Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

У наступну мить клубок із здобиччю зник у ротовому отворі, що широко розкрився на верхівці стовбура, в центрі вінця щупальців. Ще мить — і над актинією знозу розпустилася чарівна квітка з красивими, ніжними, слабими на вигляд пелюстками.

Вражений цим небаченим полюванням, цією підступністю, схованою за красою і витонченістю, Павлик, з палаючими очима, машинально повторював:

— От здорово! Яка красива злючка! Яка злючка красива!

Зоолог спробував знизати металевими плечима.

— Не зла, бічо, і не добра. Вона просто живе і бореться за життя. А до капусти і кондитерського печива її ніхто не привчав.

У цей час до актинії підповз рак і, піднявшись на лапках, почав клешнею обмацувати краї її плоскої круглої підошви, якою актинія прикріпилась до черепашки. Потім він спритно і з великим знанням справи з допомогою своїх ніжок почав відокремлювати підошву актинії від черепашки. Він немало попрацював, перш ніж актинія, яка зовсім не перечила діям свого співжителя, опинилася в його обох клешнях, високо піднята над дном. Рак поволі повз до нового житла, обережно несучи свою красуню. Наблизившись до черепашки, він поставив на неї актинію, міцно придавив її підошву до вигнутої поверхні і довго притримував її клешнями в такому положенні. Павлик стежив за цим переїздом на нову квартиру, затаївши дихання, боячись поворухнутися. Хвилин через десять, коли рак прийняв клешні, чудова актинія міцно стояла на новому місці в усій красі, розпустивши навколо себе свої гнучкі ніжні щупальця.

Ставало дедалі світліше. Прямі промені сонця легко пронизували води Саргассового моря, найпрозорішого в усьому світовому океані. Підйом був досить крутий, але добре відрегульовані повітряні мішки робили майже нечутною вагу скафандрів і людей. Повітря в мішках лишалося якраз стільки, щоб було достатньо для ходьби по дну і для переборення опору води. Рухатися було легко, невтомливо.

— Що ж не таке, Арсене Давидовичу? — спитав Пав-лик зоолога, як тільки, залишивши рака-самітника з його актинією справляти новосілля, вони вирушили далі вгору по схилу підводної гори. — Навіщо цьому ракові його актинія? Невже він так любить квіти?

Зоолог взяв Павлика під руку і пішов поряд з ним.

— Справа не в квітах, Павлику. Це — симбіоз. Сим-бі-оз… Спільне життя тварин або рослин, що належать іноді до зовсім різних класів. Метою симбіозу часто є захист, допомога під час добування їжі і різні інші послуги — отже, співробітництво в боротьбі за існування. Кожен із товаришів допомагає іншому деякими своїми здібностями, яких цей інший позбавлений.

— Чим же допомагає актинії рак? Адже вона й сама уміє так спритно полювати.

— Це вірно. Але актинія майже не здатна самостійно пересуватися. А щоб краще харчуватися, треба рухатися і шукати їжу. Недобре завжди лишатися на місці і чекати, коли здобич сама до тебе прийде. На спині ж у рака, який весь час перебуває в русі, актинія йде назустріч здобичі, шукає її.

— Осідлала, значить, рака і роз'їжджає собі. Хитро придумала!

— Не так хитро, як це тобі здається, бічо. Адже ти бачив: не вона чіплялася за рака, а той сам мало не силоміць перетяг її на свою нову хатку. Це він шукає собі актинію, а часом і двох-трьох. Він навіть вступає іноді в бій з іншими раками, щоб здобути собі подругу.

— Яку ж користь вона йому приносить?

— По-перше, вона прикриває собою його від ворогів. У рака їх немало. А якщо на ньому не одна, а дві-три со-жительки, то його під ними майже зовсім не видно, і він може вважати себе в достатній безпеці. По-друге, у актинії, яка роз'їжджає на ракові, полювання здебільшого настільки вдале, що і йому майже завжди перепадає щось із столу його подруги.

