Люлька пирата (на украинском языке) - Александр Иванченко

Серед iншої здобичi були й бочки з ромом. Джон наказав замкнути їх у продовольчому трюмi - iнакше його люди напилися б до нестями. Якщо в морi бригантина не лежала в дрейфi, вiн не пив сам i не дозволяв напиватись iншим.

У тi днi вiн нездужав, нила свiжа кульова рана у лiвому плечi. Це плече йому прострелили двiчi.

Коли пограбоване американське судно лишилося за кормою, Джон, передавши управлiння бригантиною своєму старшому помiчниковi, пiшов до себе в каюту. Погане самопочуття у нього завжди викликало бажання побути на самотi. Вiн мiг цiлу добу не виходити з каюти й нiкого не приймати, навiть стюарда, їв бекон iз сухарями i запивав лимонним або апельсиновим соком.

"Флайїн стар" iшла своїм курсом. Так думав Джон. його не турбували, i вiн був певен, що на кораблi все гаразд. I тiльки наступного дня увечерi, коли бригантину почало сильно гойдати, вiн свиснув у переговорну трубу стерновому. Нiхто не вiдповiв.

Здивувавшись, капiтан пiднявся на мiсток. Вiтрила бригантини надував штормовий вiтер. Проте на кораблi не було видно жодної душi. Бригантиною нiхто не керував. У спицi стернового колеса, щоб воно не хиталося, хтось застромив уламок реї.

Приголомшений Джон кинувся в кают-компанiю. Вiн уже здогадався, що сталося.

Команда "Флайїн стар" усе-таки вiдкрила бочки з ромом i тепер була п'яна як нiч. Крiм капiтана, єдиною тверезою людиною на бригантинi був Том Морган - дванадцятирiчний хлопчина, якого п'янi пiрати примусили собi прислужувати.

Спроби Джона бодай когось привести до тями були марнi. Бiльшiсть людей лежали на палубi непритомнi, iншi очманiло дивилися на капiтана й нiчого не розумiли. На всi свої погрози Джон чув тiльки п'яне белькотiння i лiнивi лайки.

Роздавлений власним безсиллям, вiн повернувся на мiсток. З ним пiднявся i маленький Том. Джон пам'ятає, як, намагаючись узяти себе в руки, сказав тодi хлопчиковi:

- Ну, що, Томмi, тобi подобається ця свистопляска?

- Ви кажете про море, сер?

Шторм переходив в ураган. У ревучiй темрявi бригантина то злiтала на запаморочливу висоту, а то, задерши корму, стрiмко падала в безодню. Здавалось, один такий стрибок - i всьому буде кiнець.

Чiпляючись за поручнi мiстка, Джон закурив. Вiн не мiг вибачити собi, що, знаючи своїх людей, так легковажно повiрив у їхню розсудливiсть. Керувати бригантиною з усiма вiтрилами тепер було неможливо. I згорнути вiтрила теж не можна було. Удвох не зробити цього навiть у тиху погоду, а тим бiльше в шторм. На кожне вiтрило потрiбен був добрий десяток рук.

- Так, Томмi, я кажу про море. Як ти гадаєш, щогли витримають?

- Витримають, сер, вони мiцнi.

- Зараз це погано, Томмi, нас може перекинути. Тобi треба надiти рятувальний пояс.

- Хiба ми не у вiдкритому океанi, сер?

- Це нiчого не змiнює.

- Справдi, сер. I тут, менi здається, багато акул. Ми давно вже йдемо у теплих водах.

- Перестань, Томмi, роби, що тобi кажуть.

- Гаразд, сер, я принесу i ваш пояс.

- Спочатку надiнь свiй.

- Слухаю, сер.

"Руде чортеня", - ласкаво подумав Джон. Вiн рiдко про когось думав ласкаво. В його пiратському серцi знаходилось мiсце тiльки для цього хлопчика.

Так само, як i Джон, Томмi народився i вирiс на пiратському кораблi. Його батьком був Клод Морган - троюрiдний нащадок Генрi Моргана, знаменитого карибського корсара, який потiм став вiце-губернатором Ямайки. Згодом Моргани поселились у Штатах, покинувши колишнє ремесло. Пiратську лiнiю роду продовжував тiльки Клод. Чарлз Девiс узяв його на свою бригантину за старшого помiчника капiтана i дозволив привести з собою на корабель Дженнi-дiвицю, яка чекала вiд нього дитини.

Коли Томовi було два роки, бригантина пiд маркою австрiйського навчального судна зайшла в Гавану. Дженнi зiйшла на берег i на корабель бiльше не повернулась. Клод подався шукати її i теж не повернувся. Мабуть, його хтось убив. До дев'яти рокiв хлопчика виховував старий Чарлз, потiм ним опiкувався Джон. Чарлз заповiдав йому зробити iз хлопчика справжнього мужчину.

На "Флайїн стар" Том був улюбленцем усiєї команди. Слухняний i незмiнно спокiйний, вiн подобався всiм. У цiй маленькiй iстотi жили скромнiсть i доброта, котрих так не вистачало людям, якi його оточували. I всi вони цiнили в ньому саме це, хоч, можливо, нiхто з них того й не розумiв. Томовi було важко терпiти їхню нерозумну любов. Iнодi їм здавалося, що вiн надто байдужий. Розсудливий, трохи iронiчний характер хлопчика починав дратувати їх, i їм часом кортiло вiдлупцювати його, але тодi б довелося мати справу з капiтаном. Джона боялись. I руку на юнгу нiхто не зводив, хоч iнших прикрощiв Том зазнав чимало.

