24:33:42 - Лариса Денисенко

Шу зашепотiла, що краще сiсти. Я погодився з нею. Не було нiякого сенсу виявляти агресивнiсть - вони б нас по столах розмазали, якби схотiли. Перед нами виникли тарiлки з шматками пiцци та келихи з пивом. "Хочеться чогось свiтлого", - промовив я. "Еге ж, - пiдтвердила Шу. - Але не пива i не Антона Городецького". - "Не пива i не Антона". Всi решта мовчали, я почувався актором, навiть не театральним, а кiношним. "А що ви тут святкуєте?", - не витримала Шу. З нами говорив тiльки один з них, я назвав його "речником". Речник сказав: "У нас тут клуб". Не знаю, як Шу, а я зрадiв тому, що в них клуб. Звiсно, це мiг бути клуб маньякiв, але в словi "клуб" є щось таке побутово-товариське. "А чого ви такi мовчазнi?" Жiнки все-таки дуже допитливi. "А в нас клуб Лицарiв мовчання. Вам не здається, що наше життя занадто гомiнке?" - "Здається!", - вiдповiли ми з Шу дуетом. "Слухайте, хлопцi, бачите, ми навiть однодумцi з вами, дякуємо за гостиннiсть, але нам, правда, слiд iти". - "Не уявляєте, яку ми отримаємо прочуханку вiд дiтей", - додав я. "А ви бiльше нiчого не хочете?" - "Нi, дякуємо. Скiльки ми виннi за пiццу та пиво?" - "Облиште, ми пригощаємо. Ну, тодi - бувайте". I ми з Шу чкурнули. Двiчi нам "бувайкати" не треба було.

"Що це було?", - запитав я на вулицi. "Не знаю. Лицарi мовчання. Це ж треба… В принципi, може, в цьому щось є, але дослiджувати не хотiлося. Слухай, дякую тобi". - "Та за що?" - "За розумiння. За те, що не став хизуватися та лiзти у бiйку. Я б тодi не знала, що його робити". - "Слухай, може я тобi схожий на телепня, але битися з таким натовпом? Такi розваги не для мене, я занадто помiркований. Хоча, батько тобi не розповiдав про те, як ми подорожували Америкою, коли я ще був малим?" - "Трохи розповiдав". - "Ми ж їздили та ходили усюди навмання i одного разу натрапили на бар у якомусь маленькому ковбойському мiстечку, з якого не можна було вийти, поки не поб'єшся - такi в них були правила. Батько там їм всiм показав! Ми кiлька разiв туди приходили, бо все це виглядало дуже смiшним, я там вперше серйозно бився навкулачки! Ти собi не уявляєш, який то був екстрiм!" - "Добре, що ти тут цього не демонстрував". - "Ну, не та атмосфера. Але чекай, куди ми зараз пiдемо?" - "Думаю, що треба було заходити в тi дверi, що поруч". - "Шкода, що ти зараз про це подумала". - "Не скигли! Все ж минулося".

Нас зустрiли таким галасом, що менi на якусь мить закортiло збiгти до мовчазних лицарiв. "Ти прийшла! Це - твiй малий?" Моє бажання збiгти посилилося, їх було багато. Я не дуже шаленiю вiд незнайомих людей. Не те, що я нiяковiю, це вже нi, але комфортним цей стан не назвеш. Добре вдягненi дорослi жiнки та чоловiки сидiли за одним столом, а за iншим - їхнi малi, зухвалi пiдлiтки. Деякi дiвчатка вже були ого-го. В однiєї рудої красунi був такий бюст, що деякi мамцi, включаючи й саму Шу, повиннi були термiново бiгти по пластику. "Мамо, а менi з ними сiдати?" - запитав я голосно, i всi наче заклякли. "Синку, сiдай там, де тобi буде зручно", - сказала Шу, пiдiйшла та поправила комiрець мого джемперу. Я посмiхнувся. "Добре, тодi я всядуся з вами, а потiм буду перемiщуватися… То - привiт! Будемо знайомитися. Я - Максим!" Всi вони привiталися та назвалися по черзi. Шу ховала посмiшку в чарцi. Виглядала вона кумедно, я пiдморгнув їй. Вона - теж.

