Пригоди бравого вояка Швейка - Гашек Ярослав

Коли почало вже добре вечоріти, Швейк запропонував вирушити в путь до фельдкурата. Але маленький товстун, хоч уже ледве ворушив язиком, почав умовляти Швейка залишитися ще. Та й довгань був тієї думки, що фельдкурат може почекати. Проте Швейкові вже набридло в «Кукліку», і він став погрожувати, що піде сам.

Отож і пішли, але Швейк пообіцяв, що дорогою вони заглянуть іще куди-небудь.

Вони зайшли до маленького кафе за «Флоренцією», де товстун продав свій срібний годинник, щоб можна було ще порозважатися. Звідтіля вже Швейк вів їх попід руки. Це йому коштувало великих зусиль. Ноги в конвоїрів увесь час підламувались, і їм хотілося ще кудись завітати. Маленький товстун мало не загубив пакета для фельдкурата, і Швейкові довелося той пакет нести самому. Коли дорогою їм зустрічалися офіцер або якийсь старшина, Швейк мусив попереджувати своїх конвоїрів. Надлюдськими зусиллями й з великою натугою Швейкові нарешті вдалося притягти їх до будинку на Краловській вулиці, де жив фельдкурат.

Він сам настромив їм багнети на гвинтівки й стусанами під ребра примусив, щоб вони вели його, а не він їх.

На другому поверсі, де на дверях квартири була прикріплена візитна картка: «Отто Кац – фельдкурат», – їм відчинив якийсь вояк. З кімнати лунали голоси та дзенькіт пляшок і склянок.

– Wir… melden… gehorsam… Herr… Feldkurat, – через силу промовив довгань, козиряючи воякові, – ein… Paket… und ein Mann gebracht.[125]

– Залазьте, – сказав вояк, – де ж це ви так набралися? Пан фельдкурат, нівроку, теж… – Вояк сплюнув.

Він пішов з пакетом. Прибулі довго чекали в передпокої, поки двері нарешті відчинились і ввійшов, точніше, не ввійшов, а влетів фельдкурат. Він був без піджака, в самій жилетці й тримав у руці сигару.

– То ви вже тут? – сказав він Швейкові. – Оце вас привели? Е-е, нема у вас сірників?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, нема.

– Е-е, а чому ж у вас нема сірників? Кожен солдат повинен мати сірники, щоб закурити. Солдат, який не має сірників, він є… Що є?

– Він є, насмілюсь доповісти, без сірників, – відповів Швейк.

– Дуже правильно, він є без сірників і не може нікому дати прикурити. Це по-перше, а тепер по-друге. Ноги у вас не смердять?

– Насмілюсь доповісти, не смердять.

– Так. Це по-друге. А тепер – по-третє. П’єте горілку?

– Насмілюсь доповісти, горілки не п’ю, тільки ром.

– Добре, гляньте лишень на цього солдата. Я позичив його на сьогодні у старшого лейтенанта Фельдгубера, це його денщик. А він нічого не п’є, не… неп… питущий, і тому почалапає з маршовою ротою на фронт, бо… бо… та-такої людини мені не треба. Це не денщик, а корова. Та теж п’є лише воду і мукає, як віл. Т-ти, непитущий! – звернувся він до вояка. – І як же тобі не с-сором, йолопе. За це б тобі заїхати зо два рази у вухо!

Фельдкурат раптом звернув увагу на Швейкових конвоїрів. Вони, хоч як намагалися стояти рівно, хиталися, марно опираючись на свої гвинтівки.

– Ви п’я… п-п’яні! – сказав фельдкурат. – Ви нажлуктилися під час служби, і за це я звелю вас п-посадити. Швейку, заберіть у них гвинтівки, відведіть на кухню і стережіть, поки не прийде патруль забрати їх. Я зараз зателефо-ну-ну-ную до казарми.

Таким чином, слова Наполеона «На війні ситуація міняється щохвилини» знайшли тут своє цілковите підтвердження. Вранці вели Швейка під багнетами й боялися, аби він не втік, потім Швейк вів конвоїрів, а врешті – вже сам їх і стеріг.

Вони не усвідомлювали собі цієї зміни, аж поки, сидячи в кухні, не побачили біля дверей Швейка з гвинтівкою і багнетом.

– Я б чогось випив! – зітхнув маленький оптиміст, тоді як на довганя знову напав скептицизм і він сказав, що все це підла зрада. Довгань почав голосно обвинувачувати Швейка. Це він, мовляв, наштовхнув їх на таке неподобство. Обіцяв, буцімто завтра його повісять, а тепер з усього видно, що вся та історія зі сповіддю й вішанням – тільки жарти.

