Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович

– Навіщо ж тоді по голові бити? – здивувалася Лора. – Хоча стій… Тут або вона сама стукнулася об гострий край, коли падала. Або вбивця так ненавидів її, що додав від себе, не міг зупинитися.

– Приймаються обидва варіанти. Є інформація для роздумів, – кивнув Гайдук. – Їдьмо далі. На знайденому записнику немає відбитків пальців, жодних. Так само протерті ручки дверей, вхідних та кімнатних. На кухні, в туалеті, у ванній – лише відбитки Домонтович. Плюс двері, зачинені ззовні, ключів немає, очевидні сліди насильства. Вбивця грамотний – тільки навіщо він блокнот чіпав?

Лора на мить прикрила очі, відтак розплющила.

– Брав. Гортав.

– А там усі знайомі особи. Слідча вже сама це встановила. Від того й танцює: чужих там не було. Хтось свій постарався.

– Хтось, кого жертва підпустила так близько, що дозволила пустити в хід шприц… – додала Лора. – А я розказала Вербній про свіженький конфлікт Графа з Вірою, який виник на рівному для хлопця місці, створив проблему. Про те, що служба безпеки відомого банку розшукує його.

– А далі наша геніальна слідча сама розв’язала задачку, – підсумував шеф. – Вадим Граф переконаний, що в його проблемах із серйозними людьми винна Віра Домонтович. Плюсуй неврівноважену нервову систему хлопця. Зірвався, потім не міг зупинитися. Накрутив себе. Все зрозуміла?

– Підозрюваний номер один, – кивнула Кочубей. – І про це навряд чи знає.

– Скажеш Графині – знатиме. Пообіцяй адвоката хорошого. Тільки право першої ночі вимагай собі. Наш інтерес тобі відомий: дізнатися, чи підкупив Графа «Кредитний», щоб нашкодити нам, чи хлопець сам накосячив. Якщо він доведе, що на наших конкурентів не працює, і ти йому повіриш – попустить і наше начальство. Потім з дорогою душею передаєш його Вербній, робиш послугу слідству. Адвокат – наша послуга Графам. Обіцяй часткове покриття витрат. Нехай потім самі у своїх родинних проблемах хлюпаються. Ми більше цією справою не займаємося. Відьом, пристрітів, проклять, лихих очей із мене за дві доби досить. Приймається план?

Лора не бачила потреби відповідати – мовчання красномовніше.

Тим паче, що Настя нарешті почала носити замовлене. Салат для неї принесла найперше. Запевнила: оливкову олію знайшли на кухні.

Не збрехала.

– Де тебе носить?! – крикнула в слухавку Зоя і, не чекаючи відповіді, почала вистрілювати питаннями, але вже спокійніше, навіть буденніше. – Що ти накоїв, хлопчику? На фіґа? Кому легше стало?

– Я тобі не хлопчик! – вереснув Вадим, і знайомі нотки, яких від неї не приховати, розставили все по місцях.

– Ти знову лигнув. Хоч попустило? І ще раз – де ти? Раптом заховався з пляшкою десь у дворах, за гаражами, де насцяно.

– За якими дурними гаражами, Зоє?!

– Скажеш – знатиму. Підскочу до тебе, заберу. Тебе, між іншим, менти шукають, офіційно. В курсі?

– Я – ні! А ти звідки знаєш?

– Запитую тут я! – Графиня зупинилася на світлофорі. – Слухай, хлопчику, мені незручно крутити бублик однією рукою. Я підберу тебе, де б не був. Усе мені розкажеш, разом щось придумаємо.

– Нема чого розказувати! І не за гаражами я, теж придумала! – Вадим тяжко, уривчасто дихав. – Зоє, ти обіцяла все порішати! Сама веліла залягти на дно і не рипатися, поки проблема є! А тепер, за добу, проблем ще більше!

– Бо ти, бачу, надумав вирішувати їх сам, без дорослих. Прибирати, хлопчику, треба саме проблему, а не людину, яка її створила. І то… Накрутив себе щодо старої відьми, ось і маєш.

– Вона – не стара! Сама мені казала!

– Тихо. – Зоя рушила далі, «камаро» їхало крізь сутінки. – Нехай не така вже стара… була. Але ж відьма, тут я з тобою ніколи не сперечалася. Що скажеш, якщо зловлять? Віра наврочила тобі, кинула лихим оком, у тебе потік дах, ти перестав себе контролювати, наробив дурниць на службі – тож вирішив убити ту, кого вважаєш джерелом своїх бід?

– Я не вбивав Віру!

