Сповідь студента економічного вузу - Антон Сергійович Лобутинський

Проблема нерівності та дискримінації взаємопов'язана з пригніченням більшої частини населення, а також бідністю і злиднями. Мільярди людей змушені продавати свою працю за малу частку тих грошей, які знаходяться в їх сфері діяльності. Сьогодні кордони між країнами – найголовніша причина дискримінації за всю історію людства. Масштаби нерівності людей, що живуть в одній і тій же країні, ніщо в порівнянні з нерівністю людей, що мають різне громадянство. Сьогодні найбагатші 8% людей отримують половину світової прибутку, а найбагатший 1% має в своєму розпорядженні більш ніж половиною всього світового багатства. Тільки уявіть: найбідніший мільярд споживає 1% від загального споживання планети; найбагатший – 72%.

У 2009 році, коли набирала обертів кредитна криза, розмір премій співробітникам інвестиційного банку Goldman Sachs дорівнював сумарному заробітку 224 мільйонів найбідніших людей. Власність всього восьми осіб – найбагатших людей на землі – рівноцінна власності найбіднішої половини людства. Так, всього вісім чоловік сьогодні багатші 3,5 мільярдів людей разом узятих. [2]

Як повідомляє економіст Томас Піккетті, розрив у добробуті між 10% населення і всіма іншими жителями США і Західної Європи став збільшуватися з 1980-х, і буде продовжувати рости, принаймні, до кінця XXI століття. Величезний масив інформації за три століття, вивчений Піккетті, вказує на те, що подібна економічна нерівність є нормою. Наслідком цього виявляється той факт, що можливості окремого індивіда піднятися на вершину майнової ієрархії будуть все більшою мірою визначатися успадкованим сімейним станом, ніж його власними достоїнствами. [4]

Більш того, закони сучасної ринкової економіки просто підштовхують до того, щоб концентрація багатства в руках крихітного відсотка населення продовжувала зростати. Якщо держава не буде втручатися в ці процеси, то не можна виключити ризик політичних заворушень в розвинених країнах Заходу.

Динаміка майнової нерівності, продемонстрована Піккетті, очевидно суперечить одному з фундаментальних принципів демократичного суспільства (якого, як ми розуміємо, ніколи не існувало за всю історію людства), що складається в тому, що матеріальний успіх повинен бути результатом зусиль і талантів кожного індивіда, а не його предків.

Незважаючи на те, що даний принцип успішно втілювався в життя протягом приблизно тридцяти-сорока років після закінчення Другої світової війни, Піккетті спробував довести, що цей період є «аномалією», викликаною потрясіннями двох світових воєн, і не може розглядатися в якості природної прояви економічних процесів, що діють в суспільстві. [4]

Що стосується методів боротьби з нерівністю і світової бідністю, то Піккетті пропонує істотно підвищити роль держави в регулюванні економіки в міжнародному масштабі, зокрема, шляхом введення глобального податку на багатство. При цьому Томас сам визнає, що на даний момент подібні дії є повною утопією.

Таким чином, нашому суспільству потрібно позбутися від примітивної думки про те, що все потрібно заслужити. Про те, що людина і справді є господарем свого життя. Обставини і навколишнє середовище – ось що керує людиною, ось від чого залежить його життя. Хтось може назвати людину слабкою, безхарактерною, розумово відсталою – але якщо вона дійсно такою є, то не тому, що в неї недостатній розумовий багаж, а тому, що в неї недостатньо методів для його використання. Ми продовжуємо жити кожен у своєму власному світі – так влаштована система, що ми дбаємо в першу чергу про себе. І якщо ми стикаємося в житті з реальними проблемами, то вважаємо за краще пройти повз і послатися на те, що цією проблемою має зайнятися хтось інший. Але ще частіше ми переконуємо себе в вищевказаній раціональності оточуючого нас світу – тому що так легше жити, з вірою в те, що навколо все налагодиться, пануватиме добро і порядок. Разом з цим ми не готові нести відповідальність за ту саму надію, яка живе в наших серцях і думках. Всі сучасні методи боротьби застаріли – нам потрібно переглянути наше ставлення не до окремих симптомів, а до самого факту хвороби. Цікаво те, що по-справжньому бідні люди останніми проситимуть про допомогу. Їм не потрібні ніякі подачки в умовах нинішньої економічної системи. Досить жити минулим: злидні – це не безхарактерність. Злидні – це відсутність грошей.

Наостанок залишу уривок з оповідання «Віз» німецького письменника Бруно Травена:

 «Так значить, одинадцять песо; а якщо ти не зможеш мені заплатити одинадцять песо, то з тебе ще одинадцять песо – разом двадцять два: одинадцять за серапе і петате і ще одинадцять, тому що ти не зміг оплатити. Так, Крізьеро? »

Крізьеро не розбирався в цифрах, тому цілком очікувано відповів:

«Так, патрон».

Дон Арнульфо був пристойною, чесною людиною. Інші землевласники були куди менш милосердні по відношенню до своїх наймитів.

«Сорочка коштує п'ять песо. Так? Відмінно. Якщо ти не зможеш заплатити за неї, з тебе ще п'ять песо.

А якщо ти будеш мені повинен п'ять песо, то з тебе ще п'ять песо.

А якщо я так і не отримаю від тебе грошей, то з тебе ще п'ять песо. Виходить, п'ять плюс п'ять плюс п'ять плюс п'ять.

Разом двадцять песо. Домовилися?"

«Так, патрон, по руках».

Батраку більше ніде добути сорочку, коли вона йому потрібна. Йому не від кого отримати кредит, крім як від свого господаря, на якого він працює і від якого він не зможе піти до тих пір, поки буде винен йому хоча б один сентаво.

Україна

XXI

Людина – вільна істота, яка постійно самовдосконалюється. Вона постійно перебуває в пошуках, відкриває щось нове і прагне охопити якомога більше. Вона відчайдушно прагне реалізувати свій творчий, духовний, інтелектуальний, фізичний і будь-який інший потенціал. Але якщо сучасні держави – це мікросередовище для виживання, яке обмежує людину у всіх сенсах, тобто, заважає реалізації її потенціалу або примушує зосередитися на одній діяльності, то ім'я таким державам – антигуманність.

Саме існування держави суперечить тому, навіщо воно було створено. Повноцінний і гармонійний розвиток людини абсолютно несумісне з тим, що пропонує кожна країна для своєї людини. Тобто, вона взагалі нічого не пропонує. Те, що знаходиться на поверхні, людина нібито може підійти і взяти, доклавши певних зусиль. Скільки часу на це буде витрачено, скільки енергії, кому від цього користь чи шкода – як і інше, не уточняється.

Коли ми говоримо про Україну, ми говоримо про весь світ. Україна – всього лише частина планети. Культурний пласт для майбутніх століть. Важливо розуміти, що ми живемо не в державі, а на планеті. Однак більшість, як представників громадськості, так і представників влади з цим абсолютно не згодні. Тоді відштовхуємося від вищого рівня: якщо влада не вітає так звану міжнародну комуну, то