Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Почувши останні слова, фельдкурат промугикав якийсь мотивчик з оперети, якої б ніхто не пізнав, і відразу ж почав чіплятися до перехожих:

– Хто з вас мертвий, хай з’явиться до корпусного командування протягом трьох днів, аби його тіло можна було покропити святою водою… – І вмовк, намагаючись заритися носом у тротуар. Швейк ухопив його під пахви й знову потягнув додому.

Витягши голову, волочачи ноги, фельдкурат перебирав ними, мов кицька з переламаним хребтом, і мугикав:

– Dominus vobiscum, et cum spiritu tuo. Dominus vobis-cum.[127]

На біржі візників Швейк посадив фельдкурата під муром, а сам пішов торгуватися з ними. Один із них заявив, що він цього пана дуже добре знає, бо раз уже його возив, і більше не повезе.

– Обригав мені геть усе і не заплатив навіть за проїзд. Я його возив щось години зо дві, поки знайшов, де він мешкає. Потім я тричі приходив по гроші, і лише тиждень тому він дав мені за все п’ять крон.

Після довгих умовлянь один із візників погодився їх везти.

Швейк повернувся до фельдкурата. Той спав, і хтось тим часом зняв у нього з голови й забрав чорний котелок (фельдкурат звичайно ходив у цивільному).

Швейк збудив свого хазяїна й за допомогою візника завантажив його в дрожки. Там фельдкурата охопила цілковита апатія. Швейк здався йому полковником Юстом, з сімдесят п’ятого піхотного полку, і він кілька разів повторив:

– Не гнівайся, друже, що я тикаю тобі: я – свиня!

Одну мить здавалося, що підстрибування дрожок на бруківці витвережує його. Він сів рівно і заспівав якийсь уривок з невідомої пісні. Можливо, це була його імпровізація:

За хвилину, однак, йому знову світ замакітрився, і, звернувшись до Швейка, він поцікавився, примруживши одне око:

– Як ся маєте, шановна пані? Виїжджаєте кудись на дачу? – В очах у нього двоїлося, і після короткої паузи він докинув:– Зволите мати дорослого сина? – І показав пальцем на Швейка.

– Сядеш ти каменем чи ні? – визвірився на нього Швейк, коли фельдкурат спробував вилізти з ногами на сидіння. – Гадаєш, я тебе не навчу порядку?

Фельдкурат затих і маленькими свинячими очицями почав роздивлятися довкола, ніяк не розуміючи, що, власне, з ним діється.

А далі, вже цілковито втративши розум, звернувся до Швейка і тужливо сказав:

– Пані, дайте мені перший клас[128], – і зробив спробу спустити штани.

– Зараз же застебнися, свинюко! – гримнув Швейк. – Тебе вже знають усі візники, ти вже раз обригав усе, а тепер ще й таке вигадав. Не сподівайся, що тобі знову удасться не заплатити, як торік.

Фельдкурат меланхолійно підпер голову долонею і почав співати: «Вже мене ніхто не любить…» Але відразу й урвав свій спів і промовив:

– Entschuldigen Sie, lieber Kamerad, Sie sind ein Trottel! Ich kann singen, was ich will![129]

Потім він зібрався, мабуть, засвистіти якусь мелодію, але замість цього з його губ зринуло таке розкотисте «тпр-р», що коні зупинилися. Коли за наказом Швейка вони поїхали далі, фельдкурат почав замість сигарети розкурювати мундштук.

– Не горить, – промовив він розпачливо, вичиркавши цілу коробочку сірників. – Це ви на них дмухаєте.

Але зараз же з’їхав на інше і засміявся:

– Ну й кумедія! Ми в трамваї самі. Еге ж, колего? – І почав нишпорити по кишенях.

– Я загубив квиток, – вигукнув він. – Зупиніть! Цей квиток треба знайти!

Та врешті безнадійно махнув рукою.

– Хай їдуть… – І почав мурмотіти:—У більшості випадків… так, все гаразд… У всіх випадках… Ви помиляєтесь…

Третій поверх?… Це відмовка… Йдеться не про мене, а про вас, вельможна пані… Платити… Брав чорну каву…

Уже в напівсні посварився з якимсь уявним ворогом, який буцімто заперечував його право сидіти в ресторані біля вікна. Потім дрожки здалися йому поїздом, і, вихилившись набік, він загукав на всю вулицю по-чеському і по-німецькому:

– Німбурк, пересадка!