Далi було весело. Всi вони були приємнi люди, ми обмiнювалися анекдотами, проголошували тости, постiйно одне одного перебиваючи, розповiдали iсторiї. Я такого наслухався про Шу! Вона потрапляла в iсторiї постiйно. Крiм того, я зовсiм не почувався малим iдiотом, який потрапив до компанiї досвiдчених дорослих. Деякi панянки кокетували зi мною, i це було приємним вiдчуттям! Додали нам веселощiв iталiйцi, що надиралися за сусiднiм столиком. Спочатку вони нас дратували, тому що були галасливiшими за наших дiтей, якщо таке можна уявити.

Але так воно й було. Я нiколи не замислювався над тим, чого iталiйцi, з якими мене зводила доля, так голосно говорять. А тепер я усвiдомив: вони так говорять тому, бо вони всi так говорять, i щоб тебе почули, треба розмовляти гучнiше за iнших. Ми вимушенi були буквально горлати, щоб почути одне одного. Iталiйцi першими почали гру "вiд нашого столу - вашому".

На столi з'явилися п'ять пляшок iталiйського вина. Цим вони не обмежилися, а заспiвали нам з жахливим акцентом: "Як тебе не любити, Києве мiй". Це був виклик! Ми це так сприйняли. I поставили їм на стiл п'ять пляшок горiлки. Знай наших бо! "Треба щось заспiвати, - сказав один лисуватий чувак, який збирав нецке та розумiвся на європейському мистецтвi. - Хто що знає?" Тут вилiзла яскрава бiлявка, яка постiйно пряла очима в мiй бiк. Вродлива. "Фелiчiта, нананана-на, нанана-нанана, Фелiчiта…" - "Ганно, ми цiєї пiснi не знаємо, вони ж не спiвали нам "нананана"?!" - "А що ми знаємо?" - "Iтальяно веро"!" Iталiйцi виблискували очима, чекали, поки ми визначимося з репертуаром, та пили горiлку. "Iтальяно веро" - це кiнцiвка. А крiм "iтальяно веро" ми бiльш анi слова не знаємо". - "Мамама-мама-марiя-ма-а?" - "Це - приспiв, його ми знаємо, а як заспiвати початок?" - "Але ми знаємо цiлий приспiв! Це взагалi єдине, що ми знаємо…" - "Чi сара?" - "I що далi?" - "О! Я згадав дещо з "iтальяно веро", лашате мi кантаре, трала-ла кому к'єро, лашате мi кантаре, iтальяно веро". - "Твоє "тра-ла-ла" скорило моє серце". - "Дуже смiшно. Пропонуй щось сама!"

I тут виступила Шу. Вона прокахикалася i завела: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре кредерi кантаре, дамi iль моменто, кенi п'ячi п'ю-у!!!" А тут вже вступили усi: "Уно-уно-уно ун моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакрамееееентоооо".

Iталiйцi вже не пили i нiчого не говорили, вони мовчки на нас вирячувалися i були подiбнi на мовчазних лицарiв. А ми продовжували: "Маре белля донна, еон бельканцоне, саi кентiамо, сен прiамо! Донна белля маре, кредерi кантаре, дамi iль моменто кенi п'ячi п'ю-у!" - "Уно-уно-уно-уно моменто, уно-уно-уно сантiменто, уно-уно-уно комплiменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто, сакраменто сакраме-еееее-ееен-тоооо!"

"Яка це мова?" - запитали iталiйцi. "Ваша!", - нахабно вiдповiли ми. "Наша?" - "Ваша-ваша", - наполягала Шу. "Уно" - це ж ваше слово?" "Уно" - наче наше". Вони не виглядали впевненими. А ми реготали, ховаючи пики пiд столом. "Привiт". - Ми з Шу заповзаємо до хати. Нас хитає, ми спiваємо пiсню про "Варяга", який не здається. "А ти цю знаєш?", - запитує в мене Шу. Вона думає, що шепоче, але насправдi це промовисте таке шепотiння. "Тихо", - кажу я. Менi здається, що хтось має спати. Але Шу не слухається, вона спiває: "Мы плечом к плечу у мачты, против тысячи - вдвоем!" "Я цю не знаю", - ображаюся я. "Це з "Сердець чотирьох"! Добре. Давай фехтувати?" I ми чуємо, як регоче хтось, але не ми. "Де це ви були, лобуряки?", - запитує веселим голосом той, хто має спати, та вмикає свiтло. "О!", - каже Шу. "Привiт!", - кажу я. Бо це - батько.

