Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Кожен із нас тепер із цим житиме, – заявив Фролов виховним, батьківським тоном. – Хіба ви не зрозуміли, що Графиня навмисне зібрала нас, щоб нацькувати одне на одного? Тепер кожен підозрює кожного. Проте! – Він зробив багатозначну паузу. – Спробуймо не зважати на неї.

– Нічогенька задачка! – Ніна лунко ляснула долонями. – Отак узяти – і не зважати на паскудну бабу!

– Зоя вважає тебе паскудною навзаєм, – відрубав Віктор. – І Галю Сотник, і мою Єву, і нас із Ромчиком разом узятих. Тільки пропоную, як то кажуть, відділити в цій поганій історії котлети від мух. Погодьтеся, ми всі терпіли Зою, поки родичалися. Вона була дружиною вашого брата й мого племінника Антона Домонтовича. Це зобов’язувало нас проводити разом певний час. І Зоя не мирилася з нами, а ми – із Зоєю.

– Ви, адвокати, завжди довго запрягаєте, заходите здалеку й говорите плутано, – буркнув Роман. – Ти не в кабінеті і не в судовій залі, окей? Коротше кажи, бо наслухалися нині різного.

– Віру вбито, ось вам коротко і ясно, – мовив Фролов. – Нашого ставлення до Зої і її ставлення до нас цей факт не поміняв. Скажу більше: коли вона одружилася зі своїм, як його називає, хлопчиком і поміняла прізвище, то з нашого оточення зникла. Це були спокійні й щасливі роки. Аж поки Віра не відсиділа, не вийшла з тюрми і знову не ввела колишню невістку в наше коло.

– Тут згодна, – встряла Ніна. – Це очевидні для нас усіх речі, Віть.

– Але так само очевидно, що Віру хтось убив. Не менш очевидне й сказане Графинею: вночі Віра не могла відчинити нікому чужому. Вона й своїх не надто пускала. Зоя першою додумалася до того, до чого, наприклад, я допетрав би трошки згодом.

Роман із Ніною перезирнулися.

– Ти хочеш сказати…

– Я вже сказав, – Фролов не дав Мірошникові закінчити фразу. – Ми можемо не сприймати Зою. Проте Вірине життя забрав хтось зі своїх. Той чи ті, кого вона знала. І кого могла впустити глупої ночі до себе у квартиру.

– Стоп-стоп! – Ніна подалася вперед, тепер не говорила – сичала. – Зараз ти стаєш на бік Графині? Вбив Віру хтось із нас? І чому ти сказав – ті? Її вбивали кілька людей?

– Цього я не знаю, – озвався Віктор. – Справу веде така собі Вербна, з нею трошки знайомий. Працює давно, та нічого надскладного їй не розписують. У своєму ділі компетентна, але все ж таки середнячок.

– Що дає твоя характеристика?

– Нічого страшного – й чимало водночас.

– Знову заводиш у темний ліс.

– На жаль, Ніно, ми всі вже на його галявині. Гаразд, до біса образне мовлення й натяки, – Фролов прокашлявся. – Вербна з тих, хто хапається за найпростішу версію. Працює з тим, що лежить на поверхні. Іноді інших версій не треба, перший здогад – єдино правильний. Іноді вона не париться альтернативою. Таким чином, слідча вже підозрює кожного з нас. Зоя Граф тут ні до чого, бо, напевне, теж під підозрою. Як і її чоловік.

– Я теж на неї думаю! – вигукнула Ніна.

– Справді? А вона – на тебе. Завтра кожного з нас почнуть допитувати – і ми почнемо валити одне на одного. Хіба досі не ясно, що ми двічі зайдемо в річку, в яку зайшли чотири роки тому? Любі мої, дорогесенькі, віднині кожен сам за себе. Ось у чому права Графиня! Ось за що маємо їй дякувати!

– Дякувати? – Роман гикнув від подиву.

– Так, дякувати. За вчасне попередження. Нехай у такий скандальний спосіб, але Зоя поставила кожного перед фактом: доведеться дбати про захист самим. І думати про алібі. У вас обох є алібі на вчорашню ніч?

Мірошники знову обмінялися швидкими поглядами.

– Мені цього досить, – кивнув Віктор. – Надалі тримайте себе в руках. Не дійшло? Ви щойно виказали себе, родичі. У когось із вас алібі немає. І адвокатом вашим, на жаль, я бути не зможу.

Фролов поїхав, а вони ще довго сиділи по кутках, шукаючи слів і не знаходячи їх.

– Тебе не було вдома. – Роман нарешті порушив мовчання. – Ти крутилася. Потім підвелася, вдягнулася й кудись поїхала.

