Люлька пирата (на украинском языке) - Александр Иванченко

- Дякую, мамо, - сухо вiдповiдав вiн. У присутностi дiда Ред витримував характер.

Мати, здавалося, не помiчала похмурого настрою сина.

- Ти знаєш, Редi, бiля вiвчарнi зацвiли два чудових маки. Я боюся зривати їх, щоб не осипались пелюстки. Може, ти хочеш, щоб я принесла цi маки?

- Нi, мамо.

- Я теж так подумала, нехай ростуть. Дивно, правда? Раптом зацвiли маки! До весни ще так далеко.

Поки, обхопивши долонями кухоль, Ред повiльно пив молоко, мiсiс Агнес стояла бiля його лiжка i розповiдала всiлякi новини. Голос у неї був спiвучий i лагiдний, проте без натяку на сентиментальнiсть.

На вигляд їй можна було дати рокiв сорок. Невисока, повногруда, але з дуже гарною постаттю, яку пiдкреслювало строге чоловiче вбрання: картата сорочка, широкий шкiряний ремiнь, галiфе i хромовi чоботи. Коротко пiдстрижене кучеряве русяве волосся, окуляри. На обвiтреному здоровому обличчi яскраво вирiзнялися майже дитячi губи, трохи розтуленi у блискотливiй бiлозубiй усмiшцi. Розумнi сiрi очi, захованi за окулярами, свiдчили про натуру спокiйну i розважливу, але усмiшка надавала їй завзятостi жiнки, завжди готової повеселитись.

- Ага, Редi, я забула тобi сказати. Здається, твоя Матiльда сьогоднi надвечiр буде з лошатком.

Ред мовчки кивнув головою.

- Ти не радий?

- Нi, мамо, я радий. - Було видно, що новина його справдi втiшила. Опустивши на колiна кухоль з недопитим молоком, Ред проти власного бажання усмiхнувся: - Приведе третю лошицю.

- Нi, Редi, я думаю, тепер у Матiльди буде жеребчик.

- Ти й минулого разу так казала.

- Ну, нi, Редi, будь справедливий. Я так вважала, але не стверджувала. Це рiзнi речi.

- А зараз ти стверджуєш?

- Три кобилицi пiдряд - забагато.

- Це не вiдповiдь, мамо.

- Гаразд, Редi, скоро з'ясуємо. Давай кухоль, менi пора готувати обiд. Тату, тобi нiчого не потрiбно?

- Нi, Агнес.

- Може, вам? - вона звернулася до мене.

- Дякую, мiсiс Агнес.

Знову на двi години ми лишились утрьох. Старий, який невдоволено сопiв при невiстцi, снував далi перервану думку. Його скрипучий голос звучав глухо i якось iз надривом:

- Ти пам'ятаєш, Ред, я тобi розповiдав, як менi довелося вбити свого боцмана. Зi мною тодi були твiй батько i дядько Рiчард. Рiчардовi ще не минуло й вiсiмнадцяти, вiн був такий, як ти, Редi. Ми полювали бiля Землi Грейама. Кашалот розбив нам корму. Вiльсон зчинив панiку, боявся, що ми потонемо. Ти пам'ятаєш, Ред, чому я вбив Вiльсона?

Юнак знову спохмурнiв:

- Годi, набридло!

- Нi, Редi, ти повинен вислухати. Вiльсон був непоганим хлопцем, i менi шкода його. Вiн не вмiв тримати себе в руках. Коли у людини гаряче серце i така ж гаряча голова, то з нею краще не зв'язуватись. Пiддавшись панiцi, ми б усi загинули, всi Девiси. Я вбив Вiльсона, i бог менi суддя. Нехай вiн покарає мене, якщо захоче. Я взяв на себе тяжкий грiх, Редi, щоб урятувати рiд Девiсiв. Твiй батько i дядько Рiчард були останнiми з нашого роду, i я не мiг їх втратити. Ти, Редi, дурненький хлопчик, якщо не розумiєш, чому я взяв на себе такий грiх.

