100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

Битва добре запам’яталася сучасникам. Князь Пожарський став героєм російської народної пісні, є навіть згадка про нього 1662 р. як про місцевошанованого святого мученика. Існує також німецький вірш про Н. Баумана – героя битви з московського боку. Добре знана в сьогоднішні Україні та Росії битва, ставлення до якої діаметрально протилежне і залежить від ставлення до ідеї українсько-російського союзу. Для патріотично налаштованих українських кіл – найбільший тріумф української зброї над північним сусідом (роль татар при цьому часто применшується), для більшості росіян та українських прихильників «слов’янської єдності» – бративбивча трагедія (роль татар тут абсолютизується, як і «зрадництво» Виговського). У сучасній Україні на місці битви та в місті Конотоп встановлено пам’ятники, випущено ювілейну монету, відсвятковано 350-річний ювілей події, що викликало обмін різкими нотами з російським МЗС.

Андрусівське перемир’я

9 лютого 1667 р., село Андрусове (нині Монастирщинський район Смоленської області, Росія).

Афанасій Лаврентійович Ордін-Нащокін (1605–1680; талановитий московський дипломат і політик із небагатого дворянського роду, 1658 р. уклав важливий мир Московської держави зі Швецією, у 1667–1671 рр. керував Посольським приказом); Єжі Кароль Глебович (1603–1669; відомий литовський політик і дипломат, староста жмудський і воєвода смоленський, з 1659 р. очолював переговорний процес між Річчю Посполитою і Московією).

Війна між Московським царством і Річчю Посполитою точилася з 1654 р. з перемінним успіхом. Московські війська після тріумфального для себе початку війни зазнали серії невдач у козацькій Україні та Білорусії, проте все ще контролювали значну частину Великого князівства Литовського та Лівобережний Український гетьманат. Головною проблемою Московії було зниження надходжень до бюджету в результаті невиплати населенням податків, надто великі витрати на армію. Річ Посполита, ще більше виснажена фінансово і мілітарно, перебувала на межі катастрофи внаслідок так званого «рокошу Любомирського», коли талановитий полководець, магнат Єжі Любомирський повстав на чолі частини шляхти проти реформаторських планів короля Яна-Казимира і здобув кілька перемог над королівським військом у 1665–1666 рр. За таких обставин переговори про тимчасовий перепочинок з метою закріплення досягнутих результатів у війні були неминучими, проте головним каменем спотикання стало питання про білоруські землі і про долю українських козацьких держав на правому та лівому березі Дніпра. Козацька делегація вимагала участі в переговорах нарівні з польською та московською з метою захисту інтересів козацької України і недопущення сепаратного, на думку козаків, миру, але домогтися бажаного їй не вдалося. Великою проблемою на переговорах була доля Києва – Ордін-Нащокін навіть пропонував цареві повернути місто полякам заради укладення «вічного миру», але цар Олексій Михайлович виявив упертість щодо «матері міст руських». Поляків підганяла до укладення миру ще одна обставина: новообраний гетьман Правобережної Україну Петро Дорошенко, довідавшись про переговори, уклав угоду з татарами і почав бойові дії проти Речі Посполитої. Водночас посилився інтерес до українських справ з боку Османської імперії, очолюваної енергійним султаном Мехмедом IV (1642–1692; правив у 1648–1687 рр.).

Після кількох раундів переговорів було укладено не «вічний мир» (як планувалося спочатку), а перемир’я строком на 13,5 років. Всього в угоді 34 пункти. Московська держава отримувала Смоленське воєводство, закріплювалися права царя на Лівобережну Україну (з Чернігово-Сіверщиною, цар виплачував компенсацію в 1 млн злотих польським шляхтичам-землевласникам, чиї володіння перебували на цих територіях), на 2 роки царю передавався Київ (насправді місто так і залишилося за Московією, Річ Посполита отримала компенсацію після «Вічного миру» 1686 р.). Натомість цар передавав Речі Посполитій усі свої завоювання в Литві та Білорусії, визнавав польську протекцію над Правобережним гетьманатом. Запорозька Січ перебувала під подвійною протекцією, обидві сторони зобов’язувалися допомагати козакам у випадку війни з Кримом і Османською імперією, повернути полонених (правда, більшість вивезених до Сибіру білорусів повернуто не було), награбоване церковне майно, забезпечити демаркацію і делімітацію кордонів, відновити вільну торгівлю в повному обсязі.

