100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Наслідком миру став стратегічний поворот курсу Московської держави на тривалий союз, а згодом і опіку над слабнучою Річчю Посполитої, в справи якої царі будуть дедалі частіше втручатися під претекстом захисту прав православних. Москва і Варшава доволі успішно воювали проти Османської імперії. У Речі Посполитій мир був сприйнятий неоднозначно: офіційна ратифікація миру відбулася не раніше 1710 р. (з дотриманням усіх норм польського права – взагалі на сеймі 1764 р.). Для козацької України мир став остаточним кінцем прагнень об’єднання держави по обидва боки Дніпра на законних підставах.

Мир було одразу негативно сприйнято в козацькій Україні – гетьман Лівобережжя Самойлович, попри свою лояльність до Москви, навіть заборонив дзвонити в церковні дзвони, як це зазвичай робилося на честь такої урочистої події. Сьогодні – відносно добре відома з підручників подія, яку зазвичай трактують як негативну для історичної долі українських земель.

Взяття Азова

16 травня – 19 липня 1696 р., гирло Дону і місто Азов (нині райцентр Ростовської області, Росія).

У поході брав участь 24-річний цар Петро Олексійович (1672–1725; останній цар Московської Русі і перший імператор Російської імперії, ініціатор реформ в усіх сферах російського життя, талановитий військовий організатор і полководець), проте офіційно сухопутними військами керував досвідчений воєвода Олексій Семенович Шеїн (1662–1700; брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., першому Азовському поході, де командував гвардією, за взяття Азова став першим російським генералісимусом, згодом потрапив в опалу до царя за надто м’яке поводження під час розслідування обставин стрілецького бунту в Москві); флотом керував царський улюбленець Франц (Франсуа) Лефорт (1656–1699; швейцарець, із 1670-х рр. жив у Московії, командував ротою в складі гарнізону Києва, з 1683 р. полковник; 1689 р. цей щедрий і веселий дворянин став кращим другом Петра I і був ним до смерті, отримуючи звання і багатства, – зокрема, одержав 1693 р. генеральське, а 1695 р. адміральське звання). Серед російських генералів слід відзначити ще двох учасників попередньої спроби взяття Азова: Федора Олексійовича Головіна (1650–1706; боярин із відомого роду, з 1699 р. генерал-адмірал і генерал-фельдмаршал, намісник сибірський, державний канцлер, голова зовнішньої політики Росії) та Патрика Леопольда Гордона.

Корпусом гетьманських козаків, надісланих гетьманом Мазепою на допомогу царю, командував наказний гетьман Яків Лизогуб (?–1698; старий досвідчений козацький ватажок, у 1666–1669 рр. канівський полковник, у 1669–1674 рр. генеральний осавул у гетьмана П. Дорошенка, за І. Мазепи з 1687 р. і до смерті полковник чернігівський, родоначальник відомої старшинської династії). Реєстровими полковниками були: Леонтій Свічка (?–1699; розпочав кар’єру в 1660-х рр., з 1672 р. лубенський полковий суддя, з 1688 р. полковник лубенський); Михайло Борохович (?–1704; з роду євреїв-вихрестів, з 1687 р. полковник гадяцький, надійний і досвідчений старшина гетьмана Мазепи); Дмитро Горленко (1660–1731; ще один представник єврейського старшинського роду в козацькій Україні, у 1692–1708 рр. полковник прилуцький, вірний соратник І. Мазепи, згодом емігрант, 1715 р. повернувся, жив під арештом у Москві). Відзначимо також військового отамана Війська Донського Фрола Мінаєва (?–1700; учасник повстання С. Разіна, лідер промосковського угруповання на Дону, старий досвідчений воєначальник).

Комендантом Азова був Шабан-бей (?–?), командиром яничарів – Хасан, або Хусейн, Ахмет-ага (?–?; командир полку солаків). Менш вагомими фігурами були невідомі нам на ім’я капіджі-баша (довірена особа султана), чауш-баша (начальник чаушів – ад’ютантів), каді (шаріатський суддя) міста Кафа тощо. Татарами командував нурадін Шахін-Гірей (?–?; імовірно, син хана Селім-Гірея I, був нурадіном у 1692–1699 рр.) та кілька мурз.

