1Q84. Книга друга - Харукі Муракамі

Мимохіть Аомаме мусила визнати, що ця молитва, колись така важка, тепер стала для неї опорою. Значення її слів заспокоювало нерви, відганяло страх і вирівнювало дихання. Натискаючи пальцями на обидві повіки, вона кілька разів подумки повторила її текст.

— Це ви — Аомаме-сан? — спитав зблизька голос молодого чоловіка.

Від цих слів вона розплющила очі й підвела голову. Перед нею стояло двоє молодиків. Обидва в однакових чорних костюмах. Як видно, не з дорогої тканини й не особливого крою. Мабуть, куплених у крамниці залежачих товарів масового виробництва. Трохи завеликого розміру, але без жодної складки, наче щойно випрасуваних. Чоловіки були без краваток. На одному біла сорочка, застебнута на всі ґудзики до самого верху, на другому під піджаком сіра сорочка з круглим вирізом. На ногах в обох непривабливі чорні туфлі.

Чоловік у білій сорочці, заввишки сто вісімдесят п'ять сантиметрів, мав зачіску Кінський хвіст. Великі брови, акуратно причесані під певним кутом догори й тому схожі на штриховану діаграму. Обличчя незворушне, з правильними рисами, що підходило б артистові. Другий, заввишки сто шістдесят п ять сантиметрів, наголо стрижений, з м’ясистим носом і невеличкою борідкою, що скидалася на випадково причеплену тінь, із шрамом біля правого ока. Обидва худорляві, із запалими очима й засмаглою шкірою, без зайвого жиру на тілі. Під широкими плечима костюмів вгадувалися міцні м'язи. їхній вік — у межах від двадцяти п'яти до тридцяти років. В обох погляд глибокий, гострий. Як в очах хижих звірів, без жодного зайвого руху.

Аомаме машинально підвелася. І зиркнула на наручний годинник. Була точно сьома. От як суворо вони дотримуються домовленості!

— Так, я, — відповіла Аомаме.

Їхні обличчя залишалися безвиразними. Вони швидким поглядом оцінили її зовнішність і звернули увагу на її синю спортивну сумку.

— Це — увесь ваш багаж? — спитав Голомозий.

— Так, — відповіла Аомаме.

— Ну то ходімо. Ви приготувалися? — спитав Голомозий. Кінський хвіст лише мовчки розглядав Аомаме.

— Звичайно, — відповіла Аомаме, прикинувши, що, мабуть, низькорослий — старший віком і виконує роль вожака.

Услід за Голомозим Аомаме із спортивною сумкою в руці, поволі перетнувши фойє, попрямувала до ліфта. За нею, відстаючи метрів на два, ішов Кінський хвіст. Вона опинилася наче затиснутою між ними. «Цілком звична річ», — подумала Аомаме. Обидва були підтягнутими, йшли твердими впевненими кроками. Стара пані казала, що вони каратисти. Надії на перемогу, здається, не було, якби довелось боротися з обома одночасно. Аомаме довго вправлялася в бойовому мистецтві, тому добре це розуміла. Проте не відчувала нездоланного страху, на що натякав Тамару. Зовсім незрозумілими опонентами вони їй не здавалися. У випадку двобою передусім довелося б знешкодити невисокого зростом Голомозого. Він — командир. Якби Кінський хвіст залишився сам, то, можливо, вибратися звідси якось удалося б.

Усі троє зайшли в ліфт. Кінський хвіст натиснув на кнопку сьомого поверху. Голомозий стояв поруч з Аомаме, Кінський хвіст — у кутку навпроти. Вони робили все мовчки, методично. Як бейсболісти, що одночасно захищають другу й третю «базу».

Думаючи про це, Аомаме несподівано відкрила для себе, що її власне дихання і серцебиття нормалізуються. «Нема чого боятися, — вирішила вона. — Як завжди, я залишаюся холоднокровною і завзятою. Усе піде добре. Зловісного передчуття вже нема».

Двері ліфта безшумно розчинилися. Кінський хвіст натискав на кнопку «відчинити», поки Голомозий виходив, а за ним — Аомаме. Нарешті Кінський хвіст відпустив кнопку й покинув ліфт. Після того Голомозий пішов першим уздовж коридору, за ним — Аомаме, а за нею, як перед тим, — Кінський хвіст. У просторому коридорі не було ні душі. Всюди панувала тиша й чистота. В такому першокласному готелі кожен куток не залишався поза увагою. Перед дверима номерів не залежувався використаний посуд. У попільничці коло ліфта не було недопалків. З вазонів ширилися свіжі пахощі щойно зрізаних квітів. Усі троє, зробивши кілька поворотів, зупинилися перед дверима. Кінський хвіст двічі постукав. Потім, не дочекавшись відповіді, відчинив двері за допомогою пластикової картки-ключа. Зайшов усередину, оглянув і, переконавшись, що все нормально, легенько кивнув Голомозому.

