24:33:42 - Лариса Денисенко

А потiм стала плакати - так нестримно, так раптово. Цього я зовсiм не очiкував, та я був приголомшений! "Та що, блiн, трапилося?", - я не помiтив, як став трусити її за плечi. "Добре. Ти все одно не зрозумiєш, та i навiщо воно тобi?"

Ось в цьому вона була права, менi це було нi до чого. Але, як це я - i не зрозумiю? Я що, на її думку, бовдур? "А ти спробуй пояснити". - "О'кей. Мене запросили на дитячий день народження". Я загальмував. "Що?" - "Я ж казала: не зрозумiєш. От чого ти шокаєш?" - "А ти б зрозумiла, якби побачила дорослу тiтку, яка ридма ридає, тому що її запросили на дитячий день народження? Народи менi якесь путнє пояснення. Хоча б одне", - пiсля цих слiв вона знову почала плакати. "Тобi випити принести?" - "Давай". Вона рукою витерла собi пiд носом. Так само робив i батько. Зараз вони здалися менi такими схожими, що я подумки посмiхнувся. "Для таких речей треба використовувати носовика". - "Ваша правда, панi Вiолетто Вайгель-Вiтовська", - вiдповiла Клята. I я засмiявся. "Чекай. Зараз принесу якесь порядне питво". - "Та вже не збiжу".

"Розповiдай". - "Це - порядне питво?" - "Ну, чесно кажучи, притяг те, що було. Не мав нагоди пересвiдчитися в його порядностi". - "А що це?" - "Ну… це коньяк, його було небагато, тому довелося розвести вiскi". - "Коньяк, розведений вiскi. Дожилася". - "Якщо тебе це втiшить, то я до такого дожився на дев'ять рокiв ранiше". - "Втiшить, еге". - "Розповiдай". Вона добряче ковтнула. Чоловiчий ковток. "Та тут нема про що розповiдати, якщо чесно. Розумiєш, у моїх друзiв та знайомих, у переважної бiльшостi, вже є дiти, досить дорослi". - "Розумiю. Вони твої однолiтки? Ну так тобi ж уже за тридцять. Це нормально". - "Так, нормально. А в мене от немає, ну, так сталося. А зараз з'явився один". - "Хто? А батько про це знає?" - "Знає, звiсно, полохливий ти мiй захисник батькiвських iнтересiв. Бо я говорю про тебе. Себто це вони говорять про тебе.

Тому вони мене з тобою i запросили на день народження. Дитячий. Сьогоднi ввечерi. Вони думали, що це - смiшно. Я навiть посмiялася з ними разом, щоб їх не засмучувати".

"Менi здається, що це не смiшно". Я присiв з нею поруч. "От i менi здається, що це не смiшно". - "Але я б з цього приводу не ридав, як не знаю хто". - "Напевне, це смiшно виглядає, так. Я б сама, якби в мене був iнший настрiй, стан, не звернула б на це уваги. Вiдповiла б, що це - невдалий жарт, та й годi. Але, ти розумiєш… навiть не знаю, чому я все це тобi розповiдаю. Як ти думаєш, чого в мене немає дiтей?" Я про це не думав. Так i сказав. "Звiдки менi про це знати? Може, ти їх не хочеш, не всi люблять дiтей".

"У мене було три викидня. Останнiй - два роки тому, саме в цей день. Насправдi я б не дуже переймалася, тому що мiй чоловiк… в нього були певнi проблеми зi здоров'ям. Але вiн був уже третiй. Це, як вбивство з необережностi, розумiєш? Я ж знала, що менi слiд бути уважнiшою, не ризикувати, не їхати кататися на конях". - "А ти каталася на конях?" - "А я каталася. Я ще тодi думала, а чи не умисно я таке вчинила? I не знайшла вiдповiдi". - "А ти могла б умисно?" Вона, здавалося, мене не чула. "Коли це сталося вперше, я вiдчувала шалену провину, неймовiрну, я не могла вислуховувати нiяких слiв спiвчуття, тому що вважала себе винною в усьому. Зараз я тобi розповiм одну… не дуже приємну дитячу iсторiю, не можу не розповiсти, душу рве, от зараз тiльки ковтну ще цього пi йла…"

Одна неприємна дитяча iсторiя Шу

"Моя iсторiя доволi банальна, але в цiлому вона може слугувати iлюстрацiєю на тему статевої безграмотностi пiдлiткiв вiсiмдесятих рокiв минулого сторiччя. Можливо, зараз, за умов наявностi доступної вiдповiдної лiтератури, це i втратило свою актуальнiсть. В тi часи, коли в мене розпочався статевий розквiт, мало хто переймався питанням контрацепцiї, навiть про презервативи, якi зараз можна придбати бiля кас будь-якого супермаркету, знання були поверховi та мiзернi.

Менi було чотирнадцять рокiв. I статеве життя я вже вела. Я не знала тодi, що треба вiдслiдковувати свої критичнi днi, нiчого не вiдмiчала на календарику, а якби й вiдмiчала - не знала, для чого i що з цим робити. Та й взагалi я довiряла своєму хлопцю тiльки на тiй пiдставi, що вiн був дорослий та досвiдчений. Я була переконана, що вiн все знає, i сам про все потурбується. Про вiрогiднiсть того, що я можу завагiтнити, я не думала. Я була школяркою i не бачила вагiтних школярок. Знала, що деякi дiвчатка з мого класу теж сплять з хлопцями, але не вагiтнiють. З цього всього я зробила висновок, що школярка, в принципi, завагiтнити не може, бо це - неправильно i такого не буває. Я вважала, що те, що в мене дорослий хлопець, є гарантiєю того, що завагiтнити - це не про мене, вiн не якась мала нетяма.