Швейк відмовчувався і походжав біля дверей.

– Ну й бовдури ж ми, – бідкався довгань. Нарешті Швейк, вислухавши всі звинувачення, заявив:

– Тепер ви принаймні бачите, що військова служба вам не мед. Я виконую свій обов’язок. Я так само вклепався в цю історію, як і ви, але, як кажуть, мені всміхнулося щастя.

– Я б таки чогось випив, – розпачливо повторював оптиміст.

Довгань підвівся і непевним кроком попрямував до дверей. – Пусти нас додому, – сказав він Швейкові, – не дурій, колего!

– Три кроки від мене! – відповів Швейк. – Я вас мушу стерегти. Ми тепер не знайомі.

У дверях з’явився фельдкурат:

– Я… я ніяк не можу додзвонитися до тих казарм. Ідіть додому і запам’ятайте собі, що напиватися під час виконання службових обов’язків – заборонено. Марш звідси!

Треба віддати належне фельдкуратові: у казарми він не дзвонив, бо не мав телефону, а просто говорив у настільну електричну лампу.

II

Вже третій день Швейк служив денщиком у фельдкурата Отто Каца й за цей час бачив його лише один раз. Третього дня з’явився денщик надпоручика Гельміха і сказав Швейкові, щоб той прийшов до них забрати фельдкурата.

Дорогою денщик розповів Швейкові, нібито фельдкурат посварився з надпоручиком, розбив піаніно, і тепер п’яний як чіп, і не хоче йти додому. Надпоручик Гельміх, теж п’яний, викинув фельдкурата в коридор, і той сидить під дверима на підлозі й куняє.

Прибувши на місце, Швейк струснув фельдкурата за плечі, а коли той щось замимрив і розплющив очі, Швейк козирнув і сказав:

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я прибув.

– А що вам тут треба?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, я дістав наказ забрати вас звідсіля.

– Ви дістали наказ забрати мене? А куди ж ми підемо?

– До вас на квартиру, пане фельдкурате.

– А нащо ж мені йти до себе на квартиру, хіба я не в своїй квартирі?

– Насмілюсь доповісти, пане фельдкурате, ви в коридорі чужого дому.

– А-а як я сюди потрапив?

– Насмілюсь доповісти, ви були в гостях.

– В г-г-гостях. Я н-не був. Це ви п-пом-миляєтесь.

Швейк підняв фельдкурата і спер його на стіну. Фельдкурат хитався з боку на бік, падав на нього і при цьому застерігав:

– Я впаду! Впаду, – твердив він знову, дурнувато посміхаючись.

Нарешті Швейкові вдалося прихилити фельдкурата до стіни, і той у новій позі знову почав дрімати.

Швейк розбудив його.

– Що вам потрібно? – спитав фельдкурат, зробивши марну спробу зсунутися по стіні й сісти на підлозі. – Що ви за один?

– Насмілюсь доповісти, – відповів Швейк, притискаючи фельдкурата до стіни, – я ваш денщик, пане фельдкурате.

– У мене немає ніякого денщика, – насилу промимрив фельдкурат і зробив нову спробу звалитися на Швейка. – Я не фельдкурат, а свиня, – признався він із щирістю пияка, – пустіть мене, пане, я вас не знаю.

Недовга боротьба скінчилася цілковитою Швейковою перемогою. Швейк використав цю перемогу і стяг фельдкурата зі сходів до під’їзду, де фельдкурат знову почав опинатись, аби його не витягли на вулицю.

– Я вас не знаю, – невпинно торочив, борюкаючись зі Швейком, фельдкурат. – Ви знаєте Отто Каца? Це я. Я був у архиєпископа, – репетував він, тримаючись за двері під’їзду. – Мною цікавиться Ватикан, розумієте?

Швейк відкинув «насмілюсь доповісти» і заговорив з фельдкуратом інтимним тоном:

– Пусти двері, кажу, бо як вріжу тобі по мармизі. Ходім додому, та й годі. Не розмовляти!

Фельдкурат пустив двері й звалився на Швейка.

– Так, ходімо кудись, але до «Шугів» не піду[126], там я заборгував.

Швейк випхав його з під’їзду і, шарпаючи, поволік по тротуару.

– Що це за пан такий? – спитав хтось із зустрічних.

– Це мій брат, – відповів Швейк, – дістав відпустку і приїхав відвідати мене. Отож на радощах упився, бо не думав, що застане мене живого.