Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

– Я?… – від хибного руху брастматиком під оком залишилася плямка туші.

– Моя героїня твоїм голосом розказує свою історію. Чи тобі це якось не авжеж?

Підійшов, обійняв Луїзу.

– Обережно, очі мені розмажеш.

– Вона говорила в камеру, – він повернувся у своє крісло, – але я дав слово, що її обличчя на екран не потрапить, хоч, здавалося б, де логіка?… У неї взагалі з логікою проблеми. Чи то зі щирістю… Запевняє, що їй подобається те, що вона робить. Любить, мовляв, чоловіків, любить свою роботу… Ла-ла-ла… А наприкінці розказує, як її взяли на полювання й дали рушницю з оптичним прицілом, із горіховим різьбленим ложем. Навчили, як поводитися зі зброєю. І от стоїть вона на вишці, дуло на підставці, цілиться в кабана… Зроби волосся, як я люблю, таким низьким коромислом на шиї… Так от. Рівно дихає, як навчали; тримає кабана на мушці. Чого тягнеш, стріляй! Утече ж. А вона не може. Смішне воно, каже, згори, таке вгодоване, на тонких ніжках, руда щетина навсібіч, шпортається в землі довгим носом, порохкує… Живе. Шкода… Знаєш, що допомогло? Уявила собі, що це чоловік. Я вкляк. Чоловік? Якийсь певний чоловік?… А вона мені: «Ні, просто чоловік, загальний образ». І тоді, каже, всі сумніви наче рукою зняло. Видихнула, затамувала віддих і натиснула на спусковий гачок. Любить вона чоловіків, аякже! Любить це діло, ага! І нічого більше не треба, жодних зайвих слів: лише її розповідь, що починається зі слів «я це люблю», а закінчується словами «видихнула – і натиснула на гачок»… А коли я все зняв, вона й каже: «Тільки я це тобі розповіла, тобі особисто, а не для кіно. Дай слово, що ти цих кадрів у фільм не вставиш. Історію мою – можна, мене – ні».

– Ти? Тобі? – перепитала Луїза, закручуючи свої довгі руді кучері в низький вузол на потилиці. – Ви з нею були на ти?

– Вона з усіма на ти. І що було робити? Пообіцяв. Вона тоді регоче, зараза: а класний я тобі вибір залишила, правда? Як тобі дилема від дівчини-трасовички? Що тепер робитимеш, режисере-операторе? Додержуватимеш слова чи забудеш, що обіцяв, тільки-но опинишся у своєму Львові?…

Кінь стежив за тим, як Луїза торкається губ майже безбарвною помадою, лише зволожує вуста, додає їм блиску. Начебто нічого особливого з собою не робить, а з кожним штрихом гарнішає. Скинула пеньюар… Які граційні в неї рухи!

– Застебни, – повернулася до нього спиною, вже в зеленій сукні.

– Я її спитав… – обережно потяг застібку-змійку вгору, – що, як ця розповідь за кадром буде від імені іншої жінки? Вона каже: «Без мого обличчя, без мого голосу – можна, а ти що, справді не надуриш?» Вона сина має, він із батьками живе в районному містечку, боїться, щоб він не дізнався, як вона на життя заробляє… Чого мовчиш, Лу?

– Думаю над твоєю пропозицією. Це, мабуть, дуже своєрідний вияв довіри до мене.

– Це вияв любові до тебе. І довіри, так.

– Мені здається, краще лишити за кадром тільки чоловічий голос. – Вона встромила у вуха кульчики з зеленими камінчиками.

Їхньої назви Кінь не пам’ятав, дарма що сам їх колись вибирав.

– Буде й чоловічий, – погодився він. – Але в цьому епізоді – твій, тільки твій, Лу, – і в святих моментах твій, і в грішних…

– Святе і грішне. Так нова колекція Ірини називається. І я там теж брала участь, а ти, як завжди, все пропустив.

– То повторіть на біс для таких, як я. Які проблеми?

Уже звертаючи з траси на бічну дорогу й об’їжджаючи ями, Кінь згадав:

– Як ти гадаєш, який символ дороги туди вставити? Щось таке, ефектне…

Луїза відразу зрозуміла, що йдеться про фільм.

– Калабаню на шляху. Символ наших доріг.

Кінь мугикнув, тоді озвався:

– Думай, Лу, думай…

– Тільки не попільничку на зім’ятому простирадлі.

– Лу, ці дурні ревнощі тобі не пасують…

– Ой, мовчи.

– То що є символом дороги?

– Рушник…

– Ні, тільки не рушник.

– Стрічка якась.

– Ні.

