Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Швейк вирішив, що краще не розповідати капітанові Шнаблю й капітанові Фішеру, й поручикові Малеру про те, що фельдкурат мусить заплатити за фураж для коней, а підкріпив його прохання заявою, що фельдкуратові, мовляв, необхідно платити аліменти.

Гроші він одержав усюди.

Коли Швейк із честю повернувся зі свого походу і показав триста крон, фельдкурат, який тим часом уже вмився і переодягся, був дуже здивований.

– Я взяв усе за одним рипом, – промовив Швейк, – аби нам завтра або післязавтра не довелося знову турбуватися про гроші. Все йшло гаразд, але перед капітаном Шнаблем я таки мусив упасти навколішки. Це якась потвора! Та коли сказав йому, що вам треба платити аліменти…

– Аліменти? – перелякано повторив фельдкурат.

– Авжеж, аліменти, пане фельдкурате, відступне дівчатам. Ви ж сказали, аби я щось вигадав, а мені нічого іншого на думку не спало. У нас один швець платив аліменти відразу п’ятьом дівчатам. Вже й не знав, бідолаха, що робити, і теж позичив для цієї справи гроші. І уявіть собі, кожен співчував, що він справді у скрутному становищі. Розпитували мене, що то за дівчина. Я сказав, буцімто дуже вродлива і їй немає ще п’ятнадцяти років. Розпитували про її адресу.

– Ну й гарно ж ви це залагодили, Швейку, – зітхнув фельдкурат і почав ходити кімнатою. – Знову компрометація! – сказав він, хапаючись за голову. – А тут ще й голова болить.

– Я дав їм адресу однієї старенької глухої пані на нашій вулиці, – пояснив Швейк. – Я хотів влаштувати справу ґрунтовно, бо наказ – є наказ. Я насідав, отож і мусив щось вигадати. До речі, у передпокої чекають на фортепіано. Я їх привів, аби вони забрали йогo в ломбард, пане фельдкурате. Буде непогано, коли ми його сплавимо. І місце звільниться, і більше грошей нагребемо. Хоч на якийсь час матимемо святий спокій. А якщо домовласник розпитуватиме, що ми хочемо робити з фортепіано, я скажу, що в ньому полопалися струни й ми відіслали його на фабрику в ремонт. Двірничці я теж так сказав, хай не дивується, коли фортепіано будуть виносити й вантажити на підводу. Є в мене купець і на канапу. Це один мій знайомий, він гендлює старими меблями. Він прийде до нас по обіді. Тепер ціни на шкіряні канапи пішли вгору.

– Більше ви нічого не накоїли, Швейку? – спитав фельдкурат з розпачливим виразом обличчя, весь час стискаючи голову в долонях.

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я замість двох пляшок горіхівки, яку купує пан капітан Шнабль, приніс п’ять, щоб у нас був якийсь запас і ми мали що пити. Можуть ті люди забрати фортепіано? А то ломбард перед носом зачинять.

Фельдкурат безнадійно махнув рукою, і за мить фортепіано вже вантажили на візок.

Повернувшися з ломбарду, Швейк застав фельдкурата перед розкоркованою пляшкою горіхівки. Той сидів і лаявся, чому на обід йому подали недосмажену відбивну. Фельдкурат знову був у своїй стихії. Він заявив Швейкові, що від завтрашнього дня починає нове життя. Пити алкоголь, це, мовляв, грубий матеріалізм, а треба жити духовним життям.

Він розводив цю філософію щось із півгодини. Коли вже була відкоркована і третя пляшка, прийшов торговець старими меблями, і фельдкурат за безцінь продав йому канапу, запрошуючи торговця залишитися погомоніти, і був дуже невдоволений, коли той відмовився, перепрошуючи: йому, мовляв, треба купувати ще нічний столик.

– Шкода, що в мене немає такого, – розчаровано сказав фельдкурат. – Хто ж може передбачити все заздалегідь!

Коли торговець старими меблями пішов, фельдкурат завів дружню розмову зі Швейком і розпив з ним нову пляшку. Частина цієї балачки присвячувалась особистому ставленню фельдкурата до жінок і до карт.

Сиділи довго. Уже й вечір застав Швейка і фельдкурата за дружньою бесідою.

Але вночі відносини змінились. Фельдкурат повернувся до свого вчорашнього стану, переплутав Швейка з кимсь іншим і казав йому:

– В жодному разі не йдіть. Пам’ятаєте того рудого кадета з обозу?