- На твоїй душi грiхiв, як на вiвцi блiх.

- Нi, Редi, у мене один тяжкий грiх. Ти пам'ятаєш, я розповiдав тобi, як Вiльсон врятував менi життя. Коли тi троє побачили у мене котиковi шкури, я зрозумiв, що вночi вони вб'ють мене. Але Вiльсон упорався з ними, i я дав слово, що вiзьму його до себе боцманом. Ми обидва були задоволенi. Так, Редi, мiй великий грiх - тiльки смерть Вiльсона. I вона була б марною, якби тебе не стало. Тепер тiльки ти можеш продовжити рiд Девiсiв.

Слухаючи дiда, Ред нервово кусав губи. Вiд слiв старого його всього пересмикувало.

- Ти чуєш, Алеку, вiн хоче сказати, що вбив того Вiльсона заради мене. Коли я народився, Вiльсона не було на свiтi вже двадцять п'ять рокiв.

- Мабуть, дiд мав на увазi онукiв. Ти, Редi, даремно на нього гнiваєшся, вiн турбується за твоє життя.

- Вiд його турботи можна дуба дати. Купив оцей клятий острiв, i сидимо на ньому, як iндiанцi. Ти тут кiлька днiв, а я, крiм Нью-Айленду, нiчого не бачив. Навiщо менi таке життя?

Пiд столом прокинувся золотоволосий пiнгвiн. Пiдхопившись, вiн очманiло подивився на всi боки, хвилину постояв нерухомо, потiм поважно рушив до старого. Уткнувшись дзьобом у його колiно, птах чекав ласки. Вiдштовхнувши його, старий похмуро пробурчав:

- Пiди, Мак, скажи цьому хлопчиковi, навiщо людинi життя.

Пiнгвiн сердито засичав, але, дiставши штурханця, попрямував до Реда. Зупинившись бiля його лiжка, вiн склав на бiлих грудях маленькi чорнi крильця i неуважно подивився на стелю. Весь його вигляд нiби промовляв: "Вибач, Ред, мене примусили пiдiйти до тебе". Коли Ред був у поганому настрої, Мак розсудливо уникав спiлкування з ним. Цього разу, одначе, йому нiчого не загрожувало.

- Дивись, дiду, навiть Мак на тебе ображається, - несподiвано засмiявся Ред. Потiм, звертаючись до мене: - Тобi подобається наш Мак?

- Вiн дуже милий.

- Йому всього два роки. Коли вiн був маленький, то побився з молодим бакланом. Той його дуже стукнув. Якби не я, Маковi був би кiнець. Я його вилiкував. Вiн визнає тiльки мене й дiда.

Я сидiв у крiслi, оббитому бичачою шкурою, i гортав "Iлюстрованi лондонськi новини". Пiсля тiсної корабельної каюти маленька Редова кiмната здавалася просторим покоєм. Складений з необробленого сiрого базальту камiн, широке дерев'яне лiжко, стiл, застелений голубим оксамитом. На вiкнах - важкi блiдо-зеленi гардини. У правому кутку - масивна етажерка. Старi видання Шекспiра, Байрона, Дiккенса i Фенiмора Купера. Два томи Мопассана: "Життя" i "Любий друг". На нижнiй i двох горiшнiх полицях - пошарпанi комплекти "Iлюстрованих лондонських новин". Над Редовим лiжком уся стiна була обклеєна кольоровими журнальними фотографiями жiнок.

- Так, Редi, я знаю, мiй хлопчику, що тобi потрiбно, - кинувши погляд на стiну, сказав старий. Його люлька давно погасла, але вiн усе ще тримав її в зубах, для його вiку навдивовижку мiцних i бiлих. - У мої роки про це вже не думають. Я забув, Редi, що життя без життя не буває.

