Щоденник Іноземця - Владислав Манжара

Від Автора

Зазвичай Я пропускаю цю частину і спішу розпочати знайомство з головними героями того чи іншого твору. Тому не буду проти, якщо і Ти, мій читачу, це пропустиш.

Для тих, хто все ж вирішив прочитати скажу, Не поспішайте відкладати цей твір на полицю після перших сторінок. Можливо манера викладення здасться важкою для непідготовленого читача, та це варте тієї історії, яка показана. Маю надію, що твір принесе багато задоволення і вам захочеться більше дізнатись про слов’янсько-індійський епос.

Не сприймайте за чисту монету все що ви читаєте чи дивитесь. Намагайтесь критично оцінювати все почуте. Але на захист достовірності написаного скажу одне: Хто там знає, що було 13 тисяч років тому.

Приємного читання.

Щоденник

7 Єлѣтъ1 76 З.Р.З.      2:36

Добрий вечір. Чи що там зараз у вас. Я пишу це, бо не знаю що буде зі мною далі. Ніколи не вів щоденник. Вважав це пустою тратою часу. Та зараз… Не знаю, чи хтось колись це читатиме. Вирішив записувати свої думки щоб не збожеволіти. Хто зна скільки мені доведеться бути тут самому.

Отже, Я брав участь у розвідувальній операції. При розвідці земель придатної для життя зони, мій корабель натрапив на ворожий. В сутичці мій транспортний засіб отримав пошкодження, які унеможливлюють старт і далекі польоти. Довелось здійснити вимушену посадку на Мідгарді.

Сівши на землю, Я вже не зміг піднятись.

Тут ніби колись були гради наші. Можливо, Я зможу знайти когось, або хоча б якісь згадки про людей.

Переховуючись в сирих високогірних печерах, починаю розуміти, що на флагманському кораблі, хоча він знаходиться посеред безмежного нічого, значно безпечніше, ніж тут.

Йшов другий день мого виживання. До сьогоднішнього ранку все було добре.

Я йшов до своєї вімани2, мого корабля, та зустрів неочікуваного друга. Невелика тварина з гострими зубами, на чотирьох ногах і з сірим забарвленням шерсті. Виглядала вона не дуже дружелюбною. Я причаївся за найближчим каменем. Звір пішов, але я задумався, над своєю безпекою. Якби він мене помітив, то довелося б тікати. І не факт, що Я зміг би втекти. Гори, все-таки, небезпечні.

В вімані Я забрав деякі речі першої необхідності та переніс їх до печери.

Треба буде замаскувати мій корабель. Хоча він не в змозі знятися в повітря, на борту є база даних, яка містить цінну інформацію. Ці данні стануть в нагоді нашим ворогам. За мною могли стежити. Завтра вдень цим займусь.

Думаю вистачить. До завтра.

8 Єлѣтъ 76 З.Р.З.      1:11

Вітаю. Продовжую розпочате мною дѣ3ло. Цей день видавсь непростим, але пізнавальним.

Зранку Я повернувся до вімани. Я приземлився між високими деревами з колючками замість листя. Такого Я в нас не бачив. Дерева дуже високі і голками вкрита лише верхівка. Можливо, це пов’язано з холодним кліматом. Тут дуже холодно.

Місцина, де Я здійснив вимушену посадку, нерівна. Віману держать два дерева. Трохи поміркувавши, Я вирішив замаскувати її під місцевість. Під низ намостив трохи каменів, зверху, вкрив гілками. Згори можна прийняти за камінь.

Щоб важлива інформація не дістала ворогам, довелось зняти з неї модуль пам’яті. Це було не складно, з моїми навичками.

В вімани не працювали лише двигуни. Навігація та інше обладнання було в доброму стані, тому Я вирішив просканувати землю, все-таки всього-на-всього кілька десятків років тому тут було поселення.

“Земля-Мідгард виходила на зв’язок а потім просто замовкла…” Так написано в сказаннях про Мідгард. Можливо цю Землю спіткала доля нашої? Звичайно, радар міг охопити весь Мідгард лише з орбіти, але прилеглу місцину просканує добре.

Отримані дані не збігались з тим, що Я читав раніше. На всіх прилеглих територіях температура не була придатна для людської життєдіяльності, хоча Я читав, що планета дуже жарка. Перед вильотом на розвідку завжди читаю різну інформацію. Інколи допомагає в виживанні. Але зараз це не дуже допомогло. Клімат змінився. Можливо, це й стало причиною припинення контакту.

Так чи інакше, сам Я тут довго не протримаюсь. Радар також знайшов поселення у підніжжі. Це був шанс на виживання. Шлях буде не з легких, але зволікання лише знижувало мої шанси на порятунок.

Я скинув дані на свій наруч і вирушив до підніжжя. Надіюсь, там є хтось, хто зможе мені допомогти з ремонтом. Не буду втомлювати вас розповіддю, про те, як Я переставляв ногами. Постійні пошуки безпечного спуску з крутих схилів лише гальмували мене. Не дивлячись на це, Я продовжував йти по заданому маршруту.

