Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

Зоолог посміхнувся і, за звичкою, підняв руку, щоб погладити свою чудову асірійську бороду, вкриту рівними рядами дрібних завитків. Але рука пройшлася лише по гладеньких металевих грудях скафандра.

— Будь спокійним! — відповів він. — Проти наших скафандрів безсилі зуби не тільки баракуди, а навіть володаря підводних глибин — кашалота. І я потяг тебе в ущелину не тому, що боявся: мені просто не хотілося заважати акторам на сцені. Але навіть Скворешні я не радив би зустрічатися під час купання, в самих трусах, з баракудою. Це, мабуть, найстрашніша риба, найхоробрі-ший хижак антільських вод.

Зоолог раптом зупинився, опустився на коліна і, пильно вдивляючись у щось на дні, покликав:

— Павлику! Надзвичайне видовище! Йди сюди швидше, бічо!

Голос його в маленькому радіоприймачі, захованому в шоломі Павлика, звучав весело і збуджено. Крізь прозорий шолом Павликові видно було велику голену голову в такому самому шоломі, крупний ніс, волохаті чоріи брови і синьочорну блискучу бороду, що зникала під коміром скафандра Спереду шолома блищав сріблом рефлектора невеликий, але потужний, немов маленьке сонце, круглий випуклий ліхтар. Металевий, кольору воронова-ної сталі скафандр на спині і грудях роздувався, роблячії маленького зоолога схожим на фантастичного горбатого карлика. В цих горбах у нього і в Павлика містились невеликі, але значної ємкості електричні акумулятори, механізми для руху, запаси кисню. На гнучкому металевому поясі висіли кортик, ще один переносний ліхтар, сокирка на довгому топорищі, круглий згорток і щось на зразок Довгого плесковатого патронташа. Справа біля пояса висів квадратний плесковатий ящичок з ручкою і коротким дулом, як у браунінга. До ручки ящичка тягся з спинного горба гнучкий шнур. На лівій руці в металеву манжету скафандра під прозорими кружечками були вправлені три найнеобхідніші для підводних подорожей прилади — годинник, компас і глибиномір.

Павлика найбільш вражала несподівана гнучкість цього металевого одягу. І тепер, коли зоолог без напруження, легко і вільно нагнувся, став на коліно, підняв руку і покликав нею Павлика, хлопчик не міг утриматися, щоб не приторкнутися металевими пальцями до своїх металевих грудей. Це було чудесно і захоплююче. Це викликало почуття безпеки і спокою. «Навіть зуби кашалота безсилі проти наших скафандрів», повторив він слова зоолога і, вже зовсім повеселілий, квапливо підійшов до нього, трохи напружуючись, щоб перебороти опір води.

Не спускаючи очей з якоїсь яскравої плями, що повільно рухалася по дну, зоолог витяг руку:

— Тихенько, Павлику! Не злякай їх! Нагнись і дивися.

— Рак, Арсене Давидовичу! — сказав Павлик, при дивившись. — Але чому він наполовину заховався в якусь черепашку? І що це за квітку він несе на собі?

Незважаючи на шістдесятиметрову глибину, Павлик чудово бачив, що робиться на дні і що робить цей дивовижний рак.

День над поверхнею океану, мабуть, був яскравий, безхмарний. Час наближався до півдня. Тропічне сонце уже високо піднялося, його проміння з кожною годиною пронизувало чисту, прозору воду дедалі вертикальніше і тому менше відбивалося і глибше проникало в неї. Білосніжний кораловий пісок, що застеляв дно, як чудовий рефлектор, повертав воді сонячне світло, яке доходило до нього.

— Ця квітка жива, — сказав зоолог. — Актинія — тварина. Вона — хижак, справжній, страшенний хижак. А під нею в черепашці справді рак, але не звичайний, а рак-самітник. Дивись, він зовсім виліз із черепашки. Бачиш: власна шкаралупа вкриває лише його груди, голову і клешні. Решта його тіла м'яка і зовсім беззахисна. Тому рак завжди намагається знайти порожню черепашку якогось молюска, щоб заховати в ній своє довге голе черевце.

І він всюди тягне цю черепашку за собою, як хатку, а за найменшої небезпеки ховається в ній цілком.

— Дивіться, дивіться! — закричав Павлик. — Рак вилазить із своєї хатки! Який він смішний! Одна клешня величезна, а друга маленька.

Павлик заливався веселим сміхом. Зоолог теж розсміявся.

