Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

Розділ VIII

КЛАПТИК ПАПЕРУ

Цой добре пам'ятає своє сіре, нерадісне дитинство на околичній вулиці Гирина, в напівзруйнованій хатині. Постійний голод був вірним супутником його дитячих років.

Спогади про приниження, про вічне раболіпство шевця-батька перед лихварем, хазяїном сусідньої крамнички, перед жандармом на розі вулиці, перед кожним японським солдатом, перед кожним автомобілем, що іноді з'являвся на цій околиці, досі ще здіймали з глибини душі Цоя сором, гіркоту і гнів. Бідний кореєць був нікчемністю, прахом перед кожним міцним черевиком з квадратним солдатським носком чи з ніжним лакованим верхом.

У дванадцять років Цой потрапив до свого бездітного дядька в радянський рисовий колгосп біля озера Ханка, недалеко від Владивостока. Дядько усиновив його і влаштував у школу. Перший рік Цой провів у колгоспі, як у сні. Він усе боявся, що цей сон скінчиться, щастя розвіється, як дим, і він знову почує стукіт батькового шевського молотка в темній, вологій хатині, і скарги матері на дороговизну сойових бобів, і голодний плач менших дітей.

В колгоспній школі Цой швидко став одним з кращих учнів. Коли хлопчик закінчив школу, його відправили до Владивостока, щоб він там повчився і повернувся в колгосп агрономом. Але сталося по-іншому. Цой захопився хімією і морем. І ось він — хімік підводної наукової експедиції і секретар комсомольського осередку на підводному човні — сидить зараз у червоному кутку «Піонера» і грає в шашки з рожевощоким круглолицим Матвєєвим, комсомольцем-водолазом. Справи у Матвєєва погані: одна шашка заперта, решта дуже далеко, і виручити її навряд чи вдасться. Матвєєв глибоко задумався, схилившись над дошкою. Цой також задумався, але зовсім про інше, його чорні, з ледь скошеними повіками очі на темножовтому, довгому, чисто поголеному обличчі повільно обводять всіх тих, що зібралися у відсіці червоного кутка.

Цой бачить веселі обличчя, тверді, упевнені очі, він чує сміливий голос Марата, який запально, як завжди, спорить з океанографом Шелавіним. І навколо, час від часу, спокійний сміх, спокійний, безтурботний сміх.

Цоя в таких випадках часто охоплює якесь дивне, тривожне почуття. Він стає тоді неспокійним, кожна жилочка в ньому напружується, йому все здається, що він чогось недоглянув, щось пропустив, що треба ще щось перевірити, оглянути, закріпити гарненько. І йому хочеться тоді нагадувати всім, всім — друзям і товаришам, всім навколишнім, — нагадувати без кінця, що не можна бути безпечними, бездумно-спокійними і впевненими, ніби і немає більше небезпеки навколо, ніби немає вже жандармів і лихварів по той бік кордону…

І ще йому в такі хвилини з особливою непереборною силою хочеться зробити своїй новій батьківщині якийсь подарунок, принести їй в дар щось таке, що зробило б її ще могутнішою і неприступнішою і одночасно хоч трохи заспокоїло б його самого…

Але сьогодні, сидячи з Матвєєвим за шашками, він несподівано відчув, як радісно і гаряче кров заливає йому щоки від думки, що він начебто натрапив уже на якусь чудову ідею, що його таємна, ніби нездійсненна мрія про подарунок починає набирати хоч і невиразних, але все ж реальних обрисів.

«Коли б тільки пощастило практично розробити цю ідею… — думав Цой в радісному збудженні. — Море… Величезний, неосяжний Світовий океан… Який він великий! Які невичерпні багатства він ховає в собі! Треба лише уміти взяти їх в нього».

Дзвінкий голос комісара відірвав Цоя від цих думок:

— Матвєєв! Цой! Закінчуйте!

— Здавайся, Матвєєв, однаково партія програна. Час починати заняття.

Цой так заглибився в свої думки, що навіть не помітив, як у червоному кутку зібрався океанографічний гурток, керівником якого був Шелавін. На навчання прийшли механіки Ромейко і Козирєв, прибиральник Щербина, кок Білоголовий, водолаз Крутицький, препаратор Коро-льов, Марат Бронштейн — всі з зошитами і олівцями. В цьому гуртку працював і Матвєєв. Тому він заспішив і, кинувши останній погляд на дошку, здав Цою партію в явно безнадійному стані. Він на хвилину вибіг з відсіку, швидко повернувся з товстим зошитом і усівся за великим, накритим червоною скатеркою столом, навколо якого сиділи вже всі члени гуртка. Підійшов до столу і Цой. Вільного місця не було, і він влаштувався в одному кріслі з Павликом.

