100 ключових подій української історії - Д. Журавльов

За всю кампанію 1630 р. коронне військо втратило до 300 значних шляхтичів і значно більше (можливо, навіть кілька тисяч) простих жовнірів і слуг – більше, ніж за всю попередню війну зі шведами в Ліфляндії, як сумно констатував Конецпольський. Не менше втратили й козаки. Літописець приписує коронному гетьманові, що ходив по полю бою, вкритому трупами польських і козацьких сміливців, ще одну гірку пророчу фразу: «Ось і унія – лежать ляхи із Руссю». Далі почалась «комедія», як назвав це Конецпольський. Трясила усунули від гетьманства – вести з цим «нікчемним хлопом», своїм фактичним переможцем, переговори було б для коронного гетьмана ганьбою. Переговори вів Антон Конашевич Бут – його ім’я стоїть під протоколом Переяславської угоди 29 травня 1630 р. Формально залишався чинним Куруківський договір (хоча фактично Конецпольський погодився на збільшення реєстру до 8 тис.). Реєстровці, які перебували в обох таборах, зобов’язувалися не мститися один одному. Запорожці, виписані з реєстру в лютому 1630 р., поновлювалися в правах, решта з реєстру виписувалась. Старшим реєстрового війська козаки обрали Тимофія Орендаренка. Переяслав став символом того, що козацтво цілком здатне перемагати в бою регулярні війська однієї з найпотужніших держав Європи, збільшувати свої претензії і хоч крок за кроком, але закріплювати певні здобутки у сфері визнання як окремого стану. Звісно, всі випищики з 8-тисячного реєстру, а також повстанці-селяни і міщани угоди як такої не визнали.

Перша, хоч і неповна перемога українського козацтва над грізним супротивником, коронним військом їхньої ж держави, згодом стала символом українсько-польського і міжконфесійного протистояння. Саме в такій іпостасі вона представлена в козацьких літописах. «Історії Русів», а звідти вже – у творчості Т. Шевченка (поема «Тарасова ніч»), кінопродукції епохи радянської українізації (кінострічка «Тарас Трясило» П. Чардиніна з А. Бучмою в головній ролі). Сьогодні битва добре відома в Україні насамперед завдяки шкільному курсу історії; в Переяславі встановлено пам’ятник Тарасові Трясилу.

«Статті для заспокоєння руського народу»

Статті попередньо ухвалені сеймом у листопаді 1632 р., королівський указ видано 14 березня 1633 р., місто Варшава, Польща.

Король Речі Посполитої Владислав IV Ваза; архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила (1597–1647; з молдавського княжого роду, учасник Хотинської війни, архімандрит Києво-Печерської лаври з 1627 р., 1631 р. відкрив у Києві Лаврську школу, яку 1634 р. змушений був об’єднати з братською, внаслідок чого утворився Київський колегіум, православний митрополит київський, галицький та всієї Русі з 1633 р., ініціатор укладення нового «Требника» і «Служебника», котрими дотепер користуються православні, канонізований більшістю православних церков світу 1996 р.); греко-католицький митрополит Київський, Галицький та всієї Русі Йосиф Велямин Рутський (1574–1637; кальвініст, згодом католик, потім греко-католик, один із засновників і невтомний борець за права греко-католицької церкви в Україні та Білорусі, митрополит з 1613 р., опікувався освітою, реформував Василіанський орден); Адам Кисіль (1600–1653; греко-католик, згодом православний, проте зробив блискучу кар’єру в Речі Посполитій, з 1641 р. сенатор, 1648 р. воєвода брацлавський, з 1649 р. київський, постійний комісар на переговорах з козаками в 1630-х рр. та з Б. Хмельницьким у 1648–1651 рр., прибічник порозуміння православної й греко-католицької Русі, а також козаків і Речі Посполитої).

