Гіпотеза кохання - Хейзелвуд Елі

— Я в порядку. Але це був ще той тиждень, — вона помасажувала свої скроні.

Він нахилив голову.

— Що сталося?

— Нічого… Мої друзі дурні, і я ненавиджу їх, — вона відразу відчула провину і скривилася. — Насправді, я їх не ненавиджу. Але ненавиджу те, що я їх люблю.

— Це подруга з сонцезахисним кремом? Ан?

— Саме вона. І мій сусід теж, який справді мав би знати краще.

— Що вони зробили?

— Вони… — Олів натиснула на очі пальцями. — Це довга історія. Вони знайшли альтернативне помешкання для SDB. Це значить, що тепер я маю знайти собі окреме місце.

— Чому вони це зробили?

— Тому що… — вона на мить закрила очі і зітхнула. — Тому що вони подумали, що я б хотіла залишитися з тобою. Оскільки ти мій… знаєш. “Хлопець”.

Він затих на кілька секунд. А потім:

— Зрозуміло.

— Ага. Досить сміливе припущення, але… — вона розвела руками і знизала плечима.

Він прикусив щоку, виглядаючи

— Мені шкода, що тобі не вдасться жити з ними.

Вона махнула рукою.

— О, та не в цьому проблема. Це було б весело, але просто тепер мені треба знайти щось інше поблизу, а там немає недорогих варіантів, — її очі впали на екран її ноутбука. — Я думаю забронювати мотель за годину звідси і…

— Хіба вони не дізнаються?

Вона поглянула вгору від зернистого фото кімнати. — Мм?

— Хіба Ан не дізнається, що ти не зі мною?

О.

— Де ти житимеш?

— В конференційному готелі.

Звісно.

— Що ж, — вона почухала носа. — Я їй не скажу. Я не думаю, що вона звертатиме багато уваги?

— Але вона помітить, якщо ти житимеш за одну годину звідти.

— Я … — так. Вони помітять, і будуть задавати питання, і Олів доведеться вигадувати купу виправдань і ще більше напівправди, щоб розібратися з цим. Додати кілька блоків до цієї дженги брехні, що вона будувала тижнями. — Я розберуся.

Він повільно кивнув.

— Мені шкода.

— О, ти не винен.

— Можна посперечатися, що насправді винен.

— Зовсім ні.

— Я б запропонував заплатити за твій номер у готелі, але я сумніваюся, що тут щось залишилось у радіусі десяти миль.

— О, ні, — вона підкреслено похитала головою. — І я б не погодилась на це… Це не чашка кави. І не булочка. І не печиво. І не гарбузовий фрапучино, — вона стрельнула в нього очима і нахилилася, намагаючись змінити тему. — Він, до речі, новий в меню. Ти точно можеш купити мені його, і це врятує мій день.

— Звісно., — він мав вигляд такий, наче його трохи нудило.

— Круто. — вона посміхнулась. — Я думаю, воно дешевше сьогодні, якась акція у вівторок, тож…

— Але ти можеш жити зі мною.

Те, як він це сказав, спокійно і практично, майже звучало так, наче це нічого особливого. І Олів майже в це повірила в це, поки її вуха і мозок нарешті не з’єдналися одне з одним, і до неї дійшло, що він тільки що сказав.

Що вона.

Могла жити в номері.

З ним.

Олів прекрасно знала, що це несе за собою, навіть на дуже короткий період. Спати в одному номері означає бачити безглуздий одяг для сну, по черзі ходити в ванну, чути шелест, коли хтось намагається знайти правильну позицію під простирадлами, чітко і виразно в темряві. Спати в одному номері означало… Ні. Ні. Це була жахлива ідея. І Олів починала думати, що вона вже використала ліміт таких ідей на найближчий час. Тож вона прочистила горло.

— Я не можу, справді.

Він спокійно кивнув. Але потім, він так само спокійно спитав: «Чому?» і вона захотіла вдаритись головою об стіл.

— Я не можу.

— Номер двомісний, звісно, — додав він, наче ця інформація могла якось змінити її думку.

— Це погана ідея.

— Бо люди подумають, що ми… — вона помітила погляд Адама і відразу притихла. — Окей, добре. Вони вже це думають. Але.

— Але?

— Адаме, — вона потерла лоб пальцями. — Там буде тільки одне ліжко.

Він нахмурився.

— Ні, я ж сказав, що він двомісний…

— Ні. Він не буде двомісний. Буде тільки одне ліжко, точно.