Від забинтованої Павликової голови йшов тонкий, ледве помітний запах йоду і ще якихось ліків, і Цою стало шкода хлопчика. Він обняв його за плечі, тепло пригорнув до себе, і так вони якийсь час спокійно сиділи в глибині м'якого крісла, уважно слухаючи Шелавіна. Раптом Павлик стрепенувся.

— Цой, Цой! — збуджено зашепотів хлопчик, дотяг-

шись до вуха свого приятеля. — Як жаль! Мені треба йти на перев'язку, я вже запізнююсь. Ти мені потім розкажи, Цой, про що зараз говоритиме Іван Степанович, Добре? А то Арсен Давидовим гніватиметься на мене…

Після шуму, гучних розмов і яскравого світла в червоному кутку Павлик, закрившії за собою двері, одразу ж опинився в тиші і м'якому матовому світлі безлюдного коридора. Тьмяно поблискували лаковані стіни і перебірки, попереду було видно перспективу вирізних арок, по боках в кожному відсіку на дверях біліли емальовані дощечки з синіми написами.

Павлик пройшов уже два відсіки, коли попереду почулося клацання автоматичного замка дверей і потім приглушене ритмічне скрипіння взуття — важкі кроки великої людини, що віддалялася.

«Скворешня!» тепло подумав Павлик і пішов швидше, щоб наздогнати свого друга, але зараз же подумав, що каюта Скворешні розташована значно далі, отже, це хтось інший.

Вдалині, крізь арки двох відсіків, пляма яскраво освітленого знизу люка потемніла. Хтось спускався в машинний відділ. Павлик глянув на дощечку дверей, які його зацікавили: «Головний механік Федір Михайлович Горєлов». Чомусь відразу уповільнились кроки і зникло бажання доганяти. Павлик опустив очі. На підлозі біля дверей білів маленький клаптик паперу. Він був зовсім недоречний в цьому блискучому від чистоти коридорі, він різав очі Павликові, який уже звик до зразкового порядку на підводному човні. Павлик майже мимоволі нагнувся і підняв папірець, щоб кинути його в перший же люк сміттєпроводу. На папірці промайнули цифри, значки, уривки слів, звичайних тут, на морському судні: «…гассове море… точні координати…» «А що таке «координати»? — подумав Павлик. — Треба буде запитати Цоя», — і продовжував читати: «…7° 46 36"» півн. широти і 5 …бина шістсот п'ятдес… Червоні плями …цять шостого травня …чно вісімнадцять год… не забудьте гідро… Кро…»

Хтось обережно взяв Павлика за лікоть і нахилився над клаптиком паперу.

Павлик підняв очі. Над ним, зігнувшись майже вдвоє, стояв Горєлов. Він був дуже блідий. Довгі тонкі губа посіріли, вигнулися в натягнутій, мертвій посмішці. В його глибоко запалих чорних очах стояв страх.

Сам не розуміючи чому, Павлик раптом відчув, як цей страх передався і йому. Не зводячи з Горєлова піднятих очей, він злякано промимрив:

— Це я тільки що… тільки що знайшов, Федоре Михайловичу.

Посмішка зійшла з обличчя Горєлова. Він узяв клаптик із рук Павлика, випрямився, глянув у папірець і хрипло запитав:

— Де ж ти знайшов його, Павлику? А втім, яка дрібниця! Пробач, будь ласка, що я перешкодив тобі… Що за чортівщина! Мені чомусь здалося, що я загубив один секретний папір…

Він засунув пальці у верхню кишеню свого кітеля і витяг звідти невеликий, акуратно складений аркуш паперу.

— А він — ось він! Лежить собі і помовчує. Фу, як я злякався, Павлику! Адже ти знаєш, як у нас суворо з воєнними секретами… Спускаюся в люк, оглянувся і бачу — ти нагнувся біля дверей моєї каюти, підняв папірець і читаєш. У мене просто серце упало з переляку. Виявляється, така дрібничка!..

Він знову глянув на клаптик паперу, повертів його між пальцями і розсміявся.