1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Так казав Усікава.

Усі їхні висловлювання були вкрай невиразними, їхня суть туманною і двозначною. Однак у них проглядало щось спільне. Здавалось, ніби вони обидва хотіли сказати, що, мовляв, Тенґо володіє якоюсь силою, йому самому невідомою, і за її допомогою справляє реальний вплив (можливо, й дуже несприятливий) на навколишній світ.

Тенґо вимкнув електричну друкарську машинку й, сівши на підлогу, якийсь час вдивлявся в телефонний апарат. Він потребував більше складових частин загадкової картинки. Але ніхто йому їх не давав. Світові тепер (а може, й завжди) бракувало доброти.

Тенґо спало на думку подзвонити комусь — Комацу, Ебісуно-сенсею або Усікаві. Але він ніяк не наважувався це зробити. Уже втомився вислуховувати від них якісь незрозумілі містифікації. Якби розпитував у них про одну загадку, то вони ставили б його перед другою. Тож вести таку нескінченну гру не годилося. Фукаері й Тенґо — потужна комбінація. Зрештою, якщо вони так казали, то хіба це погано? Тенґо й Фукаері геть-чисто були схожі на класний дует Сонні й Шер з їхньою піснею «The Beat Goes On».

Минали дні за днями, і врешті-решт Тенґо набридло сидіти дома й чекати, поки щось станеться. Запхнувши гаманець і книжку малого формату в кишеню, надівши на голову бейсбольну шапочку й нап'явши на ніс темні окуляри, він вийшов надвір. Рішучим кроком попрямував до станції й, показавши місячний квиток, зайшов у вагон швидкої електрички, що вирушала з Токіо по лінії Тюосен. На цей день він нічого не запланував. Тому мав право їхати куди завгодно й робити будь-що (або ж не робити нічого). Була десята ранку сонячного літнього дня, без жодного вітру.

Тенґо насторожився, побоюючись, що, може, «експерти» Усікави за ним стежать. По дорозі до станції він раптово зупинявся і швидко озирався назад, але там не помічав жодної підозрілої особи. На станції навмисне попрямував до іншої, ніж хотів, платформи, а потім, удавши, що несподівано змінив намір, повернув назад і побіг униз сходами. Однак не побачив нікого, хто б подався вслід за ним. Типова манія переслідування. Ніхто за ним не збирався бігти, бо Тенґо не був настільки важливою персоною, а вони, напевне, не мали на це вільного часу. Адже і він сам не знав, куди, власне, їде й що робитиме. Скоріше з цікавості, здалека, хотів простежити за своїми діями.

Електричка, в яку він сів, проїхала Сіндзюку, Йоцуя, Отя-номідзу й прибула нарешті на центральний Токійський вокзал. Усі пасажири вийшли. Разом з ними й він. Присів тимчасово на лавку й знову подумав, що ж тепер робити. Куди краще їхати? «Я зараз на Токійському вокзалі, — міркував Тенґо. — Цілісінький день у мене вільний. Як захочу, то поїду куди завгодно. День обіцяє бути спекотним. Можна поїхати до моря». Він підвів голову й глянув на розклад руху поїздів для пересадки.

І саме тоді Тенґо згадав, що збирався робити.

Він кілька разів хитнув головою, але ніяк не міг відігнати від себе цієї думки. Мабуть, уже тоді, коли на станції Коендзі сів у вагон електрички на лінії Тюосен, непомітно для себе самого це вирішив. Зітхнувши, він підвівся з лавки, спустився сходами вниз і попрямував до платформи на лінії Собусен. У станційного службовця розпитав, якою електричкою можна найшвидше дістатися до Тікури. Заглянувши у розклад руху поїздів, той пояснив, що об одинадцятій тридцять буде спеціальний експрес, що прямує до Татеями, на якому, із пересадкою на звичайну електричку, можна добратися до Тікури після другої години. Купивши квитки туди й назад від Токіо до Тікури й на експрес, Тенґо зайшов у станційний ресторан і замовив рис із кері та салат. Трохи перекусивши, гаяв час за чашкою рідкої кави.

Тенґо їхав до батька з важким серцем. Він здавна не відчував до нього приязні, та й батько, здається, не виявляв до нього особливої любові. Тенґо навіть не знав, чи батько хоче з ним бачитися. Після того, як під час навчання в початковій школі він рішуче відмовився допомагати батькові збирати абонентну плату для «NHK», між ними склалися ще прохолодніші взаємини. А згодом Тенґо майже перестав з ним спілкуватися. І тільки в разі крайньої потреби звертався до нього. Чотири роки тому батько звільнився з роботи й невдовзі опинився в лікувально-оздоровчому закладі в Тікурі, призначеному для догляду за хворими з порушенням мозкової діяльності. Тенґо побував там досі лише двічі. Перший раз — відразу після зарахування батька до цієї оздоровниці для залагодження формальностей як єдиний його родич. Опісля йому ще раз довелося туди їхати, щоб вирішити якусь практичну справу. От і все.

