1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Однак, незалежно від того, чи це морально, чи ні, йому не треба про це думати. Його прутень, здавалось, прокинувся із спокійного сну в трясовинні від постукування пальцем по спині. Позіхнув, неквапливо підвів голову й почав твердіти. І немов яхта, що відкрила свої вітрила постійно сприятливому північно-західному вітру, беззастережно досяг повної ерекції. Унаслідок цього мимоволі торкнувся попереку Фукаері. Тенґо подумки глибоко зітхнув. Відколи зникла заміжня подруга, він понад місяць не займався сексом. Напевне, причина в цьому. Треба було й далі перемножувати тризначні числа.

— Не хвилюйтеся, — сказала Фукаері. — Це ж природно, що піднявся.

— Дякую, — відказав Тенґо. — Але, можливо, карлики звідкись стежать.

— Нічого не зможуть зробити, навіть якщо стежитимуть.

— От і добре, — неспокійним голосом сказав він. — Та коли подумаю, що стежать, чомусь хвилююся.

Знову грім розпанахав небо так, наче розривав стару штору, й несамовито заторохтів віконними шибками. Здавалося, вони справді збиралися розбити вікна. Може, скло от-от таки розлетиться. Алюмінієва рама була міцна, але якщо такий лютий струс триватиме й далі, то вона навряд чи довго витримає. Великі краплі дощу й далі обстрілювали шибки, наче мисливський дріб оленя.

— Схоже, що грім майже не перемістився, — сказав Тенґо. — Зазвичай він так довго не триває.

Фукаері глянула на стелю.

— Ще якийсь час нікуди не піде.

— Скільки?

Фукаері на це не відповіла. Залишившись без відповіді і з безцільною ерекцією, Тенґо й далі боязко обіймав дівчину.

— Ще раз поїдемо до котячого міста, — сказала вона. — Тому треба заснути.

— Та хіба можна як слід заснути, коли так гримить і ще немає дев'ятої? — занепокоєно спитав він.

Тенґо подумки складав рівняння. Складне довге рівняння, розв'язок якого вже знав. Завдання полягало в тому, щоб прийти до нього якнайскоріше й найкоротшим шляхом. Він змусив мозок швидко працювати. Безбожно напружував його. Однак ерекція не припинялася. А навпаки, здавалось, зростала.

— Можна, — сказала Фукаері.

Сталося так, як вона сказала. У несамовиту безперервну зливу, серед перекотів грому, що стрясав будинок, з неспокоєм на душі й сильною ерекцією Тенґо все-таки непомітно заснув. Хоча зовсім не думав, що така річ можлива…

«Все перемішалося, — подумав він перед тим, як заснути. — Найкоротший спосіб розв'язання задачі треба якось знайти. Час для цього обмежений. А аркуш для письмової відповіді невеликий». Годинник чесно відмірював час: тік-так, тік-так, тік-так.

Тенґо незчувся, як помітив, що став голим. Як і Фукаері. На ній не було нічого. її груди мали вигляд привабливих досконалих півкуль. Бездоганних. Вони були не надто великими, все ще м'якими, такими, що поволі намагаються досягти довершеності. Хоч і були вже великими, але, здавалось, майже не відчували впливу земного тяжіння. Обидві стирчали красиво догори. Немов нові паростки лози, що прагнуть сонячного світла. Потім він помітив, що лобок у неї безволосий. Там, де мало бути волосся, видніла гладка біла шкіра, яка ще більше підкреслювала беззахисність дівчини. Між ногами прозирало її лоно, що здавалось таким же щойно створеним, як і вухо. Можливо, й справді його недавно зроблено. «І вухо, й лоно дуже схожі між собою», — подумав Тенґо. Звернені вгору, вони наче до чогось дослухалися. Скажімо, до ледве чутного далекого дзвону.

Лежачи навзнак, Тенґо дивився у стелю. Фукаері сиділа на ньому верхи. Його ерекція все ще не припинялася. Не перестав гуркотіти й грім. І доки він торохтітиме? Так можна й небо розірвати на частини. І ніхто не зможе його після того полагодити.

«Я спав, — пригадав Тенґо. — Заснув з ерекцією. І досі залишаюся в такому стані. Невже ерекція тривала й під час сну? Чи, може, відновилася, коли прокинувся? Як другий, скажімо, кабінет міністрів. Цікаво, як довго я спав? Та, зрештою, яке це має значення? У всякому разі ерекція зараз триває (незалежно від того, переривалася вона чи ні) й немає ознак, що зупиниться. Ніщо не допоможе її зупинити — ні Сонні й Шер, ні перемножування тризначних чисел, ні складна математична задача».

— Я не проти, — сказала Фукаері. Розкривши ноги, вона притиснулася своїм щойно створеним лоном до живота Тенґо. Здавалось, зовсім цього не соромилася. — Нема нічого поганого в тому, якщо підніметься.