Обидві сторони отримали бажаний перепочинок, більше того – угода стала початком стратегічного зближення Москви і Варшави, яке зрештою завершилося Вічним миром 1686 р. і союзом проти Османської імперії та Криму. Водночас перемир’я було вигідніше для Речі Посполитої, яка повернула значну частину фактично втрачених територій, Московія не домоглася жодної основної зовнішньополітичної мети – виходу до Балтійського моря, «збирання руських земель» (українські землі було поділено, білоруські взагалі не закріплено). Все ж помітним плюсом для царя було закріплення за собою частини українських земель і стратегічно важливої Смоленщини (символу польських перемог Смутного часу і війни 1632–1634 рр.). Для козацької України перемир’я стало символом втрати козацькою державністю статусу суб’єкта міжнародних переговорів, трагічного поділу держави Хмельницького на дві половини без шансів на легітимне об’єднання. Жоден український гетьман цієї доби (П. Дорошенко, П. Суховієнко, М. Ханенко та ін.) фактично не визнав перемир’я, формальне визнання його І. Брюховецьким (разом із невигідними Московськими статтями) спричинило зниження популярності цього гетьмана і як наслідок – повстання Брюховецького проти царя в січні 1668 р. Частина пунктів угоди не виконувалися російською стороною та козацькими гетьманами, доповнення до угоди приймалися на двосторонніх переговорах в Андрусові 1670 р., 1675 р. Перемир’я стало однією з головних причин остаточної переорієнтації кількох українських гетьманів (серед них П. Дорошенка) на Османську імперію і/або Крим чи прийняття ними ідеї «полівасалітету» (служіння кільком сюзеренам за умови виконання ними низки обов’язків перед васалом).

Усі українські козацькі літописи XVII–XVIII ст., незалежно від політичних симпатій до Москви чи Варшави, засуджували як зміст Анрусівської угоди, так і спосіб, в який її було укладено. Сьогодні в Україні – подія, добре знана з підручників, публіцистики, преси (яка іноді висвітлює її річниці), її оцінка не надто змінилася з козацьких часів. Як і в СРСР, у сучасній Росії найчастіше її оцінюють як «відносний успіх» російської політики.

Оборона Чигирина

19 липня – 21 серпня 1678 р., околиці гетьманської столиці Правобережної України міста Чигирин (нині райцентр Черкаської області).

Армією Московського царства командував обережний і досвідчений воєвода Григорій Ромодановський, військом Лівобережного гетьманату – вмілий політик і не надто яскравий полководець гетьман Іван Самойлович (початок 1630-х – 1690; з родини священика, у 1669–1672 рр. генеральний суддя, гетьман Лівобережної України в 1672–1687 рр., вів запеклу боротьбу з П. Дорошенком за об’єднання козацької України під своєю булавою, очолював козацьке військо в Чигиринських та Кримських походах, усунутий внаслідок старшинської змови, засланий до Сибіру). Змішаним українсько-російським гарнізоном Чигирина керував здібний та енергійний окольничий Іван Іванович Ржевський (?–1678; Рюрикович, у 1650–1670-х рр. воєвода в Корочі, Єнісейську, Ніжині, Устюгу, Києві, з 1677 р. окольничий, убитий у ході облоги); його заступником і головним інженером фортеці був полковник П. Гордон (1635–1699; шотландець, у 1655–1661 р. побував на шведській та польській службі, з 1661 р. на російській службі, брав участь у Кримських походах 1687 та 1689 рр., 1689 р. підтримав Петра I проти царівни Софії та Милославських, став особистим другом і військовим наставником царя, командував частиною військ в Азовських походах 1695 та 1696 рр., придушив стрілецький бунт 1698 р.).

На чолі османської армії стояв великий візир (садразам) Османської імперії, амбітний та агресивний полководець, талановитий державний діяч Мерзіфонлу Кара Мустафа-паша (1634–1683; 1674 р. командував турецьким військом, що допомагало П. Дорошенку, великий візир у 1676–1683 рр., командував військом під час облоги Відня, страчений після поразки за наказом султана Мехмеда IV). Татарами керував хан Мурад-Гірей (1627–1696; хан у 1678–1683 рр., прихильник більшої незалежності Криму від османів, провів судову реформу). В обозі османської армії був Ю. Хмельницький.

Після капітуляції васала Османської імперії гетьмана П. Дорошенка 1676 р. його столицю, потужну фортецю Чигирин з околицею, зайняло московське військо і лівобережні козацькі полки. Султан Мехмед IV, не бажаючи миритися із втратою стратегічно важливого форпосту, спробував відбити Чигирин, проте перший Чигиринський похід 1677 р., очолюваний Ібрагім-пашею та ханом Селім-Гіреєм, завершився безуспішно – російсько-українське військо відстояло фортецю. Це загрожувало втратою міжнародного престижу імперії, яка вела тяжку війну з Австрією, і султан наказав будь-що відбити Чигирин, а можливо, і повести наступ далі – на Київ. Новий похід очолив великий візир Мерзіфонлу Кара Мустафа та новий кримський хан Мурад-Гірей. Найбільш реалістичні цифри подають польські резиденти, що уважно стежили за походом великого візира – вони нарахували, зокрема, 8 тис. яничарів, 8 тис. волохів, 4 тис. молдаван, 30–40 тис. турецької кінноти, 40–50 тис. татар, 22 важкі і 80 польових гармат, 30 мортир. Російське військо Ромодановського, за деякими джерелами, налічувало до 70 тис. вояків, козацьке І. Самойловича – до 40 тис., гарнізон Чигирина на початку облоги – 726 драгунів, 733 солдати, 2591 стрілець, 500 слобідських козаків Сумського й Охтирського полків, 5200 козаків Гадяцького і Чигиринського полків, 867 сердюків і 96 польських драгунів) – усього до 11 тис. осіб. У Верхньому місті було 11 важких і 53 менших гармат, 6 мортир, в Нижньому – 15 гармат.