1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Таксист, чоловік середнього віку, говорив ввічливо. Зупинивши автомобіль і вимкнувши мотор, розгорнув карту й старанно розшукав на ній потрібний будинок. Подякувавши йому, Аомаме вийшла з автомобіля. Новий сучасний шестиповерховий будинок стояв у центрі житлового кварталу. Перед його входом не було ні душі. Аомаме набрала цифру 2831, і вхідні двері автоматично відчинилися. Сівши у чистий, але тісний ліфт, вона піднялася на третій поверх. Покинувши ліфт, насамперед перевірила, де запасні сходи. Потім під килимком перед дверима взяла ключ і відімкнула двері. Коли відчинила їх, автоматично спалахнуло освітлення. У кімнаті відгонило характерним для новобудови запахом. Меблі й електроприлади були цілковито новими, без жодних слідів користування. Видно, щойно вийняті з коробок і звільнені від вінілових обгорток. Здавалось, їх куплено разом, як рекомендував дизайнер, для облаштування показової квартири в будинку, приготовленої для здачі в оренду. Все в ній було простим, функціональним, без запахів попереднього мешканця.

Відразу за дверима ліворуч була їдальня, яка водночас правила за вітальню. Коридор вів до туалету й до ванної кімнати. В глибині містилося дві кімнати. Спальня із застеленим ліжком королівського розміру. Заслонене вікно, що виходило на вулицю. Відчинивши його, Аомаме почула гуркіт транспорту на 7-й кільцевій дорозі, схожий на шум далекого моря. А коли зачинила його, гуркіт майже пропав. Вітальня виходила на маленьку веранду. Звідси по той бік вулиці виднів маленький парк з гойдалкою, дитячою гіркою, пісочницею і громадським туалетом. Високий ртутний ліхтар неприродно яскраво освітлював усе навколо. Висока дзельква розпустила навсібіч свої віти. Квартира містилася на третьому поверсі, а по сусідству не було високих будівель, тож побоюватись людських очей не доводилося.

Аомаме згадала свою квартиру в районі Дзіюґаока, з якої щойно перебралася. У старому будинку, не дуже чисту, іноді з тарганами й тонкими стінами. Не можна сказати, що вона їй особливо подобалася. Однак зараз вона була для неї рідною. У цій новій, бездоганно чистій квартирі їй здавалося, ніби вона стала анонімною особою, позбавленою пам'яті й індивідуальності.

Відчинивши холодильник, побачила в ньому чотири банки пива «Heineken». Відкрила одну й випила один ковток. Увімкнула телевізор з широким екраном і, сівши перед ним, дивилася останні новини. Повідомлялося про грім і локальну зливу. Про те, що зупинився рух поїздів метро на лінії Маруноутісен і Ґіндзасен, що вода стікала по сходах, як водоспад, що працівники станції в дощовиках клали мішки з піском перед входом до станції, але було вже запізно. Поїзди метро все ще стояли, й не було надії, що їхній рух відновиться. Репортер телебачення з мікрофоном у руці запитував людей, які не потрапили додому. Дехто з них нарікав: «А в ранковому прогнозі обіцяли, що сьогодні цілий день стоятиме гарна погода».

Аомаме додивилася до кінця останні новини, але, звісно, в них не згадувалося про смерть лідера секти «Сакіґаке». Охоронці, напевне, все ще чекають у сусідній кімнаті, коли мине дві години. А тоді дізнаються правду. Аомаме вийняла з валізки мішечок, а з нього — пістолет і поклала його на кухонний стіл. Автоматичний пістолет німецького виробництва на столі здавався страшенно незграбним і мовчазним. Був чорним-чорнісіньким. Але завдяки цьому, здавалося, став центром уваги в цій знеособленій квартирі. «Краєвид з автоматичним пістолетом», — промимрила Аомаме наче заголовок картини. У всякому разі, відтепер їй не можна з ним розлучатися. Треба тримати напоготові. Щоб застрелити або когось, або себе. У великому холодильнику був запас продуктів, яких в разі потреби вистачить на півмісяця. Овочі, фрукти й готові до споживання напівфабрикати. В ньому лежало м'ясо й риба різного виду та хліб. І навіть морозиво. У буфеті стояли ряди слоїків з харчовими продуктами, консерви й приправи. Рис і локшина. Багато мінеральної води. Дві пляшки вина — білого й червоного. Хто приготував, невідомо, але запас виявився повним. Наразі нічого не бракувало.

Відчувши, що трохи зголодніла, Аомаме добула камемберського сиру, нарізала шматочками й поїла з крекерами. З'ївши половину сиру, ретельно промила стебло селери і схрумала її з майонезом.

Після того вона відсунула шухляду комода у спальні. Передусім зверху побачила піжаму й тонкий купальний халат. Усе нове, у вініловому пакеті. У наступній шухляді лежала теніска, три пари шкарпеток, панчохи, переміна білизни. Все просте, біле, наче відповідно до дизайну меблів, й також у вінілових пакетах. Мабуть, чимось подібним забезпечені в притулку жінки — жертви домашнього насильства. Все було якісним, але з печаттю благодійництва.