— Яка вона красива, ця актинія! — захоплювався далі Павлик. — Вона схожа на айстру. Правда, Арсене Давидовичу? Тільки у неї пелюстки набагато довші, звивистіші і зовсім фіолетові… таких айстр не буває.

— Правда, правда, бічо. Тільки це не пелюстки, а щупальця. Живі, рухливі. Бачиш, як вони гойдаються навколо рота актинії, на верхівці її стовбура? Та ти поглянь навкруги: їх тут багато, цих актиній, і найрізноманітніших.

Павлик підняв голову. Справді, всі скелі і уламки каміння були вкриті цими яскравими, пишними підводними квітами. Високі, до тридцяти-сорока сантиметрів, і низькі, майже плоскі, то з довгими, що розвівалися, як розпущене волосся, то з короткими, немов підстриженими щупальцями, червоні, зелені, пурпурні, фіолетові, жовті, з усіма відтінками і переходами цих фарб, — вони являли собою живий, неймовірно яскравий квітник.

Навкруги шугали або повільно і поважно пливли риби незвичайних, найфантастичніших і несподіваних форм. Кілька невеликих губанів з усього ходу раптово, мов пс сигналу, зупинились над прозорим шоломом зоолога. Червонуваті боки риб по всій довжині від довгастої голови до широкого закругленого хвоста, були розмальовані тем-носиніми смугами, довгий спинний плавець з гострими, колючими променями рябів різноманітними фарбами. Ледве ворушачи хвостом і плавцями, повільно розкриваючи і закриваючи свої товсті, немов припухлі губи, губани ніби про щось радились, потім спустилися нижче і повисли непорушно з усіх боків навколо шолома зоолога. Здавалось, вони уважно розглядали і вивчали це дивне, незвичайне в підводному світі створіння, ліниво ділячись думкою з цього приводу.

Павлик не знав, на що раніше дивитись, чим більше захоплюватись. Він зробив мимовільний рух руками. В одну мить губани розлетілися і загубилися в невеликому табунці своїх родичів, які ретельно віддирали черепашки від сусідньої скелі і задумливо перетирали їх своїми тупими, плоскими зубами.

Поволі пропливла прозора, ніби вилита з найчистішого скла, рожевофіолетова медуза. Її холодцювате дзвоноподібне тіло внизу було облямоване ніжною бахромою, а з середини нього спускались, розвіваючись, мов пучок різнокольорових шнурків, довгі щупальця. Медуза плавно неслась, безперервно стискуючи і роздуваючи краї свого дзвона.

Біля одного з них ніжних створінь промайнула маленька срібляста рибка — і вмить картина змінилася. Щупальця прилипли до спини рибки, рибка завмерла, наче паралізована: жалкі нитки, викинуті з щупальців, вп'ялися у її тіло, впущена отрута одразу ж оглушила її. Щупальця стиснулись, підтяглися під дзвін, до рота медузи, і в наступну мить Павлик бачив уже крізь її прозоре тіло темні обриси рибки; вся вона не вмістилася в шлунку медузи, і хвіст стирчав ще через рот назовні.

— Бічо, глянь, що робить рак-самітник!

Павлик оглянувся. Рак зовсім виліз із своєї загнутої, як ріжок, черепашки. Згинаючи і розгинаючи голе рожеве черевце, він підповз до іншої такої самої черепашки, але більшої, засунув у неї клешню і витяг кілька піщинок.

— Що він робить? — спитає Павлик.

— Сам зрозумієш зараз, бічо. Мені також вперше доводиться бачити цю операцію не на малюнках, а в натурі, на власні очі.

Рак-самітник знову дослідив клешнею всередині черепашки і, очевидно, лишився задоволений. Він вповз черевцем вперед у черепашку і посидів у ній трохи, немовби влаштовуючись там. Потім він виліз і підповз до попереднього свого житла. Красуня-актинія, з невисоким циліндричним стовбуром, пофарбованим у темночервоний колір, з чорнильними смугам» і плямами, стояла свіжа, розкішна, то стискуючись, то розширюючись і далеко розпустивши навколо себе свої довгі фіолетові, з червонуватими кінцями щупальця. Щупальця грали, ворушились, звиваючись, оточуючи верхівку стовбура букетом гнучких барвистих змійок. Дві маленькі рибки, весело граючись чи ганяючись одна за одною, майнули сріблястими краплями, зачепивши щупальця актинії. В одну мить обидві рибки виявилися обплутаними клубком щупальців — безпорадні, не маючи змоги навіть поворушити хвостом.