Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

На трохи наповнених повітряних мішках, стискуючи в руках пістолети, загін нечутно й швидко просувався по тунелю. За величезним скелястим виступом стіни раптом круто розсунулись і зникли з поля зору. Старший лейтенант, який ішов попереду, негайно виключив свій ліхтар.

— Виключити ліхтарі! В цеп! Установити прожектор!

У чорній темряві вдалині показалися величезні голубуваті тіла, що слабо світилися. Їх було близько двох десятків: одні — велетенських розмірів, інші — трохи менші. Більшість нерухомо лежала на дні, на його підвищеннях і скелях, витягшись, наче стовбури величезних дерев з бочкоподібним потовщенням посередині. Інші носилися вперед і назад на різній висоті, мірно розмахуючи світними плямами ластів. Всередині, ближче до виходу, лежав велетенський світний силует, високо піднявши над собою довгу, мов корабельна щогла, і гнучку, як небаченої товщини ліана, шию, з величезною плесковатою головою, яка тривожно рухалася з боку на бік.

— Вишикуватися в шеренгу! — тихо прозвучала команда. — Почувати сусіда! Стріляти по світних цілях. Спочатку по рухомих. Собі беру середню на дні. Приготуватися! Цілься! Звук!

У печері несподівано запанувало сум'яття. Страхітливі світлі тіні заметалися, немов охоплені корчами. З блискавичною швидкістю вони носилися у всіх напрямах, то звиваючи в кільця свої довгі гнучкі шиї, то швидко розкручуючи їх. Довгі, плоскі, як у крокодилів, хвости з силою били по боках бочкоподібних тіл. Страховища падали, звивалися, кидалися в сторони, і стрільці ледве встигали змінювати приціл. Ультразвукові пістолети виявилися надто слабими для цих могутніх, величезних організмів. Майже неможливо було відразу знайти і влучити в їхні найважливіші життєві центри.

Гігант, взятий на приціл старшим лейтенантом, у першу мить здригнувся, потім одним могутнім рухом хвоста світною стрілою майнув до склепіння печери. Щось при цьому металічно блиснуло під ним, освітлене його слабим сяйвом, і понеслося вгору, охоплене витком нижньої, товстої частини шиї страховища.

Почувся повний відчаю крик Цоя:

— Арсене Давидовичу! Арсене Давидовичу!.. Одночасно дужий удар струменю ледве не збив з ніг

Марата, який стояв рядом з Цоєм, Марат мимоволі змахнув рукою. Місце біля нього було пусте.

— Товаришу старший лейтенант! — вигукнув злякано Марат. — Цой запустив гвинт і зник!

Тим часом паніка серед плаваючих тварин передалася і тим, які досі спокійно лежали на дні. Одна за одною вони відривалися від дна і злітали догори, посилюючи загальне хвилювання.

Тварини шукали ворога, але не знаходили його. Що буде з Цоєм, якщо він потрапить в цю страхітливу купу розлютованих тварин?

Раптом один з гігантів скрутився в кільце, з силою випростався і, витягнувши шию, судорожно б'ючи хвостом, каменем упав на дно і завмер в непорушності. Чийсь промінь влучив його, мабуть, в мозок чи в інший нервовий вузол і забив наповал. Зараз же за цим упав другий. У деяких були паралізовані ласти або хвіст, і, уповільнивши рух, вони билися майже на місці.

В безладному, хаотичному русі страховищ усі стрільці загубили з очей величезну тварину, яка понесла з собою зоолога. Десь між ними тепер носиться Цой, у постійній небезпеці бути затертим, кинутим на дно, дістати нечуваної сили удар.

Старший лейтенант не витримав цієї невідомості.

— Цой, де ви?

— Я переслідую тварину, яка понесла Арсена Дави-довича, — почувся задиханий голос Цоя. — Мене весь час відтирають від неї інші. Але я не випускаю її з очей. Доводиться весь час лавірувати. Я паралізував один з її ластів, але вона, як божевільна, метається. Тримаюся далі від табуна… Далі від їхнього світла… щоб не помітили…

В цю мить одне з страховищ несподівано відокремилося від загальної маси, що хвилювалася в глибині печери, і швидко кинулося до виходу, мабуть шукаючи порятунку у відкритому океані. На фоні його світного голубуватого тіла майнула темна тінь людини, і майже одночасно почувся Цоїв вигук:

— О, чорт! Мене зачепили! Відкинули! Страховище раптом змінило курс, різко повернуло вслід за людською тінню і, широко розкривши величезну, майже двометрову пащу, кинулося навздогін.