У ванній кімнаті Аомаме побачила шампунь, відновлювач волосся, крем для шкіри, туалетну воду. Все, що їй потрібне. Зазвичай Аомаме майже не користувалася косметикою і зберігала обмежений набір таких засобів. Там була також зубна щітка й тюбик зубної пасти. Щітка для волосся, ватні палички, бритва, ножички і засоби жіночої гігієни. Багато туалетного й косметичного паперу. В шафі лежали акуратно складені рушники для купання і для витирання обличчя.

Аомаме відчинила стінну шафу. Сподівалася знайти в ній сукню і взуття свого розміру. Не завадило б, якби вони були від Армані й Ферраґамо. Однак стінна шафа виявилася порожньою. Без нічого. Аомаме зрозуміла, як ретельно, від початку до кінця, вони все продумали. Як Джей Ґетсбі[16] заповнив свою бібліотеку добірними книжками. Але навіть не розрізав у них сторінки. Перебувати в цій квартирі й не потребувати вихідного костюма, мабуть, непогано. Непотрібного вони не припасли. Тільки не забули про чимало плічок.

Аомаме добула з валізки свій одяг і, переконавшись, що він не пожмаканий, повісила на плічках. Щоправда, розуміла, що для неї, втікачки, було б краще тримати його у валізці. Та в цьому світі їй найбільше не подобалося одягатись у щось зім'яте.

«Мабуть, я не зможу стати холоднокровною професійною злочинницею, — подумала вона. — Якщо в такий час мене дратують складки на одязі». І раптом вона згадала свою розмову з Аюмі.

— Ховаю готівку під матрацом у ліжку і в разі небезпеки хапаю її й тікаю через вікно.

— Саме так! — сказала Аюмі, ляскаючи пальцями. — Як у фільмі «Втеча» із Стівом Макквіном. У руках пачка банкнот і дробовик. Таке мені подобається.

— Таке життя не дуже радісне! — мовила Аомаме до стіни.

Потім Аомаме зайшла у ванну кімнату, роздяглась і стала під душ. Гаряча вода змила неприємний піт, що залишився на тілі. Вийшовши з ванної кімнати, сіла перед кухонним столиком і, витираючи рушником мокре волосся, ще раз ковтнула з бляшанки пива.

«Сьогодні багато чого успішно просунулося вперед, — подумала вона. — Дзенькнувши, закрутилися коліщатка. Тепер уже назад не повернуться. Так заведено у світі».

Узявши пістолет, вона покрутила ним вгору-вниз і вставила його дуло собі в рот. Зубами відчула страшний холод твердого металу й легкий запах мастила. Так можна прострелити мозок. Звести курок і натиснути на гашетку. На цьому все скінчиться. Не доведеться ні про що думати. Не доведеться тікати.

Аомаме не дуже боялася смерті. «Я помру, але Тенґо-кун залишиться живим. Він житиме 1Q84 року в цьому світі з двома Місяцями. Але мене там не буде. У цьому світі я з ним не зустрінуся. Хоч би як світ перемінився, я його не побачу. Принаймні так сказав лідер».

Вона поволі обвела очима кімнату. «Як показова кімната, — подумала вона. — Чиста, обставлена в одному стилі. З усім потрібним. Але знеособлена, відчужена. Як звичайне пап'є-маше. Смерть у такому місці навряд чи можна назвати приємною. А якби навіть вдалося зробити декорації привабливими, то хіба смерть у цьому світі стала б приємною? Бо, як добре подумати, то світ, в якому ми живемо, — це велетенська показова кімната. Заходиш у неї, сідаєш, п'єш чай, поглядаєш на краєвид за вікном і, коли настає відповідний час, дякуєш і виходиш. Усі меблі там тимчасові, штучні. Навіть Місяць, що висить у вікні, зроблений з пап'є-маше».

«Однак я люблю-таки Тенґо-куна», — подумала Аомаме. І вголос тихо сказала: «Я люблю Тенго-куна. Це — не дешевий балаган. 1Q84 рік — це реальний світ, з якого потече кров, якщо його різонути. Біль — усюди біль, страх — усюди страх. Місяці, що висять у небі, не зроблені з пап'є-маше. Це — справжня пара Місяців. І в цьому світі заради Тенґо-куна я добровільно погодилася на смерть. Ніхто не зможе сказати, що це фальш».

Аомаме зиркнула на круглий настінний годинник простого дизайну фірми «Braun», що пасував до пістолета фірми «Heckler & Koch». Крім нього, на стіні нічого не висіло. Стрілки годинника перейшли за десяту. Скоро ті охоронці виявлять труп лідера.

У спальні вишуканого номера-люкс готелю «Окура» один чоловік спустив дух. Незвичний чоловік здоровенної статури. Він перебрався в той світ. Ніхто його вже ніяк не поверне сюди.