Оздоровниця розміщувалася на просторій території, відділеній від морського узбережжя тільки дорогою. Колись там були вілли фінансових олігархів, згодом їх перекупила компанія у справах страхування на випадок хвороби під лікувальний заклад, в якому останнім часом утримували пацієнтів з порушенням мозкової діяльності. Тому старі вишукані дерев'яні будинки, перемішані з новими триповерховими залізобетонними будівлями, справляли на глядача трохи неоднозначне враження. Та от повітря там було чистим, і якби не шум морських хвиль, панувала б тиша. У безвітряні дні можна було прогулюватися морським берегом. На території закладу росли прекрасні сосни, що захищали від буревіїв. Оздоровниця була добре забезпечена лікувальним обладнанням.

Завдяки страховій сумі, вихідній допомозі, заощадженням і пенсії батько Тенґо, здається, міг небідно прожити решту свого життя. І все це стало можливим тому, що, на щастя, його зарахували у штат повноправних працівників «NHK». І хоча батько не залишив по собі якогось майна, зате принаймні зумів забезпечити себе доглядом. А Тенґо це найбільше тішило. Незалежно від того, чи був він йому справжнім біологічним батьком, чи ні, Тенґо не збирався чогось від нього брати, але й не збирався чогось йому давати. Вони прийшли у світ з різних місць і прямували кожен до свого. І лише кілька років випадково провели разом. От і все. Тенґо шкодував, що так сталося, однак нічого не міг вдіяти.

Та, здається, наспіла пора ще раз навідатися до батька. Тенґо це розумів. Не мав охоти і, якби міг, хотів скомандувати собі: «Кругом!» — і повернутися додому. Однак у кишені вже лежали квитки на електричку й на експрес.

Тенґо встав, розплатився в ресторані й, вийшовши на платформу, чекав прибуття експреса до Татеями. Ще раз пильно оглянувся навколо, але людей, схожих на «експертів» Усікави, не помітив. Побачив тільки радісні обличчя батьків з дітьми, які їхали на день-два купатися в морі. Знявши темні окуляри, він запхав їх у кишеню й поправив на голові бейсбольну шапочку. «Байдуже! — думав він. — Якщо хочуть стежити, то нехай стежать скільки завгодно. Я зараз готуюсь їхати до містечка на морському березі в префектурі Тіба, щоб зустрітися з батьком, який страждає на порушення мозкової діяльності. Може, він пам'ятає свого сина, а може, й ні. І минулого разу його пам'ять була досить слабкою. Тепер вона, можливо, ще погіршала. Порушення функцій мозку лише прогресує, а не виліковується. Так кажуть. Як зубчасте коліщатко, що рухається тільки вперед. Таким був висновок з невеликого багажу його знань про це захворювання.

Коли поїзд залишив Токійський вокзал, Тенґо витягнув з кишені книжку малого формату й узявся її читати. Це була антологія оповідань про мандри. В ній містилося оповідання під назвою «Котяче місто» про те, як один юнак примандрував до міста, яким володіли коти. Це фантастичне оповідання написав невідомий німецький автор. В анотації до нього пояснювалося, що воно написане в період між Першою і Другою світовими війнами.

Той юнак, сам-один, з валізкою в руці, вирушав навмання, без особливої мети, в подорож. Сідав у поїзд і сходив на станції, яка його чимось зацікавила. Зупинившись у готелі, оглядав місто й залишався в ньому стільки, скільки хотілося. Коли воно набридало, він знову сідав на поїзд. Ось так завжди проводив свою відпустку.

Цього разу за вікном поїзда він побачив мальовничу звивисту річку, вздовж якої тяглися граціозні зелені пагорби, а під ними розміщалося маленьке, але затишне місто із кам'яним мостом. Цей краєвид зачарував його. Можливо, тут він зможе скуштувати річкової горбуші. Коли поїзд спинився, юнак з валізкою в руці вийшов з вагона. Крім нього, ніхто з пасажирів тут не зійшов. Як тільки юнак спустився на землю, поїзд одразу від'їхав.

На станції не було службовців. Невже всі вони у відпустці? Юнак перейшов через кам'яний міст до міста. В ньому панувала цілковита тиша. Ніде ні душі. Усі крамниці зачинені, в державних установах нікого. За конторкою одного-однісінького готелю жодної людини. Юнак задзеленчав дзвоником — ніхто не озвався. Місто здавалося повністю безлюдним. А може, всі десь відпочивали після обіду? Але ж була тільки десята тридцять. Ще надто рано відпочивати. Можливо, з якоїсь причини люди залишили місто й кудись пішли? У всякому разі, наступний поїзд прибуде завтра вранці, тож доведеться тут переночувати. Юнак вирішив згаяти час, безцільно прогулюючись містом.