на пiвнiчному кiнцi острова бiля пiднiжжя високої скелi. Всiм людям, яких зустрiчав дорогою, вiн гукав:

"У мо-мо-морi врятував!"

Йонатанiв будиночок був бiлий, з зеленими дверима та вiконницями i з яскраво-червоним черепичним дахом. Йонатан жив там iз своєю сестрою Гiнтьє. Та аж очi вирячила з подиву, коли брат внiс у дiм мокру непритомну дiвчину.

"Що це таке?" -- злякано вигукнула вона.

"У мо-мо-морi врятував! -- вiдповiв Йонатан i обережно поклав дiвчину на канапу. А тодi потягся й радесенько додав: -- В-в-вона теж за-заїкається!"

"Що? -- спантеличено перепитала Гiнтьє. -- Заїкається? Тобто як? Вона ж напiвмертва! Ти її з води витяг?"

Йонатан кивнув головою.

"А де омари?"

"В ч-ч-човнi".

"Ну, то йди принеси! -- наказала Гiнтьє. -- А я тим часом подбаю про цю бiдолашечку!"

Йонатан слухняно вийшов, але на порозi ще раз оглянувся на врятовану й зiткнувся з двома сусiдками, що вже бiгли до них iз укривалами, подушками та лiками.

"От телепень!" -- сердито гукнули обидвi. А потiм шуснули повз Йонатана до кiмнати й пошепки сказали Гiнтьє, що про врятовану вже говорить весь острiв. Йонатан за подушками, укривалами та спiдницями нiчого не бачив; вiн зiтхнув i пiшов. Подався назад на берег, щоб витягти з води колоду й забрати омарiв.

За кiлька днiв дiвчина помалу оклигала й розповiла, що вона живе на сусiдньому островi. Вона з братом пливла в човнi, й погода була по-весняному чудова, -- коли раптом де не взялась пiдступна хвиля й перекинула човен. Що сталося з братом, вона не знала, бо коли човен тонув, її затягло пiд воду. Аж за кiлька хвилин вона виринула, ледве притомна, i чiплялась за плавучу колоду, поки зовсiм знесилилась. А тодi, на щастя, нагодився Йонатан.

Слухаючи дiвчину, всi переконалися, що вона справдi заїкається, а крiм того -- що вона вподобала Йонатана, бо щоразу, як вiн входив, вона жвавiшала й ставала балакучою.

Сусiдок це дивувало.

"Вона ще, мабуть, не отямилась як слiд", -- казала та сусiдка, що з лiвого боку.

"А то невже б вона вподобала кульгавого заїку!" -- додавала та, що з правого.

"А втiм -- хтозна, може, вона й сама кульгава!" -- хихотiла лiва сусiдка.

I справдi: коли врятована дiвчина уперше встала, всi побачили, що вона трохи накульгує.

"Я ж казала!" -- засмiялась лiва сусiдка.

А права зашепотiла, прикриваючи рота рукою:

"Яке брело, таке й стрiло!"

Насправдi врятована дiвчина доти не кульгала й не заїкалась; i те, й те почалось у неї тiльки пiсля пригоди в морi. I тому вона з усiєї сили намагалась позбутися обох цих вад. Насамперед спробувала вiдучити себе вiд заїкання. Говорила тiльки зовсiм повiльно, а часом, узявши в рот камiнець, ставала над морем, де шум хвиль заглушував її голос, i проказувала довгi вiршi.

На це лiкування вона часто брала з собою i Йонатана. Вона казала собi: "Хай i вiн разом зi мною вiдучується заїкатись. За одним заходом!"

I Йонатан, хоч вiн усе життя думав, що заїкатиметься вже довiку, несмiливий кульгавий Йонатан раптом справдi твердо повiрив, що може вiдвикнути вiд заїкання. Взагалi його не можна було впiзнати. Вiн жартував, хоч доти з ним такого не бувало; вiн смiявся в вiчi Гiнтьє, коли та за звичкою починала бурчати, i попiдруч водив дiвчину, що вже дозволяла йому називати її просто на iм'я -- Перке, по всьому острову, бо ходити сама вона через кволiсть iще не могла.

Обидвi сусiдки день у день перетирали на зубах їх обох. Але не могли заперечувати, що Перке i Йонатан заїкаються щодень менше. До початку червня вони вже заїкалися тiльки тодi, коли дуже хвилювались, а до кiнця мiсяця й зовсiм перестали заїкатись.

Але найдивовижнiше було те, що разом iз заїканням припинилося й кульгання. Обом сусiдкам це просто в головi не помiщалось.

"Якiсь чари!" -- казали вони.

Але на їхнi теревенi не зважав нiхто -- навiть забобонна Йонатанова сестра Гiнтьє, i сусiдки невдовзi навiки посварилися з нею.

Поки Перке видужувала, надiйшла звiстка з її острова, що брат її живий. Коли вони перекинулись, вiн спромiгся доплисти до берега, а сестру мав за неживу, бо сам бачив, як її затягло пiд воду. А дiзнавшись про її чудесне врятування, одного дня в серединi липня приплив по неї вiтрильним човном.

Йонатана, що вже звик до веселої дiвчини, це засмутило. Його сестра Гiнтьє також бурчала, бо вона, щиро кажучи, була трохи ледача й нехлюйна, а тому Перке помалу взяла на себе ледь не всю роботу в домi.

"Але вiльному воля", -- сказали обоє, i Перке попливла з братом додому, хоча обличчя в неї було дуже невеселе.

"От i нема її", -- зiтхнув Йонатан, сидячи в кухнi з сестрою пiсля прощання.

"А сумна була, -- буркнула Гiнтьє. -- По-моєму, навiть плакала".

"То чому ж не зосталася?" -- спитав Йонатан.

"Бо так не годиться, -- вiдповiла Гiнтьє. -- Якби вона була твоєю дружиною, тодi б могла й зостатись, а так..."

"То, може, вона б i захотiла стати моєю дружиною?" -- вигукнув Йонатан спантеличено.

"А ти хiба не питав її про це?

"Нi, Гiнтьє, нi!"

"Ох, дурню! Швидше наздожени її та спитай! Позич у швагра човна з вiтрилом! Баран, недотепа, телепень!"

Поки Гiнтьє за звичкою бурчала, Йонатан збiгав до швагра, взяв у нього ключа вiд повiтки, побiг туди й узяв там стерно вiд човна, прибiг на берег i сам зiпхнув важкого човна у воду. Потiм пiдняв усi вiтрила й поплив навздогiн за Перке та її братом.

Десь через годину вiн побачив їхнього човна, а через двi години й вони помiтили його в зорову трубу i спустили вiтрила. А ще за пiвгодини Йонатанiв човен iз хлюпотом пiдплив борт у борт до їхнього i вони зчалили обидва човни линвами.