100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Розбив повсталих генерал-ад’ютант Федір Климентійович (Фрідріх Каспар) Гейсмар (1783–1848; відзначився у війнах з Наполеоном, російсько-турецькій війні 1828–1829 рр.). Основний документ повстання («Катехізис») зачитав священик села Триліси Данило Федорович Кейзер (бл. 1800 – після 1858; з дворян, згодом позбавлений сану і дворянства, 1858 р. помилуваний).

«Південний бунт» був частиною декабристських планів із захоплення влади в Росії, його головним пропагандистом виступав голова Південного товариства полковник Павло Пестель. Південні декабристи дізналися про смертельну хворобу імператора Олександра I та про донос І. Шервуда на товариство раніше, ніж у Петербурзі. В обстановці міжцарів’я Пестель (на чолі головної декабристської ударної сили на Півдні – піхотного В’ятського полку) і його товариші напружено чекали звісток про повстання в Петербурзі, плануючи розпочати повстання серед полків, розквартированих на Київщині. Проте 24 грудня 1825 р. за доносом свого підлеглого капітана А. Майбороди був заарештований Павло Пестель, почався розгром управ Південного товариства. Спроби Муравйова-Апостола підняти велике повстання були зірвані Артамоном Муравйовим, який відмовився піднімати свій Охтирський гусарський полк. 8 січня Гебель і прибулі жандарми заарештували С. Муравйова-Апостола і М. Бестужева-Рюміна.

Повстання почалося 9 січня (29 грудня за старим стилем) у селі Триліси зі звільнення Кузьміним, Сухіновим, Щепілло і Соловйовим заарештованих, при цьому ледь не було вбито полковника Гебеля. Солдати 5-ї роти Кузьміна в перебіг подій не втручалися. Згодом офіцери-декабристи повели роту на об’єднання з іншими ротами полку, розквартированими у навколишніх селах. Наступного дня до 1 тис. солдат полку (без артилерії) були зібрані офіцерами у Василькові, де солдатам було оголошено революційну мету їхнього виступу і зачитано на площі «Революційний катехізис». 12 січня полк виступив на Брусилів, на об’єднання з Александрійським і Охтирським гусарським полками, офіцери котрих, однак, відмовилися піднімати повстання. Відкинувши ідею йти на Київ з його потужною фортецею, Муравйов-Апостол наказав провести днівку в селі Мотовилівка (1 січня за старим стилем – святкування Нового року), що кардинально підірвало дисципліну в полку (масове пияцтво, дезертирство і спроби погрому євреїв). 13 січня полк вирушив у напрямку Білої Церкви для з’єднання з 17-м єгерським полком, котрий був вчасно виведений армійським командуванням до Сквири, подалі від повсталих. Останньою спробою повсталих врятувати ситуацію став марш 15 січня на Житомир, де ще залишалися не заарештовані члени декабристських товариств. До полку спорадично приєднувалися місцеві селяни. Цього ж дня між селами Устимівка і Ковалівка полкова колона зіткнулася з авангардом гусарської дивізії генерала Ф. Гейсмара (400 осіб з 2 гарматами). Розрахунок Муравйова-Апостола приєднати гусар не спрацював – після кількох залпів картеччю Чернігівський полк кинувся зусібіч, повстання закінчилося.

Під час придушення повстання загинули (або застрелилися) офіцери М. Щепілло, І. Муравйов-Апостол, А. Кузьмін, 60 содатів і 12 цивільних з-поміж селян в обозі полку. За справою декабристів проходило 60 членів Південного товариства і Товариства об’єднаних слов’ян, з них далеко не всі брали участь у повстанні. С. Муравйова-Апостола і М. Бестужева-Рюміна було страчено, решта учасників повстання отримали різні терміни каторги. У справі проходили також 987 солдатів полку, з них 106 були покарані шпіцрутенами (троє забиті на смерть) і разом із рештою відправлені служити на Кавказ. 51 солдат був виправданий. Провал повстання означав кінець декабристських планів ревоюційних перетворень у Російській імперії.

Романтизовані авторами XIX ст. та радянськими істориками і письменниками (що цікаво – як офіціозного, так і дисидентського напрямку) образи декабристів стали доволі популярними на всьому радянському культурному просторі. Написати повість про подію планував О. Пушкін (зберігся початок). Події присвячені романи і повісті Н. Ейдельмана, Ю. Тинянова, Л. Вершиніна, вона згадана в радянському кінофільмі. У Василькові встановлено пам’ятник декабристам – учасникам повстання.

Вихід альманаху «Русалка Дністрова»

Початок грудня 1836 р. (з датою 1837 р. на обкладинці), Буда (нині частина Будапешта, Угорщина).