Повернувшись на мiсток, хлопчик подав Джоновi корковий пояс.

- Вiзьмiть, сер, це ваш.

- Дякую, Томмi, повiсь його на штурвал.

Вони стояли поряд, тримаючись за поручнi, - кремезний бородатий капiтан i маленький, худий юнга. Капiтановi хотiлося сказати хлопчиковi щось хороше.

- Ти пам'ятаєш, Томмi, я колись убив альбатроса? - не знайшовши нiчого кращого, спитав Джон.

- Так, сер, це було на "Жагучiй iндiанцi". Ви зняли з його лап шкiру i зробили собi ремiнь для пiстолета.

- Кажуть, що вбивати альбатроса не можна. Рано чи пiзно дух птаха помститься моряковi.

- Так, сер, я пам'ятаю, вам казав це боцман Морган. А ви з нього смiялись.

- Тобi не здається, що я був дурний?

- Нi, сер, ви зробили так, як вважали за потрiбне. Ваш батько не любив, коли його бажання не виконувались.

- Це правда, Томмi...

Джон хотiв сказати, що тепер вiн шкодує про той вчинок, але не сказав. Розмовляючи з хлопчиком, вiн намагався уявити, де вони зараз перебувають. Уже багато годин стихiя гнала бригантину на пiвнiчний захiд, а їм же треба просто на захiд.

- Ти не помiтив, Томмi, який вiтер був опiвднi?

- Я не мiг цього помiтити, сер. Мене з ранку не випускали з кают-компанiї.

Джон тiшив себе думкою, що попереду вiдкритий океан. Якщо бригантину досi не перекинуло, вона, мабуть, витримає натиск урагану до кiнця.

Вiн iще встиг подiлитися цiєю думкою з хлопчиком. Зненацька шалений бiг бригантини урвався. Рiзко смикнувшись назад, вiтрильник з гуркотом i страшним скреготом круто полiз угору, став дибки, потiм хитнувся i, розбиваючи обшивку корпуса, повалився на правий борт.

Капiтан i хлопчик повисли на поручнях мiстка. В першу мить Джон подумав, що корабель наскочив на кораловий риф. Насилу добравшись до штурвала, вiн хапливо намацав рятувальний пояс, але так i не надiв його. В густому сутiнку ночi далеко вiд корабля очi розрiзнили чорний силует гiр.

Бригантину викинуло на берег.

За сто три роки, прожитих на свiтi, Джон багато чого забув. Iз пам'ятi випали цiлi десятирiччя. Але не тi двадцять сiм днiв. Тi днi забути неможливо.

Берег, на який їх викинуло, Джон прийняв за острiв Флiнт. Рiк тому вiн проходив на своїй бригантинi повз нього i запам'ятав обрис гiрських вершин. Коли розвиднiло, йому здалося, що це тi самi вершини. Нiчого поганого про населення Флiнту вiн не чув, тому й не сподiвався тут нiякої небезпеки. Казали, що на цьому островi живе невелике плем'я мирних полiнезiйських рибалок.

I, тiльки-но прийшовши до тями, пiрати без будь-якої обережностi почали обладнувати тимчасовий табiр. Корабель дуже побило, а проте Джон думав, що їм пощастить залатати пробоїни i знову стягти бригантину на воду.

Кiлька чоловiк одразу подалися в глиб острова на пошуки дерева. Ще чотирьом Джон велiв пройти вздовж берега, щоб знайти поселення тубiльцiв. Поблизу того мiсця, куди викинуло "Флайїн стар", у море впадала якась рiчечка, росли кокосовi пальми i багато апельсинових дерев, але нiяких осель не було видно.

Бiля корабля лишилось тридцять чоловiк. Усi працювали на березi, розчищали майданчики для наметiв. Несподiвано з трьох бокiв на них посипалось камiння.

Пiрати не встигли отямитися. Коли Джон, кинувши лопату, рвонув з-за пояса пiстолет, двоє з тих, що нападали, вже повисли на його плечах. Вони вискочили мов iз-пiд землi. З нестямним виттям, вереском i криками, їх було не менше сотнi. Згодом з лiсу вийшло ще стiльки ж, несучи на бамбукових жердинах дерев'янi клiтки.

Здається, вперше за двадцять три роки життя Джона охопив жах. Тiльки тепер, побачивши клiтки, вiн зрозумiв, як жорстоко помилився. Це був не мирний Флiнт. Вони попали на маркiзький острiв Фату-Хiва, населення якого зажило похмурої слави канiбалiв. Про клiтки, в якi фатухiвцi саджали своїх полонених, знала вся Океанiя.

їх довго кудись несли. Ледь помiтна стежка, звиваючись у хащах тропiчного лiсу, пiднiмалася вище й вище. Потiм вона так само довго змiїлася по схилу. Нарештi обiрвалась. Дорогу перегородила прiрва. Вузька кам'яниста ущелина нiби розтинала гору на двi частини.

Зупинившись, тубiльцi з'юрмилися бiля клiтки Джона. Смiючись i жестикулюючи, вони голосно щось обговорювали. Мабуть, їх дивував зовнiшнiй вигляд Джона. У нього була майже така, як у них, смаглява шкiра i така ж цупка чорна чуприна. Але очi голубi, а борода червона. Вiн фарбував її якимсь iндiанським зiллям, що дiсталося йому вiд батька.

Мешканцi атолу Тикахау, де Джон часто бував на своїй базi, трохи навчили його полiнезiйської мови. Тубiльцi розмовляли тим же тягучим, нiби одне нескiнченне слово, дiалектом. Однак Джон нiчого не розумiв, вiн був дуже приголомшений.