Зiтхнувши, вiн щiльнiше закутався пледом, глибше насунув шапку. Горблячись i грiючи змерзлi ноги об тiло лiнивого кота, вiн довго мовчки дивився на полум'я в камiнi. Я майже фiзично вiдчував, як у його головi крутиться важка думка. Дивлячись на нього, ми з Редом теж мовчали. Нарештi старий знову заговорив:

- Я тобi ще не набрид, Алеку?

- Нi, мiстере Девiс, менi буде шкода з вами розлучатись.

- Дякую, Алеку. Ти можеш називати мене дiдом, тепер ми з тобою порiднились. Якщо у тебе є бажання слухати, я розповiм тобi про нашу сiм'ю...

Батько, дiд i два Джоновi прадiди були пiратами, гiдними нащадками Джеремi Девiса.

Джеремi наприкiнцi свого життя поселився на Фолклендських островах. Тут вiн i помер. Поховали його Тереза де Бурже i три матроси з команди "Блек дез", якi лишалися з капiтаном до останнього часу.

Тереза де Бурже прожила ще шiсть рокiв, поховали її поруч з могилою чоловiка. Для майбутнiх Девiсiв вона зберегла два зошити свої щоденники, в яких описувала вiдчайдушну вiдвагу пiратiв, i глиняну iндiанську люльку - улюблену люльку Джеремi. Зошити й люльку передавали з поколiння в поколiння, пiдiгрiваючи в Девiсiв i без того гарячу кров предка.

Коли Джоновi минуло двадцять два роки, родовi релiквiї перейшли до нього. Вiн одержав їх вiд батька разом з новою бригантиною, побудованою на спецiальне замовлення у Гаврi. Чарльз, Джонiв батько, мав у Францiї своїх людей. Через них вiн збував цiнностi, добутi на морських дорогах, вони ж передали судноверфi його замовлення на бригантину. Тодi вже можна було побудувати потужнiший корабель, але Девiси завжди вiрили в бригантини.

То був корабель-красень. Довгий точений бушприт, двi рiзко нахиленi до корми щогли i стрiмкий стрiлоподiбний корпус, оббитий тонкою кованою мiддю. Коли дув сильний вiтер, "Флайїн стар" ("Летюча зiрка") мчала з швидкiстю двадцять миль на годину.

Про новий корабель для сина дбали всi Девiси. Це було їхнiм правилом. Корабель батька мiг належати тiльки батьковi. Коли старий, вiдчуваючи близький кiнець, сходив на берег, його бригантину ламали. З просолених корабельних дощок старому робили будинок i труну просторий дерев'яний саркофаг, всерединi точно такий, як спальня капiтанської каюти.

Так звелiв робити Джеремi, i так робили його нащадки. I точно так, як вiн, вони помирали на Фолклендах. Першим цю традицiю порушив Чарлз. Фолклендськi острови на той час почали заселяти англiйськi колонiсти. Закон i влада перешкодили Чарлзу знайти спокiй бiля рiдних могил.

Чарлз був останнiм iз роду Девiсiв, якi народились i померли пiратами.

Джоновi не судилося пройти життєвий шлях батька та дiдiв. Його чудова "Флайїн стар" не пiнила морiв i трьох рокiв. Пiзнiше йому здавалося, що вiн дав своєму кораблю фатальне iм'я. Адже летюча зiрка свiтить недовго.

У квiтнi 1887 року, пiсля двохмiсячного перебування в Атлантицi, "Флайїн стар" пройшла затокою Дрейка, прямуючи до островiв Паумоту [*]. Там, на атолi Тикахау, була одна з берегових баз Джона. ------[*] Тепер архiпелаг Туамоту. ------

Десь за пiвденним тропiком вони зустрiли пiвнiчноамериканське торговельне судно, яке йшло в таїтянський порт Папеете. З Атлантики бригантина поверталася з чималим "уловом", одначе пiрати не випустили й багатого янкi.