1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

— Я не знаю, що конкретно, — сказав Усікава. — Я настільки не поінформований. Тому висловив лише загальні міркування.

— То, власне, що я випустив у світ? — запитав Тенґо.

— І цього я не знаю, — відповів Усікава. — Здається, я повторююсь, але скажу, що я — лише їхній представник у переговорах з вами. З усіма подробицями справи не обізнаний. Маю тільки обмежену інформацію. Зі свого повного джерела вона скапує до мене, так би мовити, малими краплями. Я лише передаю вам те, що веліли мої клієнти, наділивши мене обмеженими повноваженнями. Можливо, ви запитаєте, чому вони не зв'язалися безпосередньо з вами, а зробили попередником таку непутящу людину, як я. І на це я вам не зможу відповісти.

Усікава відкашлявся, очікуючи запитання. Однак запитання не було. А тому він провадив далі:

— Отже, ви питали, що я мав на увазі, коли сказав, що ви щось випустили у світ, чи не так?

— Так, — відповів Тенґо.

— Мені чомусь здається, що ніхто легко не дасть відповіді — мовляв, от що. Мабуть, вам особисто доведеться відкривати його в поті чола, чи не так? Та коли, врешті-решт, ви це зрозумієте, може статися так, що буде вже запізно. Наскільки я знаю, ви маєте особливі здібності. Чудові, незрівнянні. Яких позбавлені звичайні люди. Це точно. Тому те, що ви цього разу зробили, має безперечну вагу. Мої клієнти, очевидно, високо оцінюють такі ваші здібності. Через те й запропонували вам фінансову допомогу. Однак, на жаль, самих здібностей не досить. Іноді їхня недорозвиненість може виявитися небезпечнішою, ніж їхня повна відсутність. Таке загальне враження склалося в мене у зв'язку з цією справою.

— Ви хочете сказати, що ваші клієнти мають щодо цього достатні знання і спроможності?

— Ні, цього я не можу стверджувати. Ніхто не може заявити, чи досить у них цього, чи ні. Можливо, у зв'язку з цим варто подумати про таку річ, як заразна хвороба нового типу. Мої клієнти мають проти неї «ноу-хау», тобто вакцину. У даний час відомо, що вона дає певні позитивні результати. Однак хвороботворні бактерії живуть, щохвилини міцніють, розвиваються. Мої клієнти розумні й завзяті хлопці. Намагаються якось збільшити силу антитіл. Та невідомо, чи довго ця вакцина буде ефективною. І чи вистачить її запасів. Саме тому вони, напевне, відчувають дедалі більшу небезпеку.

— А навіщо я потрібен цим людям?

— Якщо дозволите знову скористатися аналогією із заразною хворобою, то ви, пробачте за грубість, здається, виконуєте роль головного переносника зарази.

— Хто це — ви? — запитав Тенґо. — Еріко Фукада і я?

Усікава на це не відповів.

— Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. І випустили багато чого в цей світ. Підсумовуючи всі мої враження, я можу сказати, що так, напевне, вважають мої клієнти. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

— Але ж з юридичного погляду це не злочин.

— Це правда. Звичайно, ні з юридичного, ні з морального погляду це не злочин. Але, якщо дозволите скористатися виразом із видатного класичного твору Джорджа Орвелла, видатного джерела цитат, то це щось близьке до «мислезлочину». Тим паче що зараз 1984 рік. Це якась гра долі чи що? А втім, Кавана-сан, я, здається, сьогодні трохи заговорився з вами. І більша частина того, що я сказав, — це лише мої особисті незграбні припущення. Лише особисті припущення. Без твердих підстав. Оскільки ви запитували, то я висловив свої загальні враження.

Усікава замовк, а Тенґо подумав: «Лише особисті припущення? Наскільки можна вірити тому, що цей чоловік каже?».

— Пора кінчати нашу розмову, — сказав Усікава. — Ідеться про важливу справу, тому я даю вам трохи часу на роздуми. Але небагато. Зрештою, годинник відмірює час невпинно — тік-так, тік-так… Ще раз добре подумайте над запропонованим планом. Незабаром я знову зателефоную. На добраніч! Як добре, що я зумів з вами поговорити. Кавана-сан, бажаю вам міцного сну!

По цих словах Усікава рішуче обірвав розмову. Якийсь час Тенґо мовчки втуплювався в безживну слухавку в своїй руці. Як селянин на посохлу городину у спекотну пору року. Останнім часом багато людей односторонньо обривали з ним розмову.

Як він і сподівався, спокійний сон не прийшов. Поки слабке ранкове сонце зарум'янило віконні штори, а невгамовні міські птахи, прокинувшись, не почали своєї щоденної роботи, Тенґо, сидячи на підлозі спиною до стіни, думав про заміжню подругу й довгу сильну руку, що тягнеться звідкись до нього. Однак такі роздуми нікуди його не привели. Його думки крутилися безцільно навколо одного й того ж.

Озирнувшись довкола, він зітхнув і відчув, що лишився зовсім самотнім. Можливо, таким, як казав Усікава. Навколо не було нічого, на що він міг би обіпертися.

Розділ 7

(про Аомаме)

Зараз ви зайдете

Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю «Окура» скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.

Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою «NIKE» в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. «Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось спостерігає за нею. Однак, оглядаючись навколо не один раз, когось особливого не помічала. — Ну що ж, нехай дивиться, скільки йому хочеться».

Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. «Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя».

Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. «Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою».

Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. «Це не просто напруження, — думала вона. — Я щось передчуваю. І це передчуття мене попереджує. Безперестанку стукає у двері свідомості: «Ще не пізно! Іди звідси й забудь усе!»

Якби Аомаме могла, то готова була послухатися цього попередження. Хотіла кинути все й забратися геть із цього готельного фойє. У ньому було щось зловісне. В атмосфері повільно плавала тінь неминучої смерті. Однак, підібгавши хвоста, втекти звідси Аомаме не могла, бо це суперечило її способу життя.

Збігло нестерпно довгих десять хвилин. Сидячи на дивані, Аомаме старалася рівно дихати. Привиди у фойє й далі безупинно видавали глухі звуки, люди пересувалися безшумно по товстому килиму. Іноді до вух Аомаме виразно долинали кроки офіціанток, які носили на тацях кавники з чашками. Але навіть у їхній ході відчувалася підозріла двозначність. Не було доброго наміру. Від напруження в критичну хвилину нічого не вдасться зробити. Заплющивши очі, Аомаме майже автоматично проказала молитву. Молитву, яку звикла проказувати тричі на день — перед сніданком, обідом та вечерею — від самого малечку. Хоча це було дуже давно, вона пам'ятала кожне її слово й речення.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.