Інші пів’яблука - Вдовиченко Галина

– Яблуко?… У мене, не переживай.

– Ото вже воно кружляє, хіба ні? Як гуляти, то гуляти… Ну, що ти скажеш про Яна Кумпу?

– Ну-у, що про нього скажеш… Потайний. Мовчазний. Він щось приховує.

– Ми всі щось приховуємо. Кажи далі, – підохотила Ірина.

Вони бавилися часом у таку гру: що скажеш про цю людину? Про цей фільм? Про цю ситуацію? Вони полюбляли порівнювати свої враження.

– Власник приємного баритону, – вела далі Галя. – Дуже цікаве обличчя. Промовисті заглибини на щоках і підборідді… Вони говорять більше, ніж він сам. Якби я була його д ругом чи дружиною, то вивчила б мову тих зморшок. Я спершу була подумала… що між вами щось починається, а тоді бачу: ні, здалося… Чого ти його потягла в Годовицю, не розумію.

– Я сподівалася: у такому місці він розповість про все. А тепер одне з двох: або про нього пліткують і ніякий він не меценат, або… Згадай попередження Луїзиної бабці. Пам’ятаєш?… Тобі не здається, що цей Ян Кумпа полює на наше яблуко? Ми його мало не забули в Кумпиному «опелі». Воно вже на те йшло.

Кумпа – не Кумпа, полює – не полює, але яблуко, здається, прокинулося і влаштовує всім якийсь розважальний квест… Наче вибирає, куди б то ще податися, якого місця ще дістатися.

8. Ірина. Дерево біле, хвилі золоті

Що далі, то більше знервованій, засмиканій Ірині за тиждень до показу мало не довелося змінювати концепції заходу, бо один із учасників майбутнього шоу несподівано зник. І це був Валерій Вікторович. Він не прийшов на репетицію, не озивався на дзвінки тітки Марини, і тоді та, повагавшись, поїхала до нього, пересідаючи з трамвая на трамвай і перебираючи в думках імовірні версії того, що могло статися.

Стояла перед знайомими дверима, подряпаними й затертими коло клямки, знаючи напевно, що Валерій Вікторович удома. Він там, у глибині помешкання, він чує дзвінок, але не хоче відчиняти. Прислухавшися, справді вловила якесь невиразне шарудіння за дверима і навіть щось схоже на здавлений жіночий смішок. Сумку з налисниками та вишневим соком тітка Марина переклала з затерплої долоні в другу, натиснула на ґудзик дзвінка і тримала секунд із п’ять, за мить – іще раз, а тоді, нахилившися, чітко вимовила у щілину для ключа кілька слів, призначених особисто господареві, що надумав сховатися від неї, та ще й, очевидно, не сам, а в компанії з якоюсь сумнівною пасією.

– Я нікуди… звідси… не піду… Краще одразу відчини!

По незначній паузі звіддаля почулося майже невловне рипіння, кашель і важке, дедалі гучніше човгання. Скреготнув замок. Але відімкнених дверей ніхто не прочинив, кроки, що були завмерли, знову ожили, прошурхотіли і стишилися на віддалі. Долаючи раптову хвилю страху, тітка Марина натиснула на клямку й переступила поріг.

Хтозна, чи наважилася б вона зайти, якби ніколи тут не була. Але за останні тижні вона бувала тут не раз. І навіть ослінчик стояв на своєму місці – при вході. Вона поставила на нього свою сумку й пішла слідом за стихлим човганням, до кімнати наприкінці коридору. Ще навіть не торкнулася одвірка, а застояний запах у квартирі вже дав зрозуміти, що тут відбувається. Характерний сморід житла, де панує кількаденний важкий запій. Тітка Марина пам’ятала його з часів одного давнього, досить тривалого, але безперспективного зв’язку.

Валерій Вікторович лежав горілиць на ліжку, що його не прибирали, мабуть, із тиждень, – одягнений у поплямлені спортивні штани й картату пом’яту сорочку. На одній шкарпетці світилася дірка. Зігнута в лікті рука, бліда, наче гігантський підвальний картопляний пагін, затуляла половину обличчя. З-під руки стирчав у стелю сивий клин бороди і дивилося в нікуди зблякле байдуже око.

Кощаві пальці дрібно трусилися, а зсохле тіло зібгалося, наче сіре простирадло, що жужмом збилося під ним… Поява цього чоловіка в житті тітки Марини ще кілька днів тому видавалася їй казковим подарунком долі, а тепер скидалася на сумнівний сюрприз. І прийняти його означало визнати можливість катастрофічних наслідків і свою відповідальність за те, що відбуватиметься далі з ними обома. Але хіба ті почуття, що їх сколихнув цей чоловік, мають дарувати тільки свято й піднесення? Хіба вони несуть тільки радість? А в тому, що вона знову закохалась у Валерія Вікторовича, в тітки Марини не було ніяких сумнівів. Та що там знову! Тепер їй здавалося, що вона ніколи й не забувала про це кохання. Вона ще донедавна була певна, що такого не буває, що з роками почуття вистигають і блякнуть, що в поважному віці зовсім інші речі потребують уваги, зосередженості, викликають внутрішнє хвилювання. А воно сталося само собою, і день у день відчуття солодко-гіркої залежності від цього чоловіка лише посилювалося.