Швейк притяг його до себе, і фельдкурат, забувши про поїзд, почав імітувати різних тварин. Найдовше він імітував півня, і його «кукуріку» переможно лунало з дрожок.

Взагалі якийсь час фельдкурат був дуже рухливий, непосидючий і намагався вистрибнути на брук, обзиваючи хуліганами людей, яких вони минали. Пізніше він викинув на вулицю носову хусточку і заволав, щоб візник зупинився, бо він, мовляв, загубив багаж. Потім почав оповідати:

– В Будєйовіце був один барабанщик. Оженився він, а за рік помер, – і зненацька зареготав. – Смішний анекдот? Еге ж?

Швейк увесь час поводився з фельдкуратом безжалісно суворо. При найменших спробах фельдкурата щось устругнути, наприклад, випасти на брук або зламати сидіння, Швейк раз у раз стусав його попід ребра, і фельдкурат сприймав це на диво байдуже. Лише один раз він спробував збунтуватись і вискочити з дрожок, заявивши, що далі не поїде, мовляв, знає: замість Будєйовіце вони їдуть до Подмоклі. Але Швейк моментально й повністю ліквідував бунт і примусив фельдкурата повернутися до попередньої позиції на сидінні, пильнуючи, аби той не заснув. Найделікатніші слова, яких він ужив при цьому, були: «Не спи, падлюко!»

На фельдкурата раптом напала меланхолія: він почав плакати, випитуючи в Швейка, чи була в нього мама.

– Я, люди добрі, самотній на цьому світі, – кричав він з дрожок. – Заступіться за мене!

– Не ганьби мене, – картав його Швейк. – Перестань, а то всі побачать, що ти насмоктався.

– Я нічого не пив, друже, – відповів фельдкурат. – Я геть тверезий.

Нараз він устав і козирнув:

– Ich melde gehorsam, Herr Oberst, ich bin besoffen[130]. Я свиня, – повторив він разів десять підряд із щирим розпачем.

І, звертаючись до Швейка, заскиглив:

– Викиньте мене з машини. Нащо ви мене з собою везете? – Врешті сів і замурмотів:– «Навколо місяця круги…» Ви, пане капітане, вірите в безсмертність душі? А кінь може потрапити на небо?

Далі він почав голосно реготати, але за хвильку посумнішав і, апатично дивлячись на Швейка, промовив:

– Пробачте, добродію, я вас уже десь бачив. Чи не були ви часом у Відні? Я пам’ятаю вас із семінарії.

Хвилину він розважався, декламуючи латинські вірші:

– Aurea prima sata est aetas, quae vindice nullo[131]. Далі ніяк не втну, – признався фельдкурат. – Викиньте мене на вулицю. Чому ж ви не хочете мене викинути? Я нічого собі не заподію. Просто хочу заорати носом, – заявив він рішучим тоном.

– Пане, – благав він далі, – дорогий друже, вріжте мені по потилиці.

– Раз чи декілька? – поспитав Швейк.

– Два.

– Ось тобі…

Фельдкурат уголос рахував одержані запотиличники й радісно посміхався:

– Це дуже добре впливає на шлунок – поліпшує травлення. Дайте мені разочок ще й по пиці. Щиро дякую, – вигукнув він, коли Швейк поквапився виконати його прохання, – я цілком задоволений. Розірвіть мені, будь ласка, жилетку.

Він висловлював найрізноманітніші бажання. Хотів, аби Швейк звихнув йому ногу, трохи придушив, обрізав нігті й вирвав передні зуби. Потім прагнув мучеництва, домагаючись, щоб Швейк відірвав йому голову і в мішку кинув її до Влтави.[132]

– Мені б дуже личили зірочки навколо голови, – захоплено провадив він. – Потрібно було б так із десяток.[133]

Потім заговорив про перегони, швидко перейшов на балет, та на ньому він теж недовго затримався.

– Ви танцюєте чардаш? – спитав він у Швейка. – Вмієте «Танець ведмедя»? Ось так… – Він хотів підстрибнути і впав на Швейка. Той відбоксував його як слід і поклав на сидіння.