Щоденник Іноземця - Владислав Манжара

15 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      2:84

Я кілька днів не робив ніяких записів. Тому що записувати було нічого. Все таж дорога. Нічого нового. До сього дня. Після привалу для сну, як завжди розвели багаття та стали готувати їсти. І тут знову шелест. О, Я забув сказати, всі дні шелест в чагарниках не зникав. Як тільки ми ставали на ніч, він давав про себе знати. На цей раз ми дізнались що це було.

Я сидів біля поставленого намету та чекав на нашу вечерю. Вѣдана була нашим поваром. Готувала вона відмінно. Брати розважались якоюсь грою, суть якої Я й досі не можу зрозуміти. Можливо треба просто раз зіграти. Старший брат та Добровлада (так звали його вѣсту) пішли прогулятись. І їм треба було зостатись на самоті, щоб поговорити на різні теми, на які вони не можуть спілкуватись в присутності інших. Къназь пішов перевірити своїх людей. Мати Добровлади вправлялась з дітьми. Хоча й наступний після Добровлади хлопець був всього на всього на одне лѣто менший, а найменший з них на 5 лѣтъ, мороки з ними вистачало.

Вѣдана чомусь постійно насипала мені першому. А також, Я став помічати, останнім часом, блиск в її очах, та як вона червоніє коли довго дивиться на мене, а Я помічаю це. Хм… дівчина вона добра. Та зараз не про це мова. Ми, ті хто був при багатті, вже трапезнічали як в чагарниках роздавсь тріск. Я цого чекав, тому одразу сказав всім мовчати. Тихенько почав наближати ся до заростів. Підходячи ближче, в один момент Я помітив блиск очей. Я вже десь бачив такі очі. Вони точно не належали людині.

– 

В нас є якесь м’ясо?

– 

Є. Курятина. – Відповіла Вѣдана.

– 

Давай.

Вѣдана швидко витягла з мішка біля воза курячу тушку та дала мені. Я продовжував підходити з тушкою, при цьому примовляв, «Ось так, то тихеньку. Я наближаю ся. Я тебе не скривджу. Іди до мене.» Те що було в кущах почало наближатись.

– 

Що б звідти не вийшло, зберігайте спокій та не рухайтесь. Вѣрте мені.

Нарешті з кущів з’явилась морда. Я кинув тушку перед собою. Тварина повністю вийшла на світло і всі завмерли від страху. Вовк. Цю тварину Я бачив біля свого корабля. Можливо й ту саму.

Я раніше не бачив вовків, але в мене таке відчуття, що про них мені багато розповідав батько. Не можу цього точніше пояснити. Це було в дитинстві. Схоже вовк був голодним.

Всі ще й досі стояли, а Я розслаблено сидів перед ним, спостерігаючи як він пробує тушку. Зрештою Я насміливсь простягнути до нього руку. Вовк загарчав, і тим самим дав мені зрозуміти, що ми не настільки близькі для таких стосунків. Впевнившись в тому, що це можна їсти він забрав курку та втік. Я взяв свою тарілку, сів біля багаття, та продовжив вечерю, в той час як інші вже не могли їсти.

– 

Ці тварини зазвичай живуть групами. Хто мені це казав. А, так Вѣдана. А цей вовк сам. Якщо Я не помиляюсь, Я роблю висновок з поведінки тварин схожих за устроєм до вовків. Можливо, його вигнали зі зграї.

– 

Як ти можеш спокійно їсти після цього. – Запитав Яровит.

– 

Я бачив значно страшніші сцени. До того ж, це лише тварина. Доки не турбують її вона не нападає. Лише самооборона. І полювання. Але, якби він полював, ми б його тут не бачили.

З’явились Зеломисл з Добровладою.

– 

Ми почули шерхіт і нам стало страшно. Ми вирішили повернутися. – Сказала Добровлада.

– 

От і добре. Той шелест весь цей час породжував вовк. – Пояснив Семибор.

По їхніх обличчях пробігла білизна. Вони миттю підійшли до гурту. Через кілька частей прийшов Къназь. Вѣдана натхненно розповіла йому що трапилось. Трохи подумавши він сказав, що має захистити своїх людей.

– 

Це вже не перший раз. Він може напасти на когось. Треба з ним щось зробити. Я зберу кількох добрих мисливців і вполює мого його, поки він далеко не пішов. – Къназь був налаштований рішуче.

– 

Ні. Къназе, давай не робити поспішних висновків. Поки що він нікого не зачепив…

– 

Це поки що. Вовки небезпечні тварини. Вони можуть перегризти горлянку не одному воїну в битві.

– 

Саме тому і варто почекати. Якщо він це може, то вже б напав. Натомість він ходить за нами.

– 

Тим більше! Він вишукує старих та немічних.

– 

Я так не думаю. Шелест постійно чуємо ми. Так, в нас тут діти, але і добрі воїни з мечами. Є групи які менш захищені. Треба почекати.