— Заходьте, будь ласка, — сухим голосом сказав той.

Аомаме зайшла. За нею ступив Голомозий і зачинив двері, замкнув їх на ланцюжок. Кімната була просторою, відрізнялася від звичайної.вітальні, обставлена великими меблями, з робочим столом, з великим телевізором і холодильником. Видно, це був особливий, досить дорогий номер-люкс. З його вікна відкривався вечірній краєвид Токіо. Звірившись за годинником, Голомозий запропонував Аомаме сісти на диван. Вона послухалася. Синю спортивну сумку поклала поруч.

— Будете переодягатися? — спитав Голомозий.

— Якщо можна, — відповіла Аомаме. — Бо в костюмі з джерсі легше працювати.

Голомозий кивнув.

— Але перед цим дозвольте вас оглянути. Вибачте, але це — наша робота.

— Добре. Будь ласка, оглядайте, — сказала Аомаме. В її голосі не вчувалося жодного напруження. Навпаки, здавалось, її навіть розважала їхня нервозність.

Кінський хвіст підійшов до Аомаме й, обмацавши лише її тонкі штани з бамбукової тканини й блузку, впевнився, що при ній нема нічого підозрілого. І без огляду було ясно, що під ними не можна нічого сховати. Просто охоронці дотримувалися визначеного порядку. Здавалось, Кінський хвіст від напруження аж задерев'янів. Навіть для годиться не можна сказати, що поводився вправно. Мабуть, йому не часто доводилося обшукувати жінок. Голомозий, обіпершись на стіл, стежив за роботою Кінського хвоста.

Коли обшук скінчився, Аомаме сама розкрила спортивну сумку з тонким літнім джемпером, робочим костюмом з джерсі, великим і малим рушниками, простим набором косметики, книжкою кишенькового формату та невеличким ридикюлем, що був оздоблений бісером і містив гаманець, скарбничку для дрібних монет та брелок з ключами. Вийнявши всі ці речі, Аомаме передала їх Кінському хвостові. Після того нарешті добула чорну вінілову сумочку й відкрила блискавку. Там була переміна спідньої білизни, тампони й менструальні прокладки.

— Я часто пітнію і мушу переодягатися, — сказала Аомаме і, виймаючи білі мережані трусики, спробувала їх розгорнути й показати Кінському хвостові. Він трохи почервонів і кілька разів легенько кивнув. Мовляв, усе ясно, не треба. Аомаме подумала, що, може, цей чоловік узагалі німий.

Вона повільно вклала все назад у вінілову сумочку, закрила її на блискавку й спокійнісінько запхала у спортивну сумку. «Вони — аматори, — подумала Аомаме. — Які з них охоронці, якщо червоніють, побачивши добірну білизну й менструальні прокладки? Якби таку роботу доручили Тамару, то й Білосніжку він обшукав би повністю — навіть між ногами. Поперекидавши бюстгальтер, комбінацію і трусики, докопався б до самого дна вінілової сумочки. Для нього такі речі — очевидно, тому, що залишався непохитним геєм, — були звичайними шматками тканини. Або, може, нічого цього не робив би, а взяв сумочку в руку й оцінив вагу. І неодмінно виявив би пістолет фірми «Heckler & Koch» вагою приблизно п'ятсот грамів, загорнутий в хустинку, та спеціальну мініатюрну плішню в коробочці.

А ці двоє були аматорами. Можливо, до певної міри зналися на прийомах карате. І поклялися в абсолютній вірності лідерові. Однак аматори залишилися аматорами. Як і передбачала господиня. Можливо, й Аомаме сподівалася, що вони не торкнуться руками жіночих речей, напханих у вінілову сумочку. Так воно й сталося. Звісно, вона ризикувала, але навіть не думала, що її сподівання не справдиться. Могла тільки молитися. Але знала, що молитва допоможе.

Зайшовши у простору туалетну кімнату, Аомаме переодяглася у костюм з джерсі, а блузку й бавовняні штани склала й запхала у спортивну сумку. Перевірила, чи волосся добре пришпилене. Знешкодила спреєм запах у роті. Вийняла із вінілової сумочки пістолет і, спускаючи воду в унітазі, відтягла назад затвор і загнала патрон у патронник. Після того залишалося тільки зняти запобіжник. Мініатюрну плішню поклала на самому верху — щоб якомога швидше її схопити в руки. Після такої підготовки, стоячи перед дзеркалом, розслабила напружене обличчя. «Усе гаразд, першу перепону спокійно пройдено», — подумала Аомаме.

Коли вона вийшла з туалетної кімнати, Голомозий, стоячи до неї спиною, щось тихим голосом говорив по телефону. Помітивши Аомаме, припинив розмову й поволі поклав слухавку. Ніби оцінюючи Аомаме, яка переодяглася в костюм з джерсі від «Адідас», він запитав:

— Приготувалися?

— Як завжди, — відповіла вона.

— Але перед тим хочу попросити вас про одну річ, — сказав Голомозий.