Через годину, Я вже був майже не місці. Чим ближче Я підходив до поселення, тим частіше зустрічав на своєму шляху пеньки. Напевно, місцеві жителі використовували для опалення дерева. Якось дуже примітивно. Та думки про те, що тут сталось, перервались. Я побачив дах, який виднівся із-за кушів. Я обережно підходив до поселення. Але потім зрозумів, що мені нічого не загрожує та вийшов з лісу.

Побачене вразило мене і засмутило. Нажаль, поселення було покинуте. Давно покинуте. А в низині було не тепліше. Дерева явно були широколисті, а не голкові. Але вони були сухі, і явно не одне лѣто. Можна припустити, що поселення не занепало і його покинули з плином часу. Я бачив такі поселення. Вони будинки не однакові. Одні більш розвалені, інші менше піддались руйнаціям. А тут всі майже однакові, наче люди разом пішли звідси.

З поселення вела одна лише дорога. Але ця дорога могла виявитись занадто довгою, а Я на це не розраховував. Та і поки Я повернусь вже буде сутеніти. Ще одна ніч в сирій печері, але це було ліпше, ніж заблукати в гірському лісі. Завтра піду шукати жителів. Десь же вони мають бути. Можливо, Я навіть знайду спосіб полагодити мій зореліт. Та це буде потім, а зараз Я лягаю спати. Попереду довга дорога.

9 Єлѣтъ 76 З.Р.З.3:24

Продовжую вести щоденник. Вчора Я знайшов покинуте поселення та зрозумів, що довго не протягну. Вирішив знайти хоч когось…

Взявши з собою достатню кількість продуктів, Я вирушив в дорогу. Схід сонця збігся в часі з приходом до поселення. Тепер мені в прямому сенсі була лише одна дорога.

Я розраховував на важче пересування, але дорога була непогана. Розчищена від гілок і посипана камінням. Йти було не дуже важко і вже за декілька годин Я був біля ще одного поселення. Так, так. Ще одне поселення. Набагато більше й розвиненіше.

Мене зустріли високі мури з різьбленням, просто прекрасним різьбленням на воротах. Мур був висотою в кілька сажнів4. Ворота були трохи вищі за мур. Не на багато. На якісь кілька ліктів5. Здавалось, ворота, як і мури (вони також були прикрашені різьбленням), були споруджені не для захисту… Або ж розрахунок був на те, що недруг, зачарований красою твердині, відступить, або піде на поступки, аби лиш не руйнувати таку красу. Майстри, які прикрашали цю величезну оборонну споруду, знали свою справу. А також не боялись висоти.

Різьблення ілюстрували якісь події. Мені здалось, ці події якось пов’язані з містом. Деякі зображення були нейтральні, наприклад, тварин або рослин. Я довго розглядав браму, перш ніж зайти. На брамі, Я так думаю, був зображений герб міста: дерево і меч з лезом донизу – символ захисту.

Брати штурмом град вже не потрібно. Ворота були відчинені і біля них не було нікого. Всередині Я побачив лише пусті вулиці. Біля стайні стояли декілька колісниць. З кількох були зняті колеса. Спочатку Я не звернув уваги. На тонкому шарі снігу, який тут лежав (на горі снігу було більше), виднілися свіжі сліди саней. З слідами Я знався, ми з Батьком часто полювали разом. Батько любив полювання а Я любив проводити час з ним.

Можливо, люди ще не покинули ці холодні краї. Сліди простягались по досить широкій вулиці. По обидва боки, були досить високі будинки з розмальованими ставнями, які були закриті. Напевно, це була одна з головних вулиць. От би побачити її в розквіт. Ехх…

Зовсім скоро, Я вийшов на площу. Не дуже велику, але видно, що на ній раніше активно йшла торгівля. По середині площі стояв стовп з куполом на вершині. Це, явно, ліхтар з холодним вогнем. Кілька таких з легкістю освітлюють невеличке поселення. Коли сутеніло, купол вмикався і сотні блискавок в довжину зо три лікті виривались з купола, таким чином освітлюючи все навколо. Видно, що ліхтар давно не працював. Зараз тут було пусто…

За винятком одного будинку, в якого світилось у вікні. Тут ще були люди. Так! Пройшовши через усю площу, Я зупинився біля дверей. Двоповерховий будинок з невеличким ґанком.

Стоячи майже на порозі і прикидаючи, що це може світити в середині, Я почув голос. Жіночий голос, який окликнув мене:

– 

Агов! Ти хто?

Я обернувся. Із-за рогу будинку (сліди вели саме туди. Можливо там була стайня?) вийшла дівчина з оберемком гілок. Дівчина була одягнена в хутро. На голові була шапка з рудого хутра. За дівчиною показався кремезний чоловік в такій же сукні. Його борода була заплетена на дві косички, а кінці зв’язані.