Сигнал тривоги подала моя мати. Ти вже вибач, але тодi не було такої вiдомої на весь всесвiт речi, як гiгiєнiчна прокладка. Зараз дiти про це вiршики складають, сама чула. Тодi жiнкам доводилося користуватися ватою, марлею та ганчiрками. Маму зацiкавило, а чому кiлькiсть вати, марлi та бинтiв, якими я користувалася, залишилася незмiнною. Вона не пiдозрювала мене в тому, що я вагiтна, та хай Бог милує, їй на думку не спадало, що я можу з кимось спати, крiм iграшкових ведмедикiв. Мати, можливо, i подумала, що в мене затримка, але в моєму вiцi це було природним явищем, цикл ще не упорядкувався. Вона просто поцiкавилася, а чи не треба купити ще марлi, помiтила, що марля є, i запитала, чи нормально я почуваюся. Не знаю, як i чим це пояснити, але коли вона почала цю розмову, мене кинуло у жар, тому що я зрозумiла, ЧОМУ. Не знаю, як менi, яка не замислювалися навiть про можливiсть вагiтностi, стало ясно: я завагiтнiла. Але то був факт. Я це зрозумiла. Мене не нудило, нiчого особливого за собою я не помiчала. Але я це знала. Втiм, менi було необхiдно пiдтвердити або розвiяти свої пiдозри. В той час не було такої жiночої забавки, як тести на вагiтнiсть. Залишався один шлях - гiнекологи.

Потiм була панiка. Така панiка, коли ледь стримуєш внутрiшнє виття. Все палає - обличчя, нутрощi, пах, така пожежа, яку не знаєш, як загасити, серце вистукує перше питання: кому розповiсти, щоб не почуватися самою? Та друге: що робити?

Першим рiшенням, яке я схвалила, було: нiчого не розповiдати батьковi дитини. Це виглядало дивним, але вiн був дуже агресивною людиною, неврiвноваженою, менi здалося, що за цю вагiтнiсть вiн здатний мене скалiчити. Я думала, що вiн може вiддати мене в руки лiкарю-вбивцi, i позбудеться i мене, i дитини. Адже вiн вiв статеве життя з неповнолiтньою. А за це передбачалася кримiнальна стаття. Iнколи його друзi жартома нагадували йому про це. Немає вагiтної "малолєтки" - немає статтi. Немає страху. Звiдки такi думки? Не знаю.

Одного разу вiн вирiшив, що я зрадила йому, пiдiйшов до мене, коли я сидiла на огорожцi бiля мого будинку, за якою були сходи, що вели до пiдвалу, та легко штовхнув мене. Хоча в мене була добра спортивна реакцiя, i я встигла зачепитися ногами за металевий шворiнь огорожки, вiн вдарив мене по ногах так, що вони були позбавленi шворня, i я покотилася сходами, проїхалася по них головою, тiлом. Коли я пiдвелася, його вже не було поряд, поряд була моя подруга, якiй я розповiдала, що бачу чудовi кольоровi кола, що мигкотять наче барвисте пiр'я павича в моїх заплющених очах. Вiн не повертався до цiєї подiї, не просив вiд мене нiяких пояснень, i сам нiчого менi не пояснював. Але вiдтодi в менi народився тваринний страх перед ним. Бачив, як пригинається собака, яку ти хочеш покликати, щоб погладити, а вона, та, що завжди вiдчувала на своєму тiлi камiння та стусани, труситься та вiдстрибує вiд твоєї лагiдної руки? Це те саме. Я iнстинктивно вiдчувала, що йому про це говорити не можна.

Мама з числа порадникiв викреслювалася безжально. Я не могла їй про таке розповiдати. Вона могла з'їхати з глузду не тому навiть, що їй було б шкода мене (хоча мене б їй було шкода), а тому, що вона не захотiла би брати на себе таку вiдповiдальнiсть. Це було занадто для неї. Її маленька порядна дiвчинка, вiдмiнниця, i вагiтна? Та не може такого бути. Її сором не можна було порiвняти з моїм соромом, бо вона почне думати, що була поганою матiр'ю, яка виплекала хвойду. А ще люди. Я нiколи не переймалася думками стороннiх людей щодо мене, а мати будувала своє життя з огляду на думки iнших. На довершення всього вона була викладачем. I що могли сказати з цього приводу люди? Люди сказали б, як вона виховує iнших дiтей, якщо оно в неї самої виросла така блядь? Батьковi я також не могла довiритися. Батько дуже мене любив, йому було б боляче. Його донечка, на яку вiн покладав такi надiї, яка наслiдувала його цупкий розум, вагiтна? Вагiтна, а ще не закiнчила школу? Схибнутися можна. А як далi вчитися, а що робити? Впоратися з цiєю проблемою вiн не змiг би. Менi здавалося, що вiн невiглас в питаннях раптової вагiтностi не те, що доньок, а й взагалi - жiнок.

У мене були подруги. Але мої подруги ще не були жiнками. Звiсно, вони про мене знали усе, але дiлитися такою новиною менi не хотiлося. Незважаючи на те, що двi мої найближчi подруги були старшi за мене, серед нас я вважалася ватажком. Як допомогти вагiтному ватажковi - вони не знали, бо завжди все вигадувала я. Ми могли б разом поплакати, то й усе. Ще був Марлен. Марлен був такою людиною, яка нiчого не соромилася. Ми були з ним вiдвертими завжди. Вiн привчив мене до вiдвертостi. "Якщо ти хочеш щось сказати - кажи, не вагайся. А якщо не хочеш - просто не кажи i все". А ще в Марлена був спритний розум.