— Я не можу рухатися, — мовив Тенґо. І це була правда. Намагався підвестись, але не міг ворухнути й пальцем. Відчував вагу тіла Фукаері й свою ерекцію. Але, здавалось, задерев'янів, ніби чимось прив'язаний.

— Рухатися не треба, — сказала Фукаері.

— Треба. Бо це моє тіло, — заперечив Тенґо.

Фукаері нічого на це не відповіла.

Тенґо сумнівався, чи взагалі його слова у вигляді звуку стрясають повітря. М'язи навколо рота ворушились, як він задумав, але не був певен, що слова формуються. Він начебто хотів щось передати Фукаері. Однак їхнє спілкування скидалося на невиразну розмову по міжміському телефону. Принаймні Фукаері зуміла не почути того, чого не треба чути. А от Тенґо не зумів.

— Не турбуйтесь, — сказала дівчина й поволі сповзла тілом униз. Було ясно, що означає такий рух. В її очах проглянуло небачене досі світло.

Тенґо навіть не думав, що в такому її маленькому, щойно створеному лоні поміститься його дорослий прутень. Великий і твердий. Напевне, буде боляче. Але Тенґо незчувся, як зрозумів, що він уже всередині Фукаері. Без жодного опору. На обличчі дівчини в той момент нічого не змінилося. Тільки трохи порушилося дихання й протягом п'яти-шести секунд злегка змінився ритм руху грудей униз-угору. Все інше залишалося природним, звичним, буденним.

Злившись водно, вони завмерли. Тенґо все ще не міг ворухнути тілом, а Фукаері, випрямившись, немов громовідвід, сиділа непорушно на ньому зверху. Розтуливши рота, ледь-ледь ворушила тремтливими губами. Намагалася знайти якісь слова. Здавалось, у такій позі вона чогось очікувала.

Тенґо опанувало глибоке безсилля. Хоча незабаром могло щось статися, він не знав, що саме, й власною волею не міг цього контролювати. Відчуття пропали. Ворушитися він не міг. І тільки прутень, щоправда, не відчуттям, а чимось близьким до ідеї, сповіщав, що Тенґо в лоні Фукаері. Сповіщав, що ерекція повна. «Мабуть, треба скористатися презервативом? — занепокоївся він. — Біда, якщо вона завагітніє». Заміжня подруга щодо цього була надзвичайно строгою. І Тенґо до цього призвичаївся.

Він намагався щосили думати про щось інше, але не зумів. Навколо панував хаос, в якому час, здавалося, спинився. Але ж цього не могло бути. У принципі. Мабуть, час став нерівномірним. Загалом довго протікав з певною швидкістю, а в окремо взятий проміжок, можливо, змінив свій плин. У період такого його локального сповільнення послідовність подій та їхня імовірність не мають жодної вартості.

— Тенґо-кун, — сказала Фукаері. Вона вперше зверталася до нього по імені. — Тенґо-кун, — повторила ще раз, ніби тренувалася вимовляти іноземні слова. «Чого це вона назвала мене по імені?» — здивувався Тенґо. Потім Фукаері, поволі нагнувшись, наблизилася до його обличчя й поцілувала в губи. Напіврозтулені губи розкрилися, і її м'який, з приємним запахом язик проник у його рот, наполегливо шукаючи там закарбований таємничий код — невисловлені слова. Язик Тенґо підсвідомо відповів їй тим же. Так, щойно пробудившись від зимової сплячки й розшукавши по запаху у весняній траві одне одного, жадібно горнуться молоді змії.

Після того Фукаері стиснула ліву руку Тенґо своєю правицею. Міцно, обхопивши всю її своїми пальцями. її маленькі нігті вп'ялися в його долоню. Скінчивши жагучий поцілунок, вона розігнулась і сказала:

— Заплющіть очі.

Тенґо слухняно заплющив обидва ока. І тоді перед ним відкрився дуже глибокий темнуватий простір, який наче доходив до самого центру земної кулі. У цей простір просочувалося світло, схоже на надвечір'я. Приємне, дороге серцю надвечір'я, що настало після довгого-предовгого дня. Було видно, як у цьому світлі плавало безліч дрібних цяток. Можливо, порошинок. Квіткового пилу або чогось іншого. Невдовзі глибокий простір поволі звузився. Світло стало яскравішим, і поступово з напівтемряви проступили навколишні предмети.

І тоді раптом Тенґо незчувся, як опинився в аудиторії початкової школи. В справжній час, у справжньому місці. Справжнім було світло і він, десятирічний підліток. Він справді вдихав тамтешнє повітря, відчував запах лакованої деревини й крейди на ганчірці, якою витирають класну дошку. В аудиторії було тільки їх двоє — він і дівчина. Інших школярів не було видно. Вона цією випадковою нагодою вміло скористалася. А може, давно її очікувала. В усякому разі, простягнувши свою руку, дівчина стискала його ліву руку. її зіниці пильно вдивлялися в його очі.