Про те, що він п’є, вона навіть не здогадувалася, він не давав жодного приводу для цього, бо не пив ані краплі, навіть коли траплялася така нагода. А за тиждень їхнього повторного знайомства вона траплялася не раз. Хоча саме ця категорична відмова від найменшої дози алкоголю могла їй дещо підказати, вона не зважила на це, вона була захоплена і не звертала уваги на жодні перестороги.

Озирнулася, підсунула до себе крісло – його спинка була геть уся завішана одягом і затертими рушниками – й сіла на краєчок. Порожня пляшка, якої торкнулася ніжка крісла, покотилася під батарею, до кількох таких самих, із тою ж назвою.

Що було робити? Якби він не відчинив – усе розв’язалося б само собою. Принаймні сьогодні. Але він, почувши її голос, відчинив, і тепер вона не вступиться звідси. Випроставшись, повернулася до дверей, бо тільки причинила їх, залишивши про всяк випадок шлях до відступу. Клацнув замок.

По кількох хвилинах розмови – говорила в основному вона – Валерій Вікторович таки погодився, ворухнувши пальцями: крапельниця – то крапельниця, аби випірнути з виснажливого дідькового виру. Тітка Марина знайшла в мобільному номер сусідки-медсестри – та заробляла на життя тим, що виводила нещасних пияків із запою. Хто б подумав, що професійні навички сусідки можуть стати в пригоді…

Сусідка ліпила вареники і слухала радіопередачу про лікарські трави, ніхто цього дня не потребував її медичних умінь. Почувши прохання, зібралася за кілька хвилин, як пересувний військовий шпиталь, і пригнала з усім, що треба, захекавшись від цікавості: ким це опікується тут пані Марина, кого рятувати?

Вона не виходила з помешкання Валерія Вікторовича кілька годин. А тітка Марина тим часом знайшла собі роботу: відшукала на балконі чисті футболки і спортивні штани, що гойдалися на мотузці вже, мабуть, із тиждень, перевдягнулася в господареві речі та й заходилася збирати по хаті пляшки, чистити й вимивати кухню, ванну, туалет. Вона робила все з таким рішучим завзяттям, ніби від цього прибирання залежало самопочуття Валерія Вікторовича.

Опікуванець лежав, витягши вздовж тіла руку, з устромленою в вену голкою, яка сполучалася прозорою тоненькою трубкою з пляшкою на переносному штативі. Він упокорився своєму власному твердому намірові, примирився з обставинами, бо досяг того стану, коли пити вже більше не міг, але й кинути сам був не годен.

Минуло три дні, три нескінченні дні невимовно тривалих крапельниць, спраги, мовчання, нудоти, складених під рукою рушників, голок, дрижаків і судомних пошуків зручної пози, лічених ковтків гарячого чаю з цукром, шурхоту пральної машини, нічного безсоння й денних провалів у сон. А тоді він уперше за цей час сказав: «Я хочу їсти». І тітка Марина наварила запашного бульйону з домашньої курки, по яку збігала на ринок неподалік. Це все наповнило змістом ту сотню годин – надто вранішніх, перед сусідчиним приходом, і вечірніх, коли тітка Марина і Валерій Вікторович перемовлялися, балакали, сперечалися, розмовляли, сварилися, оповідали одне одному те, що давно призабули, а тепер оце згадали.

Урешті, перерахувавши купюри, медсестра подякувала господареві, спочутливо глянула на тітку Марину і залишила їх наодинці.

Удвох вони й прийшли на генеральну репетицію: він – зніяковілий від загальної уваги, підозрюючи, що всі вже знають, чому його не було, і через те загонистий і вдавано веселий; вона ж – балакуча й схвильована, наче випускниця перед останнім дзвоником. Більше від усіх зраділа Ірина, бурхливо втішившись одужанням кощавого бороданя. Його профіль уже кілька днів красувався на афішах майбутнього показу, поряд із профілем скульптури Апостола з бічного вівтаря костелу в Монастириськах. Хто бачив ті фото двох упертих дідів, не міг повірити, що такі дива трапляються: давнє дерево ожило, перекинувшись на людину, сучасний двійник зустрівся з прототипом, якому понад дві з половиною сотні років… У кутку афіші було ще одне фото – розкрите дерев’яне яблуко. Хуліганство, автограф, натяк… Ніхто напевно не міг пригадати, чия то була ідея.