Одразу після Брестської унії можливості для легального існування православної церкви в Речі Посполитій були вичерпані. У перші роки XVII ст. фанатичний прихильник унії король Сигізмунд III видав кілька універсалів щодо вигнання православних ієрархів, передачі церковного майна греко-католикам тощо. Перелом у ненормальному нелегальному існуванні православ’я в Речі Посполитій міг настати під час «рокошу Зебжидовського» (1606–1609 рр.), коли частина повстанців підтримала прагнення православних до легалізації свого становища. Водночас сеймики Київського та Волинського воєводств постійно порушували питання про зміну на краще становища православ’я в державі. У результаті під впливом цих вимог 1607 р. було ухвалено на сеймі закон «Про релігію грецьку», що дозволяла вільне відправлення богослужінь, скасовував декрети і вироки вигнання щодо православних, дозволяв легально діяти церковним братствам (новий закон 1609 р. підтвердив ці положення). По суті це призвело до формального визнання існування двох східних церков на території Речі Посполитої (при тому, що православні були позбавлені своєї ієрархії). Переломним моментом виявилося відновлення (нелегальне і таємне) православної ієрархії в Речі Посполитій 1620 р. завдяки П. Сагайдачному та Єрусалимському патріарху Феофану. Відтоді новим потужним (хоч іноді й дещо непередбачуваним) козирем православного духівництва і вірян став козацький чинник. Козацькі делегації на сейми в 1623 і 1626 рр. отримали доручення домагатися прав і привілеїв для православ’я, що не подобалося частині депутатів і сенаторів. 1623 р. закликано спеціальну сенаторську комісію «для заспокоєння грецької релігії». Проте кілька спільних з’їздів католиків, православних і греко-католиків зазнали фіаско через непоступливість усіх сторін конфлікту. Сейм же постійно, рік у рік, переносив питання на наступну сесію. Все це призвело до появи в українському православ’ї «промосковського угруповання» на чолі з І. Копинським (митрополит київський у 1631–1633 рр.), котре взагалі не вірило в спроможність Речі Посполитої захистити своїх православних підданих і воліло єднатися з радикалами з козацького середовища та сподівалося на допомогу московського царя. Інша частина ієрархів і вірян (на чолі з П. Могилою) вірила в легітимні засоби боротьби за права православ’я. Докорінні зміни сталися після смерті 1632 р. Сигізмунда III. Православні делегати на конвокаційний (такий, що встановлював терміни обрання нового короля) сейм зажадали реституції православної київської митрополії разом з усією ієрархією, скасування всіх декретів, виданих проти прихильників православної церкви, повної свободи богослужінь. Релігійно толерантний королевич Владислав, бажаючи заручитися підтримкою своїх православних виборців, розробив законопроект, який би задовольнив прагнення православних.

На конвокаційному сеймі 22 червня 1632 р. у Варшаві православні та протестанти спільно подали свої вимоги, сформульовані в 14 пунктах. Під час роботи сейму спеціальна комісія під головуванням принца Владислава Вази (від православних туди входив П. Могила, від уніатів – В. Рутський) підготувала «Пункти заспокоєння громадян Корони і Великого князівства Литовського руського народу релігії грецької» (містив 9 пунктів). У вересні 1632 р. на елекційному (виборному) сеймі під тиском православних делегатів (серед яких бурхливу діяльність розвинув А. Кисіль), що вимагали негайно визнати свободу віровизнання і права православної церкви, створено нову комісію, яка підготувала «Статті». Згідно із цим документом православна церква в Україні офіційно діставала право мати свою ієрархію на чолі з митрополитом і 4 єпископами (львівським, луцьким, перемишлянським, мстиславським), вільно відправляти службу в Київському. Брацлавському, Чернігівському і Волинському воєводствах, мати церкви, монастирі, друкарні, школи, братства. Православній церкві поверталися церкви й монастирі в Києві (крім Видубицького монастиря, який залишився за уніатами). Київським православним митрополитом було обрано П. Могилу. «Статті» були затверджені новообраним королем Владиславом IV 14 березня 1633 р., сейм ухвалив їх спеціальним законом 1635 р.

Подія створила передумови для так званого «могилянського відродження» в історії української православної церкви і культури в переддень Хмельниччини. Король сприяв залагодженню майнових суперечок православних і греко-католиків, є навіть версія, що Владислав прагнув створити незалежний від Константинополя Київський патріархат (!). Проте обсяг владних повноважень короля не довзоляв йому довести до кінця свої плани. Наприкінці 1640-х рр. конфлікти між православними й уніатами були доволі поширеним явищем, а смерть П. Могили поклала край епосі відносної стабільності Київської митрополії. Нижче православне духівництво, що не відчуло реального покращення свого становища в країні із засиллям магнатів, амбіції окремих ієрархів усіх церков, фанатизм частини чернецтва штовхали православних, греко-католиків та католиків Речі Посполитої на різні сторони барикад. Невдовзі всі вони скуштують «міцного і кривавого вина» Хмельниччини, котра раз і назавжди змінить конфесійні відносини в Україні.