– Писок стули. Де б ти не сидів зараз – на весь Житомир чути. Хочеш, пригадаю, як хотів убити, а я ще порадила не кидатися словами?

– Ага! Ти розкажеш про це в поліції! Чи вже розказала? Зоє, ти мене здала!

– Нє-а. Дурні не мели.

– Чого ж мене тоді шукають? Які мотиви?

Правиця на кермі зрадницьки смикнулася. Графиня вирішила не ризикувати, не кермувати в такому стані. Завернула вбік, вибрала місце для зупинки, стала біля бровки хідника.

– Ти погано слухаєш, хлопчику. Щойно розклала тобі хід думок пані слідчої. А люди з Києва приїхали по твою душу. Ховався ти від них…

– Блін, за твоєю ж порадою!

– Цить! Вадиме, я ж подумати не могла, що тебе краще тримати біля себе, під наглядом. У всьому, виходить, і моя провина також. Був би ти біля мене, наша Віра Леонідівна жила б собі далі. А київським могла тебе не виказувати. Заховала б під спідницею…

– Харе знущатися! – Граф ураз схлипнув, і Зоя подумки вилаяла себе – знає ж свого хлопчика, пощо довела до сліз. – Я не вбивав вашої Віри! Я нікого не вбивав!

– Той Гайдук, якого за тебе принижено просили, виклав сьогодні в поліції твою, Вадику, версію подій. Я зустрілася з його підлеглою. Лариса Кочубей, непоказна така, сумна трохи, але дуже розумна. Розклала по поличках, чому твій вибрик на службі дає тобі мотив. А отже, чому ти – перший підозрюваний. Все, про інше поговоримо віч-на-віч. Ти де?

– Не має значення. – Голос раптом зазвучав упевненіше, істерику різко замінила розважливість. – Кажеш, та Кочубей дуже розумна. Ось із нею й поговорю.

– Поговориш – про що? І смисл розмови?

– Мене шукають, – нагадав Вадим тоном, який Зоя чула від нього за весь час украй рідко. – Стежити за дружиною – найпростіший спосіб. Я зараз небезпечний для тебе, гляди, спільницею зроблять. Ти – для мене, чому – розумієш. Гайдука, бач, я підставив. Лишається Кочубей, вона в темі, але стороння особа. Так?

– Мабуть. – Зоя ще не до кінця розуміла, куди Граф веде.

– Скинь мені її номер. Зустрінуся, спробую все пояснити.

Карти вдало лягають. Не далі, як чотири години тому, Лариса сама просила Графиню влаштувати таку зустріч. Зоя вирішила не казати Вадимові про це. Враз стрельнуло – може подумати, що жінки змовилися й тепер маніпулюють ним.

Хтозна, раптом зірветься.

Поки що все непогано складається й без її активної участі.

– Ти правий, – погодилася. – Все ж таки – де ти зараз?

– Контакт давай. – Граф справді вирішив зашифруватися. – Ніде не подінуся. Будемо на зв’язку. Сам забуксував – мені й вирулювати.

– Попередити, що ти дзвонитимеш?

Відповідь Зоя знала: ні.

Після всього сказаного й почутого Сотники не захотіли їхати назад із Графинею.

Фролов пропонував свою допомогу. Але Галина, відчувши готовність Дена погодитися, різко й швидко, на випередження, відмовилася. Її чоловік, зазвичай схильний до компромісів, викликав у Тетерівку таксі. Чекали машину Сотники надворі. Не мали бажання більше залишатися під одним дахом із іншими й не надто приховували це.

– То Галка накручує, – завважив Роман Мірошник, щойно за кумами зачинилися двері. – Дивна вона останнім часом. Ніколи так Деном не крутила.

– Як – так?

Ніна спитала, аби не мовчати. Романа й раніше дратувала така манера дружини. За сімнадцять років подружнього життя звик, часом навіть пропускав повз вуха. Проте з огляду на нинішні обставини ледве терпів її вибрики.

– Мов циган сонцем, – відбувся приказкою. – І щось мені підказує, любі родичі, що ми всі дуже скоро не зможемо збиратися під одним дахом.

– Теж про це думав, – кивнув Віктор Фролов. – То, може, хоч ми будемо розумнішими?

– Нас усіх Графиня оце щойно зробила дурнями! – гаркнула Ніна.

– Гірше – вбивцями, – поправив Роман. – Цікаво, що себе і свого чоловіка вона вбивцями не вважає.

– А ти як думаєш?

Мірошник здригнувся – відповідати на таке питання не готувався.

– Він мусить щось думати? – прийшла на допомогу Ніна.