— А справді, Арсене Давидовичу, як це у них здорово виходить! Справжні товариші! У всіх тварин тільки боротьба і війна, і лише у рака з актинією дружба.

— Та ні ж, Павлику! Симбіоз не так уже рідко зустрічається в тваринному та рослинному світі. Я міг би навести тобі багато прикладів, іноді просто несподіваних і дивовижних…

Раптом зоолог зупинився, випустив Павликову руку і, відбігши вбік, підняв щось із дна. Павлик побачив, що учений розглядає велику чорну, хитромудро завиту черепашку, засунувши металевий палець між її стулками.

— Яка важка… — бубонів зоолог. — Немов шматочок заліза… Як дивно…

— Що це, Арсене Давидовичу?

— Павлику! — вигукнув раптом зоолог, з зусиллям розкриваючи стулки і пильно розглядаючи холодцювате тіло, що було між ними. — Павлику, це новий вид класу пластинчатозябрових. Зовсім невідомий у науці. Ні, Павлику! — задихаючись від захоплення, продовжував зоолог. — Це не новий вид, ні, ні! Павлику, душа моя! Це новий клас! Так, так! Новий клас! У цього пластинчато-зябрового є голова! Ти розумієш? Це вже не Lammelibranchiata. Це тепер буде новий клас: Lammelibranchiata cephala Lordkipanidze.

Зоолог уже встиг зробити тут, на дні Саргассового моря, немало таких відкриттів, які могли схвилювати і значно менш вразливого ученого, але і досі він не міг ще звикнути до сюрпризів, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши своє наймення новому класові м'якотілих, він зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.

— Що ж це значить? Справді, дивно… — бурмотів він. — Дуже дивно… Куди ж вони поділись?

Нічого не розуміючи, Павлик машинально кружляв разом із зоологом серед багатьох черепашок, голкошкірих, асцидій, що усіяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарешті він запитав:

— Та що ви шукаєте, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.

— Як! — випрямився зоолог на весь свій невеликий зріст. — Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут більше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з єдиним екземпляром, який я тримаю в руках? Хто мені повірить, що це законний представник нового класу? До того ж він ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всі поставляться до нього, як до випадкового каліцтва. Що ж мені тепер робити? Продовжувати тут свої шукання не можна — ми запізнимось…

Зоолог сів на невелику скелю і розгублено дивився на свою дорогоцінну унікальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стільки науково-методичними утрудненнями вченого, скільки його пригніченим виглядом.

— Знаєте що, Арсене Давидовичу? — вигукнув він раптом. — Давайте запам'ятаємо це місце, а потім повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоєм і будемо шукати організовано. Справді!

— Чудово! — зрадів зоолог. — Ти цілком правий. Ми ще пошукаємо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска — я подарую все, що вія побажає. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому місцю. А молюска заховай у сумку — моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання і аналізу.

Наклавши високу купу каміння і замітивши скелі, що оточували її, вони рушили далі.

Зоолог задумливо промовив:

— Як багато нового і незвичайного! Як багато несподіваного доводиться мені зустрічати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своїй долі, яка дала тобі можливість брати участь у цій першій в історії науковій глибоководній експедиції. З допомогою цих чудових скафандрів і ти разом з нами ознайомишся з усіма таємницями, захованими в невідомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянські льотчики і полярники вперше сіли на Північному полюсі, наші хлоп'ята гірке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на карті земної кулі ніяких «білих плям», що все вже стало відомим, і їм, радянським хлоп'ятам, відкривати нічого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцільну «білу пляму», як глибини Світового океану, забули! Про океан, який займає майже три чверті земної поверхні. Про його таємничі, повні чудес глибини — забули! Але ненадовго… Ні, ненадовго! Ми перші ластівки тут. За нами сюди підуть тепер сотні і тисячі дослідників, і знову першими серед них будуть наші, радянські, бо тільки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди і працювати…