1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Аомаме вийшла в коридор, устелений килимом. Не озираючись, неквапливо попрямувала до ліфта. Здавалось, Кінський хвіст визирнув з дверей і стежить за її поведінкою. Вона спиною відчувала його гострий, мов кинджал, погляд. Усі її м'язи страшно свербіли, але вона не оберталася. Цього не треба було робити. Повернувши за ріг коридору, вона нарешті розслабилася. Але все ще не могла заспокоїтися. Не знала, що станеться наступної миті. Вона натиснула на кнопку й, очікуючи ліфта (поки він прийшов, минула ціла вічність), сягнула рукою рукоятки пістолета. Щоб у будь-яку мить витягти його, якщо Кінський хвіст передумає й кинеться навздогін. Перед тим, як він своєю сильною рукою схопить її, вона без жодних вагань повинна застрелити його або себе. Котрий з двох варіантів треба вибрати, вона не знала. Можливо, до останку не знатиме.

Однак ніхто її не переслідував. У готельному коридорі панувала тиша. Двері ліфта з дзенькотом розчинились, і Аомаме зайшла всередину. Натиснула на кнопку фойє й дочекалася, коли двері зачиняться. Прикусивши губу, стежила за покажчиком поверхів. Спустившись униз, пройшла через просторе фойє й сіла в таксі, що стояло перед входом. Дощ уже зовсім перестав, але з автомобіля стікало стільки дощових крапель, що здавалося, наче він щойно виринув зпід води. «До західного входу станції Сіндзюку», — сказала Аомаме. Коли таксі рушило від готелю, вона щосили видихнула повітря, що зібралося в тілі. Заплющила очі й звільнила голову від будь-яких думок. Не хотіла ні про що думати.

Її сильно занудило. Відчуття було таке, ніби щось у шлунку піднімається до горла. Та якось вона повернула його назад. Натиснувши на кнопку, опустила наполовину шибку і набрала в легені вологого нічного повітря. Спершись на спинку сидіння, кілька разів глибоко дихнула. У роті відчувала зловісний запах. Здавалося, наче в тілі щось гниє.

Вона раптом знайшла в кишені своїх бавовняних штанів дві жувальні гумки. Тремтячими руками зірвала паперову обгортку й поволі жувала. М'ята. Рідний, знайомий запах, який трохи втихомирив нерви. Поки вона рухала щелепами, неприємний запах у роті мало-помалу слабшав. «Це означає, що насправді ніщо в мені не гниє, — подумала Аомаме. — Це страх навіяв мені таке дивне відчуття».

«У всякому разі, цим усе скінчилося, — міркувала вона. — Більше нікого не доведеться мені вбивати. Але я зробила правильно, — повторювала вона собі. — Той чоловік заслужив смерті. І, крім того, чисто випадково, він сам її прагнув. А я, за його бажанням, допомогла йому спокійно вмерти. Нічого неправильного не зробила. Лише пішла проти закону».

Та хоч скільки вона повторювала собі такі слова, в душі не могла себе переконати в їхній правильності. Нещодавно вона вбила своїми руками незвичну людину. Все ще виразно пригадувала, як безшумно встромила в чоловікову шию гостре вістря голки. Як побачила незвичну реакцію, яка її немало збентежила. Відкривши долоні, Аомаме якийсь час їх оглядала. Вони чимось відрізнялися від тих, якими були перед тим. Але чим, вона не могла визначити.

Якщо вірити словам того чоловіка, то вона вбила провидця, який чує Божий голос. Але власник цього голосу — не бог. А, можливо, карлики. Провидець — одночасно володар, якому судилося бути жертвою. Інакше кажучи, вона стала вбивцею, якого послала доля. Завдяки тому, що вона його насильно прибрала, у світі збереглася рівновага між добром і злом. Але внаслідок цього їй доведеться загинути. Щоправда, вона тоді уклала оборудку. Якщо вона вб'є того чоловіка й фактично вкоротить собі віку, то тим самим зможе врятувати Тенґо. Такий зміст цієї оборудки. Звісно, якщо вірити словам того чоловіка.

Але ж Аомаме загалом не могла не вірити тому, що він казав. Чоловік не був фанатиком, а крім того, перед смертю людина не бреше. Та головне — його слова мали переконливу силу. Як великий якір. Усі кораблі мають якорі відповідної величини й ваги. Незалежно від того, які мерзоти він вчинив, скидався на великий корабель. Аомаме не могла цього не визнавати.

Непомітно для таксиста вона вийняла зза пояса пістолет і, знявши запобіжник, поклала у вініловий мішечок. Відділила від свого тіла смертельних п'ятсот грамів.

— Недавно був страшний грім, еге ж? І велика злива, — сказав таксист.

— Грім? — перепитала вона. їй здавалося, що це було дуже давно. Хоча минуло приблизно півгодини. Справді, торохтів грім. — Правду кажете. Була страшна громовиця.