Маркіян Семенович Шашкевич (псевдонім Руслан, 1811–1843; греко-католицький священик, поет, перекладач і фольклорист, громадський діяч, лідер «Руської трійці»); Іван Миколайович Вагилевич (псевдонім Далібор, 1811–1866; греко-католицький священик, згодом позбавлений сану, лютеранин, фольклорист, поет, громадський діяч, 1848 р. активний діяч полонофільського напрямку, редактор газети «Дневник руський»); Яків Федорович Головацький (псевдоніми Ярослав, Гаврило Русин, 1814–1888; греко-католицький священик, після переїзду до Росії 1868 р. прийняв православ’я, поет, перекладач, науковець, замолоду борець за права і самобутність галицьких русинів, наприкінці життя москвофіл і борець проти вживання української мови в літературі та науці).

У першій третині XIX ст. у Західній Україні між польськими та українськими діячами точилися гострі суперечки щодо статусу місцевого українського населення стосовно поляків (окремий народ чи етнографічна група), не було єдності і в українському середовищі щодо того, якою бути українській літературній мові (на основі церковнослов’янської чи на основі розмовної української), писемності (кирилиця чи латиниця). Все це свідчить про зародкову, так звану «личинкову» (Е. Хобсбаум) стадію розвитку української нації на західних землях. Яскравою ознакою націотворення стала поява гуртка молодих семінаристів (згодом студентів філософського факультету Львівського університету) – «Руської трійці» (лідери М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, до яких приєдналися ще кілька осіб). Це вже друге покоління (до першого належали такі західноукраїнські діячі-просвітителі, як Д. Зубрицький, І. Могильницький, І. Снігурський) українських громадських діячів рішуче виступило за єдність духовної і світської інтелігенції з народом, за використання давньої слов’янської та середньовічної української культурної спадщини, за активізацію культурних зв’язків з Наддніпрянщиною, кириличну писемність і розмовну українську мову, чим по суті продемонструвало єдність новонародженої модерної української нації по обидва боки Збруча. Безпосереднім приводом до підготовки альманаху став вихід 1832 р. польського поетичного альманаху «Галичанин». Відповіддю на нього мав стати український альманах «Зоря» (ймовірно, вже перероблений, адже початковий варіант звався «Син Русі»), який було подано віденському цензорові Є. Копітару. Однак останній, порадившись зі своїм обережним львівським колегою – греко-католицьким ієрархом В. Левицьким, дозволу на друк альманаху не дав. Тоді «трійця» спробувала щастя в Буді, доопрацювавши й перейменувавши альманах.

Основну частину грошей на видання альманаху (1 тис. примірників) дав директор Коломийської гімназії Микола Верещинський, решту – М. Шашкевич та ще кілька діячів (М. Ількевич, І. Білінський та ін.). Альманах складався з маленької передмови (написав Шашкевич, зазначивши тут, зокрема, правила правопису – застосування кирилиці, з фонетичним принципом «пиши як чуєш, а читай як пишеш», доповненої однією сербською та однією румунською літерами, і згадавши добрим словом про наддніпрянських попередників «Русалки Дністрової») та чотирьох розділів: 1) «Пісні народні» (із передмовою у вигляді фрагмента етнографічної статті І. Вагилевича, містить 20 наддніпрянських та західноукраїнських народних пісень на ліричні та історичні теми, серед яких відомі пісні про Довбуша, Морозенка тощо, 31 обрядову пісню – зібрані членами «Трійці» та Іваном Бірецьким лемківські колядки, веснянки-гагілки, ладкання), 2) «Складаня» (10 поетичних і прозових творів М. Шашкевича, І. Вагилевича і Я. Головацького, серед яких історична поема Вагилевича «Мадей», його ж віршована казка «Жулин і Калина», казкове оповідання Шашкевича «Олена», сентиментальний вірш-роздум про непросту долю слов’янства «Гадка» і один із перших сонетів українською мовою «Сумрак вечерний»); 3) «Переводи» (8 перекладів автентичних сербських народних пісень, здебільшого любовних, а також 4 вірші з талановитої підробки чеських просвітників – «Краледворського рукопису»); 4) «Старина» (містить козацьку думу невідомого часу, кілька середньовічних документів, зокрема список книжок львівського василіанського монастиря св. Онуфрія, а також одну рецензію М. Шашкевича). Доля «Русалки Дністрової» склалася вкрай непросто – пройшовши будайського цензора, близько 800 екземплярів потрапили до Відня, де їх затримала тамтешня цензура. Коли ж про цілком невинний український альманах довідався Венедикт Левицький у Львові, він взагалі заявив, що подібне, написане до того ж людьми з язичницькими псевдо (Ярослав, Далібор і Руслан), читати можна тільки з дозволу уряду і поліції, адже це тексти, які підривають основи моралі й державної влади (!). «Русалку Дністрову» вилучили і знищили (залишилося близько 100 примірників, що до Відня не потрапили; сьогодні це перше видання є бібліографічною рідкістю).