– 

Чого чекати? Доки він нападе.

– 

Він не нападе. Він сам, в великому лісі. Ми на своїх стоянках залишаємо недоїдки. Думаю він просто знайшов місце, де можна легко поїсти. До того ж, якщо зараз всіх підняти, то може початись паніка. Це не дуже добре скажеться на дусі народу.

– 

В твоїх словах є зерно істини. Добре. Почекаємо ще день. Якщо він не буде доставляти багато клопіт, то хай іде за нами хоч до самого півдня.

Ми домовились не розповідати про побачене нікому. Хай вони сплять спокійно. Що зробили і ми. На добраніч.

16 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:99

Наступний день пройшов як за звичай. Затяжна дорога почала сказуватись на людях. В них падав настрій. Хтозна, скільки ще продовжуватиметься ця дорога. Не весело було, але йшли з надією в серці, і це допомагало всім.

На сей раз ми стали табором біля річки. Зазвичай ми розтоплювали сніг, але річкова вода смачніша. Була моя черга йти за деревиною для багаття. Зазвичай ходили лише чоловіки. Незнайомий ліс, самі розумієте. Різна небезпека чатує в ньому. Сього дня ж Вѣдана зголосилась мені допомогти. Батько не хотів її відпускати, його можна зрозуміти, але вона зуміла його переконати. На її користь зіграло й те, що ми стали раніше звичайного. До заходу Сонця було вдосталь часу. Відійшовши від табору ми почали розмовляти.

– 

Ти так і не сказав як тебе звати. Ми вже звикли називати тебе сварожичем, але тебе ж раніше так не називали.

– 

Я не хочу щоб до мене звикали. Все одно Я тут лише гість. До речі, чому саме сварожич?

– 

Не знаю, ми так називаємо все, що прилітає з небес. А ти не збираєш ся тут залишатись?

– 

Ні. Навіть якщо Я не знайду способу вибратись звідси, по мене прийдуть. Хоча Я не хочу цього. Ризик надто великий. Надіюсь вони послухають голос мудрості, та зачекають з порятунком.

– 

А якщо хтось вже встиг звикнути до тебе? Що тоді?

– 

Тоді йому буде боляче розставатись зі мною.

– 

Можливо є спосіб не розставатись? Ти казав зможеш мене забрати.

– 

От ти й попалась. Звичайно Я візьму тебе з собою. І, ти мені…

– 

Що? Що «мені»?

В цей момент Я побачив край. Не зовсім край, просто крутий схил, але з нього відкривавсь прекрасний краєвид на десятки верст.

– 

Подивись на це.

– 

Як красиво.

– 

Зверни увагу, майже не має снігу.

– 

Ми добрались до не засніжених територій. Недалеко мають бути поселення. Нам треба просто спуститись з гори. Ура-а-а!

Вѣдана стрибнула мені в обійми. Дрова, які ми збирали. Лежали в нас біля ніг. Ми стояли обіймаючись ще деякий час. Вона не хотіла мене відпускати. Наче після цього Я зникну назавжди. Але ніщо не триває вічно. Повільно відпустивши мене з міцних обіймів, Вѣдана почала збирати хмиз в одну купу.

Через мить ми вивчали місцевість. Мій наруч став мені в пригоді. На ньому розміщений сканер і фіксуючий пристрій. Сканування в купі з знімками дало досить пристойну карту найближчої місцевості. Забравши зібраний хмиз Я та Вѣдана поспішили до табору.

В таборі Я розповів Кънязеві, що ми бачили. Це була чудова новина для всіх, тому Кънязь зібрав людей для її оголошення. Після промови, пов’язаної з новиною, люди повеселішали. В їхніх очах знову запалав вогонь дослідників незнайомого. Я майже не слухав промову, хоча й поважав його.

Я був зайнятим корегуванням карти. Через нерівність місцевості, вона мала трохи неточні розміри. Доводилось підганяти вручну, керуючись зображеннями, які Я зняв. Цей труд зайняла більше часу, ніж Я очікував. Я засидівсь допізна. Над картою Я працював в своєму наметі.

Після зборів Вѣдана зайшла до мене.

– 

Як там карта?

– 

Майже готова.

Наруч лежав на підлозі. Я сидів перед ним. Наруч розгорнув для мене інтерактивну карту. Вѣдана сіла поруч.

– 

Як створюється ця карта?

– 

В деяких приборах та їхніх принципах дії Я й сам не розбираюся. Знаю лише те, що проекція створюєть ся за топомогою цього кристала. – Я показав на кристал, який розташовував ся на тильній стороні наруча.

– 

Як думаєш, нам ще далеко йти?

– 

Не знаю. Але, дивись, що Я помітив.

Я розгорнув один з знімків, та збільшив його. Самі мої дії викликали в неї захоплення.

– 

В вас всі карти такі?