Ця ідилія тривала, аж поки Швейк не сказав фельдкуратові:

– Досить з мене! Теперь лізь у ліжко й хропи! Ясно?

– Лізу, голубе, лізу, чому ж не лізти, – белькотів фельдкурат. – Пам’ятаєш, як ми ходили до п’ятого класу і я за тебе писав роботи з грецької мови? У вас вілла в Збраславі[141], й туди можна добиратися пароплавом по Влтаві. Ви знаєте, що таке Влтава?

Швейк примусив його скинути черевики й роздягтися. Фельдкурат послухався, висловлюючи свій протест перед якимись уявними особами.

– Бачите, панове, – звернувся він до шафи й фікуса, – як зі мною поводяться мої родичі. Я не визнаю ніяких родичів, – раптом вирішив він, лягаючи в постіль. – Хоч би небо й земля змовилися проти мене, я не бажаю їх знати.

І кімнатою розляглося фельдкуратове хропіння.

IV

У ці ж дні Швейк відвідав свою стару служницю пані Міллерову. Удома Швейк застав її двоюрідну сестру. Плачучи, вона розповіла, що пані Міллерову заарештували того самого вечора, коли вона відвезла Швейка на війну. Стареньку судили у військовому суді, а оскільки так нічого й не змогли довести, її відправили до концентраційного табору в Штейнгофі. Від неї вже прийшов лист.

Швейк узяв цю родинну реліквію і прочитав:

«Мила Анінко!

Нам тут дуже добре, всі ми здорові. Сусідка по ліжку має висипний… з’явилася тут і чорна…

Все інше в порядку, їсти маємо досить і збираємо картопляні… на юшку. Я чула, що пана Швейка вже… Ти якось довідайся, де він похований, щоб після війни ми могли обсадити його могилу квітами. Я забула тобі сказати, що на горищі, в правому кутку, в ящику, залишилося маленьке цуценя, пінчер. Але вже багато тижнів йому ніхто не давав їсти, ще з того часу, як прийшли мене… Отже, думаю, що вже пізно. І той песик теж пішов на той…»

А через усю сторінку рожевий штемпель:

«Zensuriert. K. und K. Konzentrationslager Steinhof».[142]

– І справді, цуценя було вже неживе, – хлипала двоюрідна сестра пані Міллерової. – І кімнати своєї ви б не впізнали. Винайняла її кравчиням, а вони з неї зробили дамський салон. Всюди по стінах моди, у вікнах букети.

Двоюрідна сестра пані Міллерової не могла заспокоїтись. Нарікаючи й не перестаючи хлипати, вона висловила нарешті побоювання, чи не втік Швейк часом із війська і чи не хоче тепер накликати й на неї біду та її занапастити. Під кінець вона розмовляла з ним, як із запеклим пройдисвітом.

– Кумедно, – сказав Швейк. – Це мені надзвичайно подобається. Так, пані Кейржова, ваша правда. Я втік, але для цього я мусив забити п’ятнадцять вахмістрів і фельдфебелів. Тільки ж глядіть, нікому ні слова.

Виходячи зі свого дому, де його так негостинно зустріли, Швейк попросив:

– Пані Кейржова, у пральні є кілька моїх комірців і манишок, викупіть їх, аби я мав у що вдягнутися, коли повернуся з армії. Простежте також, щоб у шафі в моєму одязі не завелася міль. А тих панянок, які сплять на моєму ліжку, вітайте від мене.

Потім Швейк зайшов у шинок «Під келихом». Побачивши його, пані Палівцова відмовилася наточити йому пива, бо він, мабуть, чкурнув з війська.

– Мій чоловік, – почала вона ялозити стару історію, – такий уже був обережний, що й на холодне дмухав, а тим часом сидить, бідолаха, замкнений ні за цапову душу. А такі ось люди, що втекли з війська, розгулюють по світі. Вас тут на тому тижні знов шукали. Ми обережніші, ніж ви, – закінчила вона, – а таки встряли в біду. Не кожний має таке щастя, як ви.

Цю розмову чув один літній чоловік, слюсар із Сміхова.

Він підійшов до Швейка і сказав:

– Будь ласка, пане, почекайте мене на подвір’ї, мені треба з вами поговорити.

На вулиці він розговорився з Швейком, якого, зі слів шинкарки Палівцової, також вважав за дезертира.

Старий признався, що в нього є син, який теж утік із війська й тепер живе у бабусі в Ясенній біля Йозефова.