Щоденник Іноземця - Владислав Манжара

– 

Чому ви так думаєте?

– 

Скажи, ти бачила як згоряє Сонце

10

, як Землі

11

крутяться навколо своїх світил, які вони здалеку, в своєму нескінченному танці? – Я повільно сів на ліжко.

– 

Ні, не бачила.

– 

Не подумай, Я ні в якому разі не хочу тобі докоряти чимось. Просто тобі буде важко усвідомити масштаби.

– 

То поясніть мені. Адже ви бачили таке, що ми всі і уявити собі не можемо. Наші предки жили як боги, а ми… Ми просто намагаємось вижити. Єдине, що мені залишилось, це надіятись на порятунок. І тут приходите Ви. Я вірю, що самі боги Вас послали до нас на поміч. – Вона підійшла до мене та сіла поруч.

– 

Ти занадто високої думки про мене. Я такий же заручник цієї Землі, як і ви.

– 

Рятувальник має зайти в воду, щоб витягти потопельника.

– 

Мене тішить, що ти так віриш в мене, Я… – Я подививсь їй в очі. В них було стільки віри в мене, що мимоволі і сам почав в це вірити. – Я думаю, що зможу стати цією людиною.

– 

Нічого не робиться просто так. Хтось хотів, щоб Ви нам допомогли і от, Ви тут!

– 

Це лише мій вибір. Я сам зголосився на цей виліт. А міг би зараз сидіти в себе в каюті, пити який-небудь сік та читати останні звіти з енергостанції корабля, інколи поглядаючи на Зірки та Сонця.

– 

А знаєте, думаю, можна Вам довіритись. Я рідко з ким ділюся своїми думками. Більшість думає, що я мовчазна, а насправді мені мало з ким хочеться говорити. Навряд тут мене хтось зрозуміє. Я хочу побувати там, подивитись на наше світило з такої відстані, щоб усвідомити його масштаби. Бо звідси воно здається маленьким, але я знаю, що це не так. Я вам це кажу, бо Ви сприймаєте це як повсякденне, а інші лиш посміються. І я їх не виню. Просто вони вже втратили надію.

– 

Це нормально. Не кожен витримає. І в той же час дуже важливо, щоб ти продовжувала мріяти про це. Мало хто усвідомлює, але ми притягуємо те, про що думаємо. І хто знає, може, це саме ти притягнула мене в своє життя, щоб Я здійснив твою мрію.

– 

Я лиш хотіла побажати вам на добраніч, але отримала набагато більше. Дякую.

– 

Будь ласка.

Дівчина встала з ліжка та пройшлась по кімнаті. Будучи біля дверей, вона розвернулась, кинула на мене ще кілька поглядів, і промовила:

– 

До речі, мене Вѣдана звуть.

Аналізуючи нашу розмову, Я зрозумів, що весь час розмови вона не зводила з мене очей. Я майже не дивився на неї. Розглядав небеса, звідки й прийшов. Спочатку, навіть можна сказати, не зважав на неї. Але її слова і віра ввімкнули мене. Думаю, Я зможу вибратись звідси і врятувати принаймні цих людей.

Що ж, треба поспати. Підготовка забирає в мене більше сил ніж дорога. На сьогодні все.

10 Єлѣтъ 76 З.Р.З.3:24

Новий день розпочав ся з сніданку. Вѣдана приготувала просто прекрасний суп. Давно Я так не їв. Мій образ життя цьому не сприяв.

Після сніданку почалась підготовка. Так як мої речі вже були зібрані, Я лише допомагав новим друзям. Я допомагав збирати найнеобхідніші інструменти і вантажити їх на віз. Виявилось, що Кънязь в минулому був ковалем. Він розповідав, що після настання холодів, інколи, залізо неможливо було розігріти до потрібної температури.

Морози прийшли не одразу. Кънязь ще пам’ятав часи, коли було тепло. Він згадував ці часи з такою ностальгією, що важко було встояти і залишитись холодним до нього.

Життя тоді було, як Я зрозумів, більш радісне Не треба було постійно ходити в ліс за дровами, не треба було вбивати так багато звірів на хутро та їжу. Рослини давали більшу частину їжі. Фрукти та овочі, поживні та соковиті. Від постійної м’ясної діти всі стали менш веселими та енергійними. Замало поживних елементів в організмі.

В цей час Вѣдана збирала речі в домі. До 13 години ми завантажили всі предмети першої необхідності. Залишились лише харчі та кілька торбин.

Мені було цікаво, що стало з ще однією жінкою цієї сім’ї, але запитати не ставало снаги. Я знаю гіркоту втрати, і не хотів тривожити їхні рани.

Після невеличкого обіду, Кънязь вирішив відвідати своїх людей. Так як мені все одно не було чого робити, Я вирішив приєднатись до нього. Можливо, знадобиться моя допомога.

