100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

На початку XIX ст. українські землі в складі імперії Габсбургів були відсталим аграрним регіоном з великими соціальними проблемами у відносинах між панами і підданими. Ще однією проблемою було міжетнічне протистояння поляків (стара «середньовічна шляхетська» нація) і українців (молода «селянська») – обидві нації переживали непростий процес становлення. Все це разом із загальним незадоволенням прогресивної громадськості імперії, відсутністю конституції, парламенту, елементарних прав і свобод особи призвело до активної участі галичан, меншою мірою – буковинців і закарпатців у революційних подіях «весни народів», котра прокотилася Європою в лютому – березні 1848 р., розпочавшись з успішної революції у Франції, де було скинуто монархію і встановлено республіку. Прагнення галицьких поляків до здобуття автономії, а можливо згодом – і відродження Речі Посполитої, стали каталізатором революційних подій в краї, українці мусили реагувати на події, аби не загубитися в їх вирі. Якоюсь мірою становленню українського руху, очолюваному греко-католицьким духовенством і світською інтелігенцією, допоміг недавній розгром польського повстання 1846 р. в Західній Галичині.

13 березня після перемоги революції в Берліні настала черга Відня. Під тиском громадськості пішов у відставку творець Віденської системи політичних союзів у Європі і фактичний правитель Австрійської імперії при недієздатному імператорові Фердинанді князь Клеменс Меттерніх. Новий уряд очолив граф А. Коловрат; він вперше був поповнений представниками буржуазії. 19 березня львівські поляки провели велику маніфестацію на підтримку революції, зажадавши від імператора і його намісника Штадіона скасування кріпосного права і панщини, автономію для Галичини, запровадження польськомовних шкіл і демократичних свобод. Штадіон дозволив полякам Львова створення Національної гвардії. 13 квітня у Львові була утворена польська Рада Народова. У Кракові 26 квітня навіть спалахнуло стихійне польське повстання, швидко придушене Штадіоном. Намагаючись заспокоїти свою провінцію, Штадіон першим в Австрійській імперії 22 квітня проголосив імператорський указ про ліквідацію з травня 1848 р. селянських повинностей, що мало дуже позитивний для імперії ефект. Тим часом 19 квітня делегація галицьких українців подала Штадіону петицію, в якій запевняла імператора в своїй лояльності і заявляла про свою єдність з українцями Наддніпрянщини. 2 травня за сприяння австрійської влади була створена Головна Руська рада з 30 осіб, на чолі якої стали Яхимович і його заступники Борисикевич і Куземський. Невдовзі склад Ради розширився, вона стала включати 66 осіб (з них 29 духовних осіб або студентів теологічного факультету). 10 травня Рада видала «Відозву до народу руського», після 18 травня почали виникати місцеві Руські Ради (50 місцевих і 14 окружних). Головними вимогами Рад стало досягнення дозволу на освіту українською мовою, відкриття української кафедри у Львівському університеті, з політичних вимог – поділ Галичини на західну, польську, і східну, українську, частини. 23 червня українські і польські діячі створили альтернативну організацію – Руський собор. 2–12 червня в Празі відбувся Слов’янський конгрес, на якому українські та польські делегати від Галичини влаштували гостру дискусію. Здобули західні українці і перший досвід політичної боротьби в парламенті – в роботі рейхстагу, що почав працювати 10 липня, взяли участь 39 руських делегатів, серед них селянські депутати Л. Кобилиця та І. Капущак.

Перша легальна українська політична організація проіснувала до 1851 р. (хоча революція для Галичини скінчилася після придушення повстання у Львові 2 листопада 1848 р.), створивши першу українську газету, Народний Дім, кафедру української мови і товариство Галицько-Руська Матиця у Львові, скликавши Собор Руських учених і, нарешті, створивши на початку 1849 р. зародок власних збройних сил – батальйон руських гірських стрільців, що мав допомагати імперії придушити угорську революцію. Через недосвідченість українських політиків і часом відверто лоялістську щодо Габсбсургів позицію не вдалося досягнути жодної помітної політичної мети. Не мав успіху і відчайдушний виступ буковинців Кобилиці за вигідніші для селян умови звільнення від повинностей.

Добре відома подія, особливо в західних українських областях.

Битва на Чорній річці 1855 року

16 серпня 1855 р., район річки Чорна та Федюхіних гір на південній околиці Севастополя.