Вiн кумедний в задовгiй майцi, яка схожа на дитячю сукню, наче вiн вкрав сукню в дiвчинки. "Ми були на дитячому днi народження!" "Ну що, пiдемо на кухню поправляти ваше здоров'я, чи ви спати?" "Поправляти здоров'я", - Шу притискується до нього. "Спати", - кажу я, бо вiдчуваю, що в мене псується настрiй. Я йду. I чую, як вони смiються та про щось гомонять. Я вкладаюся спати з думкою, що настрiй в мене зiпсований. I не можу збагнути, чого саме, бо все було дуже добре, але почуваюся я невпевнено. Я фiзично вiдчуваю, як скуйовджено мої думки. "Сьогоднi вiдбулося щось важливе", - думаю я. I падаю в прiрву, вiдчуваю, як смикається моя нога. Так я засинаю.

ix)

Євген перебував у Парижi. Вiдрядження. Менi було трохи сумно через це. I заздрiсно. Бо вiн там був без мене. Я розумiла, що мною правила егоїстична та незрiла думка: "Як же це так? Ми ж саме там познайомилися, а зараз вiн там, а я - тут. Це несправедливо. Та як узагалi можна самому бути в Парижi!.. Найромантичнi… Стоп, Сашуню, стоп, що ти верзеш?" - "А аеропортами там вештаються привабливi панянки. I я це знаю краще за iнших", - думалося менi. В моїй поштовiй скринцi я побачила листа вiд нього. Вiн надiслав менi зроблену ним свiтлину. На нiй була зображена запорошена снiгом кав'ярня. Дивна - з бiлими металевими столиками, стiльцями, якi виглядали незручними. Такi меблi часто роблять для iграшок, бо навiщо думати про комфорт iграшкових дупок? Кав'ярня була гарна та покинута. Жодної людини. Панував тiльки снiг. Крижинки розсiлися по стiльцях i дивилися на самотнi червонi троянди - живi, що стояли на кожному столику, втиснутi у прозорi мензурки - такi самi, як у моїй учнiвськiй хiмiчнiй лабораторiї. Євген написав, що це "кав'ярня побачень, якi не вiдбулися".

Я заплющила очi. Так, це була саме така кав'ярня. Туди сходилися чоловiки рiзного вiку, якi чекали на своїх коханок, дружин, пасiй, або навiть коханцiв, бо це ж - Париж! Чоловiки приносили троянди, чекали, нервово палили, пили мiнеральну воду або сухе вино, запитували одне в одного - котра година, пильно придивлялися та прислуховувалися до мобiльних телефонiв. Згодом просили в офiцiантiв, щоб тi принесли вази-мензурки, бо троянди хотiли пити. Вони починали спiлкуватися один з iншим, дiлилися iнформацiєю про погоду, намагалися вбити незручнiсть та вiдчай, але нiхто не сiдав поруч з ними за цей металевий прямокутний столик. Деякi йшли ранiше, деякi - сидiли до останнього, але всi вони колись iшли. Залишалися тiльки троянди. Червонi, з вологими пелюстками, свiдки побачень, якi не вiдбулися. Я вiдкрила очi i прочитала: "Я чекав там тебе вчора i чекатиму сьогоднi". Я хотiла йому зателефонувати, сказати, що я кохаю його, адже я так його кохаю - але тiльки зараз збагнула, що залишила мобiльний телефон вдома. "Доброго дня, скажiть будь-ласка, сьогоднi можна якимось чином потрапити до Парижа? Тiльки завтра? А це точно? Може, через Копенгаген, через Нью-Йорк, через що завгодно? Та нi. Я розумiю, так. Дякую. Що? Нi, завтра не треба. Завтра це… дякую за розумiння, так".