Він глянув на неї спантеличено.

— Я отримав підтвердження броні кілька днів тому. Я можу тобі його надіслати, якщо хочеш; там написано, що…

— Неважливо, що там написано. Там завжди одне ліжко.

Він дивився на неї, збитий з пантелику, і вона зітхнула і безпомічно сперлась на спинку стільця. Він, очевидно, ніколи не дивився ром-комів і не читав романтичних книг у своєму житті.

— Нічого. Ігноруй мене.

— Мій симпозіум — частина супутникового воркшопу за день до початку конференції, а потім я буду виступати в перший день самої конференції. Я маю номер впродовж усієї конференції, але мені, напевно, доведеться поїхати на деякі зустрічі після другої ночі, тож ти будеш тут сама з третьої ночі. Ми пересічемось лише на одну ніч.

Вона слухала те, як він логічно, методично перераховував практичні причини, чому вона має просто прийняти його пропозицію, і відчула, як її накрила хвиля паніки.

— Я думаю, це погана ідея.

— Ну добре. Я просто не розумію, чому.

— Тому що, — тому що я не хочу. Тому що мені погано. Тому що мені, напевно, буде ще гірше після цього. Тому що це буде тиждень двадцять дев’ятого вересня, і я намагаюся не думати про це.

— Ти боїшся, що я спробую поцілувати тебе без твоєї згоди? Посидіти в тебе на колінах, або помацати тебе під приводом нанесення сонцезахисного крему? Тому що я б ніколи…

Олів жбурнула в нього телефоном. Він зловив його лівою рукою, роздивився його блискучий амінокислотний чохол з задоволеним виразом, а тоді обережно поклав його біля її ноутбука.

— Я тебе ненавиджу, — похмуро сказала вона йому. Можливо, вона сердилася. І водночас усміхалась.

Його рот смикнувся.

— Я знаю.

— Ти колись перестанеш мені про це нагадувати?

— Навряд чи. А якщо й так, я впевнений, з'явиться щось нове.

Вона пирхнула, склавши руки на грудях, і вони обмінялись маленькими посмішками.

— Я можу спитати в Холдена чи Тома, чи можу я залишитися з ними, і залишити тобі свій номер, — запропонував він. — Але вони знають, що я вже маю номер, тож мені доведеться вигадувати виправдання…

— Ні, я не збираюсь виганяти тебе з твого номеру, — вона провела рукою крізь волосся і видихнула. — Тобі це не сподобається.

Він нахилив голову.

— Що?

— Жити зі мною в номері.

— Не сподобається?

— Так. Мені здається, що ти … — здається, що тобі подобається тримати інших на відстані, безкомпромісний, і з тобою так важко занайти спільну мову. Здається, що тебе мало хвилює, що люди подумають про тебе. Здається, ти знаєш, що робиш. Ти здаєшся однаково жахливим і чудовим, і лише думка про те, що є хтось, кому ти хотів би відкритися, і цей хтось — не я, змушує мене відчувати, що я більше не можу сидіти за цим столом. — Що ти хотів би власний простір.

Він витримав її погляд.

— Олів. Я думаю, що я буду в порядку.

— Але якщо ти не будеш в порядку, тоді ти застрягнеш зі мною.

— Це одна ніч, — його щелепа cтислась та розслабилася, і він додав, — Ми ж друзі, хіба ні?

Її власні слова, кинуті на неї. Я не хочу бути твоїм другом, кортіло сказати їй. Річ була в тому, що вона також не хотіла не бути його другом. Те, чого вона хотіла, було за повністю за межами її здатності отримати це, і вона мала забути про це. Стерти зі свого мозку.

— Так. Ми друзі.

— Тоді, по-дружньому, не змушуй мене хвилюватися за тебе, коли ти користуватимешся громадським транспортом пізно вночі в незнайомому місті. Їздити на дорогах без велосипедних доріжок вже й так достатньо погано, — пробурмотів він, і вона відразу відчула вагу в животі. Він намагався бути хорошим другом. Він турбувався про неї, а вона, замість того, щоб бути задоволеню тим, що мала, мала зруйнувати все і … і хотіти більшого.

Вона глибоко вдихнула.

— Ти впевнений? Що тобі це не заважатиме?

Він мовчки кивнув.

— Окей тоді. Окей, — вона змусила себе усміхнутися. — Ти хропеш?

Він нього вирвався сміх.