– Ти не спав.

– Ти не давала.

– Я попередила – куди. Заболіла голова. Сам знаєш, у мене напади останнім часом. А вдома нічого немає, все вижерла. Ти, між іншим, теж докладався.

– У мене справді частіше болить ось тут. – Роман торкнувся скронь обома руками. – Тільки стрілки не переводь, кохана.

– До чого ти це зараз сказав?

– До всього, – у голосі брязнув метал. – Тебе не було більше години.

– Я прокаталася у нічну аптеку, цілодобову. Біля нас їх немає, сам знаєш. Гайнула на Велику Бердичівську. У мене, між іншим, чек є, не викинула.

– Мені твій чек до одного місця. І потім: я вірю, що ти була в аптеці. Чек, таблетки… За чим їздила, з тим і приїхала. Тільки упаковка ціла. Он там лежить, у ванній, де поклала.

Ніні враз забракло повітря.

– Переболіло… Поки їздила… – вичавила з себе.

– Мені все одно.

– Ти про що зараз?

– Не шкода тітки Віри ані грама, хай мене Бог простить. Пригадав твою обмовку: могла б її вбити. Навіть якщо ти наважилася…

– Я не вбивала! – Ніна вигукнула в розпачі, мовби виправдовувалася.

– Ти. Або хтось інший. Несуттєво, тітка кожного з нас притиснула до стіни. Хто б не звів із нею рахунки, однозначно виручив нас усіх. Невже ти думаєш, що я б тебе не прикрив?

Ніна дуже швидко оговталася, опанувала себе – вона це вміла.

– Гляди, коханий, аби мені не довелося прикривати тебе, – проказала впевнено.

– В смислі?

– Минулої ночі я поїхала з дому більш як на годину. Нехай я купила ліки для відведення очей. Це не так, але – нехай. Мене поруч із тобою не було увесь цей час. Щойно ти зізнався: той, хто задушив тітку Віру, виручив нас усіх. Звідси до її будинку вночі, коли все порожнє, їхати хвилин двадцять щонайбільше. Раптом вона тобі відчинила двері глупої ночі – і раптом усю компанію виручив ти? Потім повернувся, роздягнувся, чекав на мене в подружньому ліжку.

– Ніно!

– Так, коханий.

– Ти сама віриш у те, що бовкнула зараз?

– А ти – ти собі віриш? – Вона наблизилася до чоловіка, поклала руки йому на плечі. – Ромо, не має значення, хто з нас кому вірить. Мені навіть до лампи, хто відправив тітку Віру до пекла, де їй саме місце. Чув Фролова, добре чув? У будь-яку з версій повірить слідча. Тому нам краще мовчати. Домовитися про спільні дії. Пропетляємо.

Поки говорила так, Романові руки лягли на її сідниці.

Стиснули.

Міцно, з усім бажанням.

І тут задзвонив його телефон.

– Хто-о-о! – простогнала Ніна. – Просто не бери його! Ви-ируби нафіґ!

– Так і буде. Зараз.

Легко відсторонивши дружину, Роман пошукав очима і знайшов слухавку. Мазнув поглядом по дисплею, побачив, чий номер висвітився. Завмер, рвучко повернувся до Ніни.

– Йому якого хера треба?!

Це наполегливо, вперто намагався додзвонитися чоловік Графині.

Щур.

Ось ким відчував себе Вадим Граф уже третю добу. Хіба з суттєвою поправкою: щури не ховаються, вони просто так живуть. Той факт, що вони тікають від людей, не свідчить про їхню боягузливість. Навпаки: то люди бояться щурів. Одна сіра хвостата тваринка здатна налякати людський натовп, розігнати його – й не всяка доросла людина наважиться гнатися за порушником спокою. Ба більше: пацюки викликають огиду та вганяють у жах, тож без зайвої потреби людина не поткнеться туди, де є шанс зустріти бодай одного гризуна, не кажучи вже про невеличку зграю.

Ні, Вадим пояснював собі свої відчуття інакше. Щури не бояться людей – та все ж воліють не потрапляти їм на очі. А людина, уздрівши пацюка, ненавидить тварину й подумки готується знищити, нехай звіринка ще нічого не встигла нікому зробити лихого.

Словом, бути щуром означало для Графа зробитися ізгоєм.

Опинитися поза законом.

Власне, так для нього все й складалося.

Прикро, що Вадим не міг знайти для себе прийнятного пояснення, чому все погане почалося саме з нього й чому він опинився крайнім у давній історії, до якої не мав жодного стосунку. Припускав: для Віри Домонтович зробився найслабшою ланкою, тому вона атакувала його найперше.