— Всім по передньому!.. Звук!.. — пролунала кваплива команда.

Зосереджений приціл всього загону спіймав страховище якраз в ту мить, коли майже перед самою його пащею майнуло тіло Цоя, який спритно втік у темряву. Страховище судорожно забилось, потім упало на дно і розпласталося на ньому недалеко від загону.

Але шлях був показаний. Весь табун кинувся до виходу. Здавалося, ніщо не могло встояти перед цим нестримним падінням пароподібних тіл.

— Включити прожектор! — пролунала голосна команда. Сніп яскравого, сліпучого світла вдарив у темряву, в рухливу масу велетенських тулубів, в'юнких ший і могутніх хвостів, у сузір'я величезних блискаючих телескопічних очей. І те, що, здавалось, не могла б зробити жодна гранітна перепона, зробило світло! Немовби відчувши надприродної сили удар, страховища з широко розкритими пащами разом закинули голови назад, перекинулися з розчепіреними вгору кігтистими ластами і, показавши хвости, повільно попливли назад. Вони мотали головами — приголомшені, осліплені, одразу знесилені. Деякі тихо опускались на дно з повислими шиями. Над табуном у світлому потоці носилася металічна постать Цоя, розшукуючи тварину, яка тримала ученого.

Загін проводжав відступаючий табун зливою ультразвукових променів. То той, то інший з велетнів починав раптом люто битися і за хвилину швидко падав на дно.

— Знайшов!.. Знайшов!.. — пролунав торжествуючий голос Цоя. — Одержуй, каналія! Одержуй!.. Одержуй!..

В середині повільно пливучої колони здійнявся незвичайний рух. Підлетів догори велетенський хвіст, наносячи у всі боки нищівні удари. Раптом з темної маси страховищ відокремилось невелике, що синювато поблискувало металом, тіло і, погойдуючись з боку на бік, стало опускатися на дно. Описавши дугу навколо табуна страховищ, кулею понеслася зверху вниз металічна постать Цоя, майже біля самого дна лідхопила падаюче тіло і тут же, злетівши разом з ним догори, повернула і швидко понеслась до загону.

— Ось!.. — задихаючись, промовив Цой, різко зупинивши і давши задній хід гвинтові. — Ось… — повторив він, хитаючись, падаючи на коліно і простягаючи Скворешні на обох руках нерухоме тіло зоолога.

Загін швидко відступав з печери, боєць за бійцем. Попереду йшов Скворешня, несучи зоолога. Старший лейтенант Богров пропускав усіх повз себе. Марат тримав у промені прожектора, немовби в полоні, кілька страховищ, рештки величезного табуна, які збилися в протилежному кінці печери і ховали голови від потоків убивчого невмолимого світла.

— Вимкнути прожектор! — скомандував старший лейтенант Маратові.

Він допоміг йому швидко навантажитись. — Марш за загоном!

Старший лейтенант востаннє кинув погляд у чорний простір печери, арену нечуваної в житті старої планети битви. Потім він запустив гвинт і незабаром приєднався до гірлянди яскравих голубих вогнів, яка швидко йшла у відкритий океан.

Розділ VII

БРЕХНЯ

Зоолог машинально погладив слабою рукою бороду і, окинувши поглядом госпітальний відсік, який блищав чистотою, смутно посміхнувся.

— Так, дорогий Марате, ось і довелося самому скористатися всім, що тут мною приготовлено. Можу засвідчити, що, загалом, непогано, навіть можна сказати, зовсім непогано.

Піднявши голову, Марат глянув на ученого відсутнім поглядом і потім перевів його кудись у простір.

Він прийшов навідати зоолога, який ще не отямився після пережитого потрясіння, але візит проходив досить в'яло і нудно.

Після трагічної пригоди з ученим Марат став зовсім невпізнанним. Наскільки раніше він був завжди веселим, жвавим і балакучим, настільки тепер він замкнувся в собі, уникав зустрічей з товаришами, у вільний час лишався самітним у своїй каюті, і його співжилець Крамер не знав, як до нього підійти. Але в той же час всі бачили і почували, що на Марата вперто напосідають важкі думки, що голова його зайнята новою проблемою, яку він особливо близько бере до серця і яка тривожить його з такою силою, яку досі не доводилося спостерігати при жодному з його попередніх винахідницьких захоплень.