— У прогнозі погоди про таке зовсім нічого не говорилося. Мовляв, цілий день стоятиме гарна погода.

Аомаме задумалася. Щось треба сказати. Але потрібних слів не знаходила. Здавалося, голова отупіла.

— Бо взагалі-то прогнози не справджуються, — мовила вона.

Таксист зиркнув у дзеркалі на неї. Можливо, її манера говорити здалася йому трохи неприродною.

— Кажуть, злива затопила вулиці, потекла на станцію Акасака-Міцуке, й колія метро опинилася під водою. Тому що дощ випав на обмеженій території. Поїзди на лінії Ґіндзасен та Маруноутісен тимчасово перестали ходити. Про це недавно говорилося в новинах по радіо.

«Через сильну зливу припинило роботу метро, — думала Аомаме. — Цікаво, який це матиме вплив на мої дії? Треба швидко вирішувати. Поїду на станцію Сіндзюку і з автоматичної камери схову заберу валізку і сумку. Потім зателефоную Тамару й отримаю від нього вказівку. Якщо із станції Сіндзюку доведеться добиратись по лінії Маруноутісен, то, можливо, матиму клопіт. Для втечі маю лише дві години. Якщо мине цей час, вони, занепокоєні тим, що їхній лідер не прокинувся, заглянуть у сусідню кімнату й виявлять, що він спустив дух. І тоді відразу почнуть діяти.

— На лінії Маруноутісен поїзди все ще не ходять? — спитала вона таксиста.

— Невідомо. Може, послухаємо новини по радіо?

— Так, будь ласка.

За словами лідера, ту громовицю спричинили карлики. Вони затопили дощем невелику територію в районі Акасака, тому метро й зупинилося. Аомаме похитала головою. Можливо, в цьому був якийсь їхній задум. Не все в неї піде гладко за планом.

Таксист увімкнув радіостанцію «NHK», яка передавала музичну програму. Японський співак виконував добірку американських народних пісень, популярних у другій половині 60-х років. Аомаме пригадала, що в дитячі роки чула їх, але зовсім не вважала чимось рідним, незабутнім. Навпаки, в її грудях піднялося щось неприємне. Вони нагадали їй тільки про все те, чого вона не хотіла згадувати. Якийсь час вона терпеливо слухала музичну програму, але, хоч як довго чекала, повідомлення про рух поїздів у метро так і не дочекалася.

— Вибачте, ви не могли б вимкнути радіо? — сказала Аомаме. — Так чи інакше, я вирішила поїхати на станцію Сіндзюку й побачити все своїми очима.

Таксист вимкнув радіо.

— Станція Сіндзюку, напевне, забита людьми.

Станція Сіндзюку, як казав таксист, справді була переповнена. Оскільки поїзди на лінії Маруноутісен перестали ходити, то на цій станції, з'єднаній з державною електричкою, панувала людська метушня. Хоча минула година «пік», коли люди поверталися додому, пробитися крізь їхній натовп було нелегко.

Нарешті Аомаме добралася до автоматичної камери схову й добула з неї сумку й валізку з чорної штучної шкіри. У валізці містилися гроші, взяті з абонементного сейфа. Вийнявши кілька речей зі спортивної сумки — конверт з грошима, отриманими від Голомозого, вініловий мішечок з пістолетом, коробочку з мініатюрною плішнею, — переклала частинами в сумку й валізку. Непотрібну спортивну сумку з емблемою «NIKE» засунула в сусідню автоматичну камеру схову, опустила в її щілину монету в сто єн і замкнула. Забирати назад не мала наміру. Ніяких даних про її власницю там не було.

З валізкою в руці Аомаме пішла шукати телефон-автомат у станційному приміщенні. Біля всіх телефонів-автоматів стояли довжелезні черги людей, які, запізнюючись через зупинку поїздів, хотіли подзвонити додому. Аомаме ледь-ледь насупилася. «Здається, карлики у такий простий спосіб не дають мені втекти, — подумала вона. — За словами їхнього лідера, вони не можуть завадити мені безпосередньо. Але здатні іншими засобами перешкодити мені».

Аомаме, відмовившись від наміру стояти в черзі до телефону, залишила станцію і, зайшовши у кав'ярню, що потрапила їй на очі, замовила кави. Рожевий телефон у ній також був зайнятий, але, як і слід було сподіватися, черги біля нього вона не побачила. Аомаме стала за спиною жінки середніх літ і чекала, коли та скінчить свою довгу розмову. Жінка невдоволено зиркала на неї, але через хвилин п'ять хоч-не-хоч повісила слухавку.

Аомаме вкинула в телефон-автомат усі дрібняки, які мала, й набрала номер, збережений у пам'яті. Після третього дзвінка почула, як незвичний голос, записаний на плівці, сказав: «Поки що мене нема. Залиште, будь ласка, після сигналу своє повідомлення».