Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Коли мандрiвцi нагородили цiлий ворох вiршiв i все без успiху, вони дуже засмутилися. Тiльки кругле, мов мiсяць, обличчя капiтана джонки, як завжди, усмiхалось. Пан Лi навiть став навколiшки й заходився гратися малесеньким поїздом. Совав вагончики туди й сюди, i колеса цокотiли по рейках так тихо, наче їхали по оксамитi. Нарештi капiтан джонки пiдвiвсь i сказав пiвголосом:

"Тихiш гуркочуть колеса,

Присипав колiю снiг.

Тягнуться чорнi рейки

Ген через бiлий свiт.

Де ж сестра моя нинi,

Що бачив я влiтку її?

На бiлих плечах у неї

Чорнiло плетиво кiс".

Товариство зустрiло цi слова спантеличеною чи збентеженою мовчанкою. Нарештi Фреддi спитав: "Хiба це вiршi?"

Пан Лi всмiхнувся й мовчки показав на скриньку. Тодi всi вирячили очi в неймовiрному подивi.

Бо в пiсочницi стояло, переступаючи з ноги на ногу, малесеньке товариство, достоту схоже на наших мандрiвцiв: тут стояв доктор Меньє з лiвою рукою в кишенi штанiв, i там теж стояв вiн, малесенький, нiби олов'яний солдатик. I так само з рукою в кишенi.

Тут лопотiв крильми баклан -- i там вiн, малесенький, як бджола, лопотiв крильми над поїздом.

Раптом Фреддi спитав: "А де ж я?"

Мандрiвцi придивились уважнiше -- i справдi не знайшли Фреддi серед своїх мiнiатюрних портретiв. А тi саме сiдали у вагончики. Матрос Петар залiз у паровозну будку, Лi сiв у вагон-ресторан, мiнгер де Вiльдер допомiг панi Штенграхт та мiс Амбреллi пiднятися в купе першого класу, баклан сидiв на даху паровозної будки, доктор Меньє пройшов уздовж усього поїзда аж до останнього вагона, але Фреддi не було нiде.

"Де я? Я загубився!" -- схвильовано загукав той.

"Заспокойтесь. Я вже знайшов вас", -- сказав Лi.

"Де ж? Де? Не рушайте!" -- кричав Фреддi.

Але iграшковий поїзд рушив, як здавалось, без нього. I раптом решта мандрiвцiв теж побачили американця -- власне, тiльки його голову: вона визирала з-пiд одного вагона, почервонiла й посинiла з холоду. Фреддi, як "заєць", залiз пiд перший вагон.

Усi так засмiялися, що iграшковий поїзд у пiсочницi аж захитався вiд громового реготу.

Фреддi збентежено сказав: "Я нiколи не їздив зайцем! Я завжди купую квитки!"

Супутникам було аж жаль його. Та коли доктор Меньє згадав, що Фреддi доторкнувся до завiси з перлiв i пробував сфотографувати острiв, усi, здається, зрозумiли, чому вiн опинився в ящику пiд вагоном.

Тим часом iграшковий поїзд наближався до стiни будинку, не зменшуючи швидкостi. Стiна була вже зовсiм близько, а дверцята не вiдчинялись.

"Стiйте! Зупинiться! Буде аварiя!" -- гукнув Фреддi, ще й досi дуже схвильований. Але поїзд гуркотiв далi, прямо на стiну, i... трах... раптом...

Так, раптом хтось сказав:

"Щасливого вам дня, панове!"

Хоч голос був лагiдний, це вiтання пролунало так несподiвано, що мандрiвцi злякано попiдводили голови.

Перед завiсою з перлин стояв усмiхнений китаєць. Вiн уклонився й чемно запросив невеличке товариство до будинку. Коли вони спантеличено глянули пiд ноги, пiсочницi вже не було. По нiй не лишилося й слiду, навiть кiлькох пiщинок, неначе це був тiльки сон. I iншi мандрiвцi замрiяно, задумано ввiйшли до будинку крiзь перлову завiсу, що тихенько побрязкувала.

Там тяглася чотирикутником галерея з колонами круг великого саду, а посеред того саду було озеро, на якому стояв павiльйончик. У галереї стояли крiсла-гойдалки та глибокi фотелi, на пiдлозi лежали прегарнi м'якi мати, а подекуди видно було карбованi латуннi тацi на трьох нiжках, що на них стояли чайнi прибори. В садку помiж евкалiптами, пальмами й тамарисками висiли гамаки. Багато чоловiкiв i трохи жiнок у химерних старовинних убраннях лежали на матах, сидiли в фотелях, гойдались у гамаках або на крiслах-гойдалках i пили чай.

"Усе знаменитi поети, -- прошепотiв доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Я знаю їх зi старовинних портретiв".

Приязний китаєць пiдвiв своїх гостей до мармурової чашi озера, а звiдти через нефритовий мiст до павiльйону з зеленої та бiлої порцеляни. Там вони полягали на м'яких матах навколо особливо багато оздобленого латунного столика, на якому був по колу награвiрований напис:

"Пiсня ЛIТАє, мов чаЙка, Пiд нЕбом".

Видiленi лiтери утворювали iм'я господаря. Його звали Лi Тайпе. Вiн сам налив гостям чаю.

"Лi Тайпе, -- шепнув доктор Меньє до панi Штенграхт. -- Китайський поет, що народився сiмсот другого року нашої ери".

Поет, що добре зрозумiв той шепiт, кивнув усмiхнене й налив французовi чаю.