– Щось із того, що ти відзняв. Якийсь кадр. Подивимось, а тоді поговоримо…

Іноді в «Зубрівці» збираються й великими компаніями, де знають одне одного з давніх-давен, час від часу приєднується і хтось новий. Так чи так, але всі чуються тут комфортно. Це листопадове свято молодого вина могло б претендувати на рекорд своєю кількістю учасників.

У домі, в саду, в альтанці, на кам’яній кількаярусній лавці, навіть на колодах пісочниці – всюди гомоніли, сміялися, куштували з кущів гіркувато-солодку калину, курили й перегукувалися, відчуваючи, як починає тягти пронизливим осіннім холодом, і підступаючи ближче до теплих вікон.

З вікна горішньої кімнати Сонька-старша, Іринина донька, показувала своєму хлопцеві, який вигляд має Львів у золотому сяйві призахідного сонця. Макс був тут уперше. Він обходив із Сонькою цей дивовижний будинок, і що далі, то більше йому тут подобалося: стільки закуточків, закапелків, ще й горище, й таємниче підсхіддя – комірчина з поличками, заставленими всілякими абищицями й побутовим дріб’язком. Він жив з батьками, які приїздили додому лише спати, крутилися з ранку до ночі у своїх бізнесових справах, а квартиру обставили стримано й функціонально. Вона була подібна до якогось офісу з трьома кріслами перед трьома комп’ютерами та кухнею, що виблискувала металом і склом. У ній майже ніколи не пахло так смачно, як тепер у кухні Соньчиної тітки Магди. Макс думав, що Магда – рідна тітка його дівчини Соньки.

– Давно ви?… – Луїза зупинила Соньку в саду, показала очима на чорнявого хлопця. Діти тягли його до кущів самшиту, там ховалося від навали гостей перелякане кошеня на ім’я Хвостик – новий мешканець «Зубрівки».

Сонька з Луїзою вміли розмовляти незакінченими фразами, наче передавали шифрограми, розуміючи одна одну з півслова.

– Ще місяця нема, – відповіла Сонька, дивлячись, як кошеня впокорено завмерло на Максовій долоні, розчепіривши кігтики на тоненьких лапках. – Запросила його сюди, бо ви ж завжди кажете: «Всіх хлопців веди додому!»

– Неодмінно веди. Він побачить тебе у домашній атмосфері, і твої близькі до нього приглянуться. Де мама?

– Вже їде.

– То ходімо, допоможемо.

Узялися накривати на стіл, обговорюючи Магдин сон. Вона надавала своїм снам неабиякої ваги і при нагоді ділилася тим, що наснилося.

– До чого яблуко сниться? Що це значить?

– Їла його? – Луїза розпаковувала кілька сортів твердого сиру.

Вони з Конем щойно ретельно вибирали сир у супермаркеті. Готувалася спорудити «сирну тарілку».

– Ні, тримала в руці. Прохолодне таке…

– Дай мені фігурного ножа… Якщо тобі хтось подав яблуко, то це означає щастя, любов до тебе. Хороший сон.

– А як же символ розбрату? – засумнівалася Магда. – Це ж той самий біблійний плід, причина вигнання з раю. Сонько, он там тарілки, ти ж знаєш. – І знову повернулась до свого сну. – Той дотик стиглого яблука, його відчуття в долоні залишилося дотепер.

– А зараз ми глянемо в Інтернеті. – Галя відклала стосик серветок, зашурхотіла у своїй мобілці. – Отже, що каже сонник… Яблуко – символ відновлення потенціалу, цілісності, здоров’я та життєвих сил. А от іще: «Яблуко на день – і лікар не потрібен».

– А це до чого?

– Рекламна вставка, – усміхнулася Галя. – Що тут далі?… Зривати яблука – удача, виконання бажань. Ще є такий варіант – спокуса. Але це зрозуміло без підказок… Не знаю, вибирай що хочеш.

Алла повернулася з садка разом із дітьми, насилу їх докликалася. Пильнувала тепер коло духовки, де пікся горіховий пляцок, тоді прийняла від хлопця-розвізника двадцятилітровий бутель «Джерельної» (він заніс його до комори, куди вона показала) і здивовано звела вгору брови, коли за ним на порозі виріс несподіваний гість. Привітавшись, той сказав: «Я замовник крісла». Справді, якийсь замовник мав приїхати ще в обід, а припхався лише тепер. Дуже невчасно.

Курич, добра душа, відразу й запросив його залишитися: мовляв, це ж колега Луїзин – Богдан. Не годиться його відпускати, не пригостивши вином. Луїза натомість привіталася з колегою стримано, це був той самий дорученець Гелени з особливих питань. Тепер його завдання полягало в тому, щоб замовити крісло для чоловіка директорки. Розкішне дубове крісло – справжній трон до його ювілею.