Російсько-турецька війна 1686–1700 рр. велася Московським царством у складі так званої Священної ліги (разом зі Священною Римською імперією, Річчю Посполитою та Венецією), причому московський цар намагався покінчити з Кримським ханством. Після провалів степових Кримських походів 1687 та 1689 рр. уряд нового царя Петра Олексійовича вирішив спробувати щастя біля важливого виходу до морського узбережжя – турецької фортеці Азов, котра була крайньою північно-східною ланкою в турецькій системі укріплень на півночі Причорномор’я. Ще 1569 р. Азов намагався взяти Д. Байда-Вишневецький, а у 1637–1642 рр. його утримували запорозькі та донські козаки. Перша спроба росіян взяти Азов 1695 р. провалилася через невмілі дії командування та відсутність флоту, котрий перешкодив би турецьким ескадрам підвозити підкріплення та припаси до обложеної фортеці, і цар розвинув бурхливу діяльність – наступного року було побудовано флот на Дону, котрий складався з 2 фрегатів, 23 галер і понад 1300 дрібних суден (з особовим складом 4,2 тис. осіб і 120 гарматами), мобілізовано до 70 тис. стрільців, солдатів, помісної дворянської кінноти і рейтарів. На допомогу цареві вирушили також 5 тис. донських козаків та 15 тис. козаків (6 полків) з Гетьманщини, яких надіслав гетьман Мазепа. Царське сухопутне військо мало 260 гармат всіх типів.

Турецький гарнізон Азова під час другої облоги був невеликий, він міг сягати 3–4 тис. вояків. На початку облоги турки отримали морем підкріплення 800 осіб. Азов мав 60 звичайних гармат і 32 дробові (для стрільби картеччю). Під час облоги проти росіян та козаків також активно діяли кілька тисяч кримських та ногайських татар, що атакували окремі загони армії Петра I. Великою помилкою турків стало те, що вони не зруйнували російські облогові укріплення навколо фортеці, збудовані на рік раніше, та не перекинули вчасно підкріплень до міста зі складу військ анатолійських еялетів.

16 травня російське військо обложило Азов, зайнявши свої колишні траншеї і почавши будувати нові. 20 травня донські козаки знищили дві турецькі галери та 9 малих суден, що везли до Азова провіант, 27 травня російський флот вийшов у море, відрізавши туркам шляхи постачання – османська ескадра з кількох фрегатів і двох десятків галер у бій не вступила, не рвалися в бій і моряки новоспеченого адмірала Лефорта. 10 та 24 червня були відбиті вилазки гарнізону, скоординовані з нападами татар з-за річки Кагальник. 17 червня до росіян прибуло велике підкріплення – корпус гетьманських козаків Я. Лизогуба. Козакам довелось відбивати напади татар, які намагалися прорвати кільце оточення. Особливо активну участь у бойових діях взяла козацька і компанійська кіннота, яка, починаючи з 18 червня, щоденно зривала спроби татар прорватися до міста з боку річки Кагальник. Також було відбито напади татарського війська з боку степу 24 червня, 30 червня, з 2 до 8 липня, 13 липня.

Серія спроб мінування фортеці була безуспішною, так само як і не надто вмілий, хоча й потужний артобстріл (турки з гарнізону, як і колись козаки під Хотином, зарилися в «нори», такі собі земляні бліндажі, і обстріл не надто шкодив їм, розбивши, щоправда, більшість будинків у місті). З метою підготовки до штурму Азова з 23 червня до 15 липня було насипано земляний вал, споруджено потужний табір, облогові батареї. З 14 до 16 липня з цього валу вівся обстріл Азова, внаслідок якого вдалося частково зруйнувати один із бастіонів фортеці.

17 липня 1500 донських і кілька тисяч українських козаків Лизогуба, підкопавшись під вал і закидавши рів, раптово атакували два бастіони Азова і після запеклого бою змогли їх утримати, зробивши становище османського гарнізону вкрай складним. Наступного дня бей Азова розпочав переговори, адже взяття фортеці штурмом у ті часи часто тягло за собою загибель усього гарнізону. 19 липня Азов капітулював на правах вільного виходу з нього гарнізону до турецьких володінь, зі здаванням прапорів і гармат та звільненням полонених. 20 липня здався Лютик. Російські вояки та українські козаки почали відбудову дуже пошкодженої фортеці, 31 липня корпус Лизогуба рушив додому.

У результаті облоги Московська держава отримала на якийсь час форпост на Азовському морі і перший у своїй історії регулярний військово-морський флот (базою для флоту став заснований 1698 р. Таганрог. Проте вже 1711 р. Азов з околицею було повернуто туркам після невдалого Прутського походу Петра I), її цар та його соратники – певний управлінський та військовий досвід. Проте виходу в Чорне море Петро І не отримав, османський вплив у Причорномор’ї не було ліквідовано. Реформи царя набирали обертів, а його увага невдовзі переключилася на вирішення «балтійського питання», що призвело до миру з Османською імперією та початку Північної війни (1700 р.). Внаслідок цієї та інших царських перемог доля козацьких автономій у складі Російської держави (Дону, Гетьманщини), вояки яких хоробро і вміло билися за спільну справу, ставала дедалі більш сумнівною.