Поки вони пили чай i гомонiли, барвистий павiльйон вiдбивався перевернуто в скляному озерi. Лi, капiтан джонки, був наче зачарований цiєю картиною. Трохи згодом вiн пiдвiвся й запитав: "Великий Лi Тайпе, ти дозволяєш менi продекламувати твого вiрша?"

"А чого ж?" -- усмiхнувся господар.

I Лi проказав ось такого вiрша:

Павiльйон iз порцеляни

Павiльйон iз порцеляни

У водi ставка вiдбився.

Чепурний, зелено-бiлий -

Сам на себе задивився.

Вигнутий мiсток простягся

Тигра спиною тугою

З берега до павiльйону

Над прозорою водою.

Там зiбрались добрi друзi

У шовковi вбранi шати -

Чи писати гарнi вiршi,

А чи так порозмовляти.

Рукави шовковi їхнi

В ритмi вiршiв легко мають,

Голови в шапках шовкових

Також весело кивають.

А внизу, в ставу спокiйнiм,

Серед ясної блакитi

Їхнi постатi кумедно

Головами вниз вiдбитi.

Мiст нефритовий дугастий

До пiвмiсяця подiбний,

Розмовляють добрi друзi,

У водi вiдбитi срiбнiй.

Дивлячись на них ласкаво,

Голови понахиляли

Тi, вгорi, в зелено-бiлiм

Павiльйонi з порцеляни.

"Вiрша, мабуть, складено в цьому павiльйонi", -- зауважила мiс Амбрелла.

"Нi, -- вiдказав Лi Тайпе, -- павiльйон виник iз вiрша. Бо це той острiв, на якому справджується прекрасне".

I налив усiм свiжого чаю.

Те, що побачили й пережили нашi мандрiвцi наступними днями в павiльйонi з бiлої та зеленої порцеляни, було, -- як усi вони повiдомляли, -- i чудесне, i трохи моторошне. Але нiхто з них не пригадував усього того дуже виразно. Запевнити вони могли тiльки в тому, що маленька залiзниця з пiсочницi там, весело дзеленькаючи, котилась по латуннiй тацi й розсипала iмбировi палички. Вони пригадували також, що Лi Тайпе срiбним пiвмiсяцем, як серпом, скосив шийки з трьох порцелянових карафок i наливав у чай нашим мандрiвцям орхiдейного напою, вiд якого у них солодко наморочилось у головi.

Мiс Амбрелла ще розповiла, що якийсь старий чоловiк iз сивою бородою почав спiвати, як ураган. А панi Штенграхт запевнила, що над павiльйоном лiтала в малесенькiй барвистiй повiтрянiй кульцi, прив'язанiй за нитку, бiла мишка, а її вiдбиття жваво плавало в озерi. I всi мандрiвцi казали, що вiд орхiдейного напою їм стало напрочуд легко на серцi.

Квiтки в озерi неначе обернулись у пташок, а райськi птахи з довгими хвостиками, що сидiли на деревах, здавались їм тропiчними квiтками. Час вiд часу в колонних галереях лунав спiв, i чоловiки та жiнки в старовинних уборах починали танцювати. Тодi птахи спурхували. Квiти гойдалися сюди й туди, i все неквапно оберталось перед очима в мандрiвцiв, нiби вони сидiли на повiльнiй каруселi. Потiм Лi Тайпе пiдвiвся, став на вершечку вигнутого аркою нефритового моста й обома руками пiдняв над головою скляну кулю. I як тiльки барвиста метушня склалася в спокiйне вiдображення у склянiй кулi, спiв затих, танець зупинився, всi, переводячи дух, попадали на м'якi мати, нiби доти вони рухались несамохiть. Аж коли поменшала спека, Лi Тайпе повiв своїх гостей крiзь перлову завiсу надвiр, привiв їх до джонки й побажав їм багатьох щасливих лiт життя.

А потiм джонка полетiла надвечiрнiм морем до китайського узбережжя.

Свiт тим часом дивно змiнився: сонце на заходi крутилось, нiби вогненне колесо, вiтер доносив звiдкись звуки мандолiн, острови й далекий берег пiдносились i опадали, нiби спини китiв чи дельфiнiв, а морськi хвилi перекидалися маленькими райдужними бульбашками, так що над водою висiв серпанок з барвистого намиста.

"Це фантазiя чи дiйснiсть?" -- спитав американець Фреддi, якому все це здалося трохи моторошним.

"I те, й те", -- вiдповiв Лi, капiтан джонки.

Така вiдповiдь пояснила Фреддi небагато. Але вiн бiльш-менш зрозумiв її, коли помiтив, що химернi явища зникають iз наближенням джонки до берега. Цьому мандрiвцi дуже радiли, бо для людей, якi опинились на хистких дошках палуби над водою, принаймнi острови та континенти повиннi бути нерухомими, а то в усьому свiтi не лишиться нiчого твердого. Мiнгер де Вiльдер пожалiв бiдолашних поетiв з вiлли, бо вiн був певен, що весь час видається їм таким, яким вiн щойно видавався мандрiвцям: вогненне кружало сонця безнастанно крутиться, в повiтрi лунають звуки мандолiн, береги гойдаються. Петар, матрос, на це зауважив, що свiт завжди в русi. I тiльки поети знають це.

"Щастя, що вони мають пiсочницi та склянi кулi", -- озвався доктор Меньє з Парижа.

Сивоголова панi Штенграхт пiсля цiєї розмови крадькома позирнула за їхнiми спинами на сонце. Але воно висiло над обрiєм спокiйне й червоне i вже ладналось поринути в море. Тодi вона зiтхнула з полегкiстю й не вагаючись ступила на землю, коли джонка за хвилину ткнулась у берег.