Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

Мало не чіпляючись головою за матові півкулі в стелі, до Павлика, Марата і Цоя підійшов Скворешня і зайняв місце біля них.

З його появою з різних боків посипалися жарти:

— Андрію, що це ти вигадав гратися з акулою?

— Та ні, він хотів притягти її сюди і пустити в акваріум.

– І зовсім не в акваріум, а він обіцяв своєму колгоспові надіслати хоч яку-небудь завалящу акулу для розведення в ставку.

— Андрію Васильовичу, ви б її своїми вусами зв'язали і притягли…

— От скажені!.. — добродушно бурчав Скворешня, оглядаючи товаришів, що сміялися, і накручуючи на палець довгого вуса. — Хіба я винен, що вона з голоду в кабель вчепилася? А про мій колгосп краще мені не нагадуйте. Батько сообщив, що сівбу вони закінчили раніше за всіх у районі. Я їм справді обіцяв у премію за відмінну роботу щось привезти з походу… Ось тепер ламаю голову і не придумаю, який би їм подарунок зробити.

— Чи не акулу, справді, Андрію Васильовичу? — почувся співчутливий, насмішкуватий голос Ромейка, молодшого механіка, маленького, чорнявого, з жвавими глузливими очима.

— Що там акулу! Кашалота!

— Кита!

— Велетенського восьминога!

— Гаразд, гаразд! — бубонів Скворешня під нестихаючий сміх. — Вже якось проконсультуюся з Арсеном Давидовичем.

— Здрастуй, герою! — почувся раптом серед шуму знайомий дзвінкий голос.

У дверях стояв комісар Сьомін — засмаглий, з різкою світлою смужкою на верхній частині лоба. Перед переходом на підводний човен «Піонер» він цілий рік провів на есмінці «Киплячий» в далеких південних морях, і тропічний загар досі не зійшов з його обличчя. Ніс у комісара був трохи пошкоджений: боксер Сьомін, чемпіон Ленінграда, був широко відомий у Радянському Союзі, але перемоги над іншими радянськими спортсменами давалися йому, мабуть, нелегко.

Найбільше вражала в комісарові густа сивина волосся над молодим обличчям з маленькими чорними, підголеними на кінцях вусиками і чорними жвавими очима. Говорили, що ця сивина з'явилася у нього після тривалого перебування на самоті з трупом загиблого капітана в за-тонулому на великій глибині підводному човні, на якому він також був комісаром. Всю команду він викинув на поверхню в рятувальних буях, а для нього самого справного буя не лишилося — частину буїв пошкодило під час аварії, а рятувальна експедиція через шторм змогла лише через кілька діб підняти його з дна разом з човном. Але комісар не любив говорити про це, і за точність догадок про походження його сивини не можна було поручитися.

— Ти що? Паломником в Мекку лагодишся? — сміявся комісар, наближаючись до столу, за яким сидів Павлик з своїми друзями. — Он яку чалму накрутив тобі Арсен Давидович! Ну, як справи? Здоровий, молодець?

— Дякую, товаришу комісар! — весело відповів Павлик, схопившись з місця і витягши руки по швах, немов справжній червонофлотець. — Зовсім здоровий.

— Ну, дякуй і вдень і вночі Крєпінові за скафандр, — відповів комісар. — В такому скафандрі нічого не страшно.

В їдальню зайшов старший лейтенант Богров — струнка, з широкими плечима людина, його голене обличчя з сірими спокійними очима, щільно стиснутими губами і квадратним підборіддям підкреслювало твердий характер і вперту, наполегливу волю. Білий формений кітель, немов вилитий, сидів на його ставній постаті. Старший лейтенант не поспішаючи пішов у глибину їдальні, здалеку по-дружньому посміхаючись і киваючи Павликові. За ним показалася висока постать капітана Воронцова, командира корабля. Всі встали. Командир жестом дозволив «вільно», і всі шумно сіли на свої місця.

— Як справи, Павлику? — запитав капітан, зупинившись біля хлопчика і поклавши руку на його забинтовану голову. — Ти тепер у нас надовго залишишся, бо ні заходити в порти, ні зустрічатися з суднами ми не можемо. Треба тобі, голубчику, швидше навчитися орієнтуватися під водою по компасу і по радіопеленгах. Доведеться звикати до нашого життя.

Очі у капітана звичайно були трохи прикриті опущеними повіками, і це робило його обличчя суворим та нелюдимим. Але зараз на губах у нього грала посмішка, світлі очі широко розкрилися, і на обличчі не лишалося й сліду суворості.

— Добре, капітане, — зніяковіло і радісно відповів Павлик. — Я буду старатися.

— Не «добре», а «єсть, товаришу командир!» — поправив Марат під загальний сміх.

Як тільки капітан сів за свій стіл поряд з зоологом, комісаром Сьоміним і старшим лейтенантом Богровим, на всіх столах, в центрі, відкрилися круглі отвори і показалися, підіймаючися знизу, стопки тарілок з першою стравою.

Їдальня наповнилася приглушеним гулом голосів, дзвоном посуду, жартами, сміхом і розмовами.

— Марате Мойсейовичу, а все-таки як же на «Піонері» одержують енергію? — з апетитом доїдаючи смачний суп, повернувся до початої розмови Павлик.

— По-перше, зови мене просто Марат — який я Мой-сейович! — і говори мені «ти».

– Єсть, товаришу Марат! — розсміявся Павлик.

— Ось так краще. А енергію ми видобуваємо з океану. Де зупинимось, там і витягуємо, висмоктуємо її.

— Як же це так? — здивовано запитав Павлик. — Електрику? З води?

— Так. Електрику. І з води, — втішався з справленого ефекту Марат. — Ти про термоелементи чув?

— Трохи… — нерішуче відповів Павлик, — коли проходив у школі фізику… про електрику.

— Ну, то згадай. Термоелемент — це прилад, що складається з двох спаяних між собою на кінцях дротинок або пластинок яких-небудь різних, але певних металів чи сплавів, наприклад міді і константану, платини і сплава платини з радієм. В таких приладах при підігріванні або охолодженні одного спаю виникає електричний струм. І чим більша різниця температур між обома спаями, тим більшої напруги одержуємо струм. Ну так ось, Павлику, до останнього часу всі термоелементи, з яких би металів вони не виготовлялися, давали дуже мізерні напруги — приблизно одну десяту вольта на кожний градус різниці в температурі. Але недавно наш Електротехнічний інститут винайшов такі сплави, які здатні віддавати в тисячу разів більші напруги. А наш Крєпін вигадав, як одержувати від цих нових термоелементів струм більшої сили і використовувати його в підводному човні для добування електричної енергії в будь-якій кількості і коли завгодно. Скворешня поставив спорожнену тарілку на рухомий круг в центрі столу, круг сковзнув разом з нею кудись вниз і через хвилину знову з'явився, несучи на собі тарілку з другою стравою. Павлик зробив так само, як Скворешня, з неприхованою цікавістю стежачи за тим, як з'являються нові страви. Але Марат, сівши на свого коника, забув про їжу і навіть відклав ложку вбік.

— Розумієш? — вів далі Марат, жваво жестикулюючи. — Ти тільки зрозумій цю геніальну ідею! З цих нових сплавів Крєпін зробив п'ятдесят довгих дротинок і спаяв їх попарно на кінцях, якнайдужче розплющивши спаяні кінці. Потім він з'єднав усