Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

– Ви машиною? – уточнив дядько.

– Ні. Я пішки.

Його обличчя лишилося вдавано незворушним: нікому, мовляв, не заборонено за півгодини до ранніх листопадових сутінків прогулюватись у віддалених від цивілізації місцях.

Махнув рукою:

– Туди йдіть, а там побачите!

І вона пішла вздовж занедбаної залізничної колії, відчуваючи на потилиці три пари очей. Щось у тих сторожових собаках їй нагадало про Рудого, хоч вони й зовсім не були схожі на нього. Хіба що віддалено – кольором шерсті й кудлатістю. А все ж їй на якусь мить здалося, що пси до неї не кинулися лише тому що Рудий передав їм послання зі свого собачого раю: «Не руште цієї!»

Уздовж вузькоколійки, повз конструкції з поцвілого заліза, попри бетонні брили невідомого призначення – просто до шлагбаума, за яким одразу й побачила і стежку з пагорба, і край червоного даху, а тоді й подвір’я, паркан і високі пізні квіти з сухими брунатними плюмажами суцвіть. Оцією вулицею вона й вийде до мосту.

Ноги збігли звивистою стежкою, ступили на асфальт. По обидва боки вулички, що так несподівано тут чи то починалася, чи то закінчувалася (прочитала назву – Рахівська), вишикувалися невеличкі особняки – і новоспоруджені, і старі напівзруйновані, і відбудовані. І нікого навколо. Жодного перехожого, жодної машини. Дивний був сьогодні маршрут, фантасмагорична прогулянка з таким відчуттям, ніби хтось розважається, спостерігаючи.

Однакові на всіх подвір’ях квіткові султани (вони скидалися на шлеми летючих гусарів), шорсткі навіть з вигляду, погойдувалися на вечірньому вітерці. Ніби які знаки, що їх залишив хтось. І під вікнами вони були, і при парканах, і в плетиві грубої виноградної лози, що скручувалася в химерний малюнок над маленькою верандою, до бічного скла якої притулилося зсередини яблуко Пінзеля.

Яблуко Пінзеля!

Галі забило дух.

Призахідне сонце світило просто на нього. Театральне притишене світло небесного софіта м’яко огортало знайому форму, надавало поверхні червонястого відтінку, увиразнювало кожну деталь, аж до уламка на маківці, де колись був листочок. Яблуко на підвіконні видалося їй тепер справжнім золотим ранетом, «мурзою», як казала бабуся.

Галя не зупинилася, не мала можливості навіть подумати, що робити далі. Вона просто прочинила стару хвіртку, ступила з вулиці до вхідних дверей, низеньких, як і вся веранда та й увесь старий будиночок. Двічі стукнула – тиша. Натиснула на відполіровану долонями металеву жовту ручку:

– Є хто?…

Нікого. Лише чути годинник на стіні.

Сховала яблуко в сумку, та вийти не встигла. Рипнули двері з кімнати – на веранду видибав заспаний чоловік у білій несвіжій футболці, втупився в Галю здивованим поглядом, не надто впевнено тримаючись на ногах, і через це змушений був упертися плечем в одвірок.

Від мелодії власної мобілки Галя здригнулася всім тілом. Поки вона шукала, на яку кнопку натиснути, чоловік не зводив з гості погляду.

– Алло!

– А ми от думаємо, – почула вдавано-зманіжені модуляції Луїзиного голосу, – чи не заїхати по тебе?… Ми з центру попри тебе і на Зубру. Чи ти нині знову пішки?

– Заїхати, – видихнула Галя. – Яка у вас тут адреса? – глянула на господаря.

Чоловік кліпнув очима, почухав ніс і сказав номер будинку й назву вулиці, яку Галя і так пам’ятала.

Її накрило хвилею вдячного тепла, розчулило мало не до сліз, коли Луїза, прислухаючись більше до голосу подруги, а не до того, що вона каже, миттю второпала, яким доречним був її дзвінок. Ніяких там безглуздих «а що ти там робиш?», «що сталося?». Тільки коротке:

– Зараз будемо. – Вже зовсім іншим, зібраним діловим тоном: – Говори щось, не відключайся.

– Ви далеко?

– За десять хвилин від тебе. Але будемо за п’ять.

Вона щось верзла, а господар в одвірку – вона вже бачила, що нетверезий, проте й неагресивний, – здивовано почухував собі груди над викотом майки. А тоді наче отямився.

– Ал-ли немма! – Він енергійно помахав перед собою вказівним пальцем. – Хоча вже мал-ла бути тут! – І, описавши тим пальцем широку дугу, показав на долівку.

Можна було подякувати й сказати: «Я зайду пізніше». Попрощатися й вийти за двері.

Проте рипнула хвіртка, почулися кроки – і Галі відібрало мову, бо на порозі стояла, обтираючи ноги об килимок, вірна Магдина помічниця та незмінна нянька Соньки й Кузьми, фактично член родини Куричів.

Алла глянула на Галю, кинула оком на підвіконня і спекла раків, кров шугнула їй в обличчя, аж сльози виступили.

– Я тут випадково проходила… – почала була Галя. Язик сам вимовив цю нісенітницю, яка була чистісінькою правдою. – Дивлюся, а тут наше яблуко стоїть.

Вона хотіла випередити Аллу, відразу дати їй зрозуміти, що її викрили, щоб не тягти далі цієї безглуздої вистави.

Алла обережно поставила торбу з харчами на підлогу, повісила куртку на гачок, взулася в капці й сказала чоловікові:

– Чого стоїш? Неси на кухню.

Він доволі жваво, як на свій стан, підхопив торбу і зник за дверима. Тільки барвиста завіска колихнулася. Алла втомлено опустилася в крісло:

– І що тепер?

– Навіщо ти це зробила?

Алла затулила долонею рот, придушено заплакала, похитуючись і тамуючи в собі ридання. Вона дала волю сльозам, що їх, очевидно, стримувала дуже давно. Їх назбиралося так багато, що вона плакала й тоді, коли в ранньому присмерку за вікном блимнули фари Луїзиного «шевроле», і коли в двері постукали, і коли всі говорили одночасно – і Галя, і Луїза, і Магда. А потім слухали вже тільки Аллу і за якийсь час усе з’ясували. Таємниця вийшла на яв.

Аллин брат – той самий чоловік на порозі – пив так, що годі було зупинитися. Він втратив усе: роботу, сім’ю, цікавість до життя, привабливу колись зовнішність, дарма що був ще зовсім молодий. Але під час запоїв, певна річ, здавався помітно старшим. Він дедалі більше робився подібний до їхнього батька, якого горілка звела зі світу. Чоловікові вже не було куди йти, як тільки до сестри. А вона його не могла вигнати, хоч знайомий психолог наполегливо радила зробити це: нехай, мовляв, відчує, що впав аж на самісіньке дно, нехай знає, що більше покладатися нема на кого, тоді, може, встане й піде вгору. «А як ні?» – запитувала Алла. Психолог розводила руками: «Коли сам не захоче рятуватися, то хто ж його врятує?»

Хоч куди Алла зверталася, хоч що робила, а братові нічого не помагало. Насправді він просто не хотів лікуватися, лише впевнено повторював: «Я сам». І знову зривався. Алла лише нещодавно почула історію про яблуко Пінзеля, про те, як воно допомогло кожному, хто торкався його з добрими думками, з найпотаємнішою мрією. Їй більше не було на що сподіватися, тільки на чудо. Вона взяла його на певний час, а тоді повернула б на місце, у ту коробку на горішній полиці. Ніхто б не помітив. Та тільки-но вибрала день – дуже вдалий, на її думку, – як усі й похопилися…

– Чого ж ти не попросила? – Магда ніяк не могла отямитися. Їй важко було повірити, що це зробила Алла, якій вона безмежно довіряла.

– З ним брехати не можна. З яблуком. А щось вигадати – ти б відчула.

– А правду сказати?

– Мені було соромно.

– А чого ж потім не призналася, коли буча зчинилася?

– Бо ж я не зробила того, що хотіла. Не було вже з ким. Я мала дати братові його до рук, коли тверезий, щоб це було і його бажання. А він, скотина, знову налигався… Тож треба було чекати, аж поки перестане пити. Я мала довести свій задум до кінця. Будь-що-будь. А тоді б я це яблуко повернула, ви знайшли б і здивувалися… – Вона зітхнула й закінчила: – Не чекали від мене такої підступності?

Ніхто не відповів, лише Галя запитала:

– А чому воно на вікні стояло? За склом?

Алла судомно втягла носом повітря, наче дитина, яка щойно гірко виплакалася:

– Самі ж казали: його заряджати треба, як батарейку. А в нас тут сонце лише надвечір, коли хилиться за обрій…

– Ну, Алло, ти даєш, – тільки й мовила Магда. – Добре, що Галя в міліцію не подзвонила. Добре, що ми не наробили галасу.