В інших справи були не такі гарні як в нас. Справа в тому, що інші сім’ї були більші. З цього слідувало, що їм потрібно більше часу на підготовку. Вѣедана залишилась вдома.

Спершу ми зайшли до одного знахаря. Він жив одразу за рогом. Його сім’я, на чолі з його батьком, переселились під час третьої хвилі. Живучи на самоті, він давно готував ся до цієї подорожі. Він залишив ся, бо знав, що потрібен людям. Все це розповів мені Кънязь. В мене склалось враження, ніби він може розповісти про кожного, хто залишив ся в цьому місті.

Потім ми пішли до братів. Вони жили трохи далі. А трохи далі, як виявилось, була майже окраїна. В минулому вони займились лісом. Заготівля дров, мисливство. Вони не одні цим займались до заморозків, але єдині, хто лишивсь. Їхня сім’я також була не чисельна. Тим більше, що Зеломисл пішов допомагати коханій. Кохана ж жила майже в центрі. Двоє братів цілком справлялись з підготовкою. Цього не можна було сказати про наступні роди. Вони всі складались мінімум з 5 людей. Де були немовлята або лѣтні підготовка йшла повільніше, так як людей більше, а робочих рук менше. Таким родам ми й допомагали. Допомога була різноманітна: від перенесення важних вантажів до доглядання за дітьми.

Через кілька годин ми прийшли до сім’ї вѣсти Зеломисла. П’ятеро дітей та матір готувались до подорожі. Зеломисл допомагав їм чим міг. В цілому підготовка йшла непогано. Більшість речей першої необхідності вже були на возі. Так і пройшов весь день. Перший день в оточені цих людей. Не можна сказати що він був насичений подіями, але все ж цікавий момент був.

Після невеличкої вечері Я пішов до себе. Треба було набратись сил перед завтрашнім днем. Я вже збирав ся писати щоденник, як почув стук за дверима. В кімнату зайшла Вѣдана.

– 

Не спиться? – Запитала вона.

– 

Та ні. Просто ще не встиг заснути.

– 

То Я тебе потурбувала? Я можу піти.

– 

Ні. Не потурбувала. Я, так розумію, ти хотіла щось спитати?

– 

Так. – Вона зайшла в кімнату, та сіла на ліжку. Я був не зовсім роздягнений, тому сів напроти нею. – Я думала над вчорашньою розмовою. Хотіла запитати, як там? Між зірками.

– 

О-о-о. Там прекрасно. Коли визираєш в вікно, то бачиш лише темряву та зорі і сонця. Наче нічого особливого, але те що ти бачиш безкінечність заворожує. Ти не можеш відірвати очей. Просто споглядаєш спокій в чистому виді. Там все таку повільне та спокійне. Куди цим гігантам поспішати? Їхні життя вимірюють ся мільярдами лѣт

ъ

, не те що наші.

– 

А Ви були на інших Землях?

– 

Так. Але вони не сильно відрізнялись одна від одної. За виключенням кількох видів тварин та розташування суходолу. Людині треба однакові умови для життя. До речі. Я зустрів якусь тварину. З сірою шерстю…

– 

То був напевно вовк.

– 

Вовк. От як ви його називаєте.

– 

Ви ніколи не бачили вовка?

– 

Ні. Ніколи таких тварин не зустрічав.

– 

На інших Землях їх нема. Є схожі, але не такі.

– 

Вовки небезпечні. Краще десь заховатись, поки він тебе не побачив.

– 

Я так і зробив.

– 

Розповідають, що деякі племена на півночі, змогли приручити вовків, і тепер вони їм допомагають на полюванні. Якщо там хтось залишив ся.

– 

А в ваших краях хтось приручив вовка?

– 

Ні. Про такі подвиги Я не чула.

– 

Які тварини тут водять ся взагалі. Вовки ж хижі, так? Їм треба чимось харчуватись.

– 

Тут також водять ся олені, кози, зубри. Це лиш ті що Я сама бачила. А також подекуди можна зустріти ведмедів або тигрів.

– 

Оленів Я бачив. Ми з Батьком часто на них полювали. Але це було давно… Тобі напевно не цікаво буде чути про просте полювання.

– 

Не хочеш розповідати про полювання, розкажи про свою Землю.

Я опустив погляд до низу. Кілька секунд мовчав. Важко вже було згадати, як там було красиво. В голову полізли картини, які не витягувались на світло вже багато років. Я подививсь на Вѣдану і сказав:

– 

За світило на небі ми мали звезду. Таку от маленьку систему ми мали. В ній була лише одна Земля, придатна для життя. Звезда була червоних відтінків, а небеса були не такі як тут. Небеса були зеленуваті. Таких небес Я більш ніде не бачив за весь період моєї подорожі. – Я замовк. Картини були на стільки сильні, що мої очі потроху наливалися сльозами. Я посміхавсь. Не думав, що ці спогади спричинять такий ефект, але це було водночас приємно.