Після усунення від командування О. Меншикова 15 лютого 1855 р. російську армію в Криму очолив особисто хоробрий, але нерішучий як воєначальник князь Михайло Дмитрович Горчаков (1793–1861; відзначився під час російсько-турецької війни 1828–1829 рр., придушенні польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., був багато років начальником штабу при улюбленому фельдмаршалі царя Миколи I І. Ф. Паскевичі, на початку Кримської війни командував Дунайською армією, захищав Севастополь, з 1856 р. намісник Царства Польського, дід П. Столипіна); двома головними ударними корпусами командували генерал від кавалерії Микола Андрійович Реад (1793–1855; герой низки битв наполеонівських воєн, зокрема Бородіна, Красного, Дрездена, Лейпцига та взяття Парижа, учасник придушення польського повстання 1830–1831 рр., походу в Угорщину 1849 р., Кавказької війни, 1854 р. генерал від кавалерії, генерал-ад’ютант царя) та генерал-лейтенант П. П. Ліпранді. Ключову роль у цій останній трагічній спробі зняття облоги з Севастополя відіграв генерал-майор барон Павло Олександрович Вревський (1809–1855; відзначився особистою хоробрістю в російсько-турецькій війні 1828–1829 рр., під час придушення польського повстання 1830–1831 рр., у Кавказькій війні, 1854 р. став генерал-ад’ютантом царя). Кіннотою командував генерал від кавалерії Іван Петрович Шабельський (1796–1874; ветеран наполеонівських воєн 1812–1813 рр., Кавказької та російсько-перської війни, придушення польського повстання 1830–1831 рр., восени 1854 р. блокував взяту союзниками Євпаторію, керував захистом Одеси).

Французькою армією в Криму з 16 травня 1655 р. командував брутальний, хоробрий та ініціативний дивізійний генерал Жан-Жак Пелісьє (1794–1864; учасник воєн з Іспанією, колоніальної війни в Алжирі, у ході якої «прославився» розправами з арабськими племенами, за взяття Севастополя отримав титул «герцога Малаховського» і звання маршала Франції, з 1860 р. генерал-губернатор Алжиру); дивізіями командували Еміль Ербільйон (1794–1866; учасник битви біля Ватерлоо, командував військами в Алжирі в 1830–1840-х рр., з 1846 р. бригадний генерал, з 1851 р. дивізійний генерал, з 1863 р. сенатор), д’Алонвіль, Фоше та ін. Сардинським корпусом командував Альфонсо Ферреро Ла Мармора (1804–1878; брутально придушив народне повстання в Генуї 1849 р., за що отримав звання генерал-лейтенанта, з 1849 до 1859 р. військовий міністр П’ємонту, в 1864–1866 рр. прем’єр-міністр, італійський командувач у війнах з Австрією). Турки перебували під керівництвом Омера-паші (1806–1871; сербського походження, відзначився у війні проти Єгипту 1839 р., придушував повстання в Боснії 1851 р., наступного року безуспішно воював проти чорногорців, командував османською армією на Дунаї на початку Кримської війни, з початку 1855 р. його корпус воював у Криму, восени був відправлений на Кавказький театр бойових дій).

Східна (Кримська) війна почалася 1853 р. як конфлікт Російської та Османської імперій, згодом перерісши у велику війну провідних європейських держав. 2 вересня 1654 р. англо-франко-турецькі війська висадилися в Євпаторії і почали наступ на Севастополь, 20 вересня російські війська програли битву на Альмі, 28 вересня почалася облога Севастополя (5 жовтня місто було вперше піддано масованому бомбардуванню). Після успішної для росіян битви під Балаклавою 25 жовтня і поразки царської армії під Інкерманом 5 листопада 1854 р. облога Севастополя союзниками тривала. Спроби росіян атакувати тилові бази англо-франко-турецького війська (штурм Євпаторії 17 лютого 1855 р.) провалилися, а союзники дедалі глибше вгризалися в севастопольські укріплені лінії, хоча всі спроби штурмів міста відбивалися гарнізоном з небаченим героїзмом. До складу союзу проти Росії приєдналося Сардинське королівство (П’ємонт), котре бажало заручитися підтримкою Франції у своїй боротьбі за об’єднання Італії. Попри неповну блокаду міста союзниками і можливість змінювати частину гарнізону та поповнювати запаси ставало дедалі важче обороняти Севастополь. У такій ситуації барон Вревський, користуючись впливом на нового царя Олександра I, почав активно просувати ідею вирішальної спроби зняття облоги чи принаймні ускладнення її ведення англо-французами шляхом вирішальної битви. Новий командувач російських військ у Криму, генерал Горчаков, і більшість генералітету не вірили в можливість успіху, але Вревський переконав царя і Горчаков був змушений ризикнути. Для нападу на ворожі позиції було виділено 47 622 вояків піхоти, 10 263 вояків кавалерії, 224 звичайних та 48 легких кінних гармат, з яких було сформовано два корпуси (правого і лівого крила), а також головний піхотний, артилерійський та кавалерійський резерви. Метою операції було займання Федюхіних і так званих Гасфортових гір, що поставило б французів та сардинців, що прикривали облогові траншеї під Севастополем, у доволі скрутну тактичну ситуацію. Французи мали на початку битви в районі Федюхіних та Гасфортових гір до 18 тис. вояків (здебільшого піхоти), до 9 тис. було у сардинського генерала Ла Мармори, до 10 тис. – у кількох турецьких пашів. Наприкінці битви супротивники Горчакова зосередили проти росіян від 40 до 60 тис. вояків, здебільшого піхоти, кілька звичайних та не менш ніж 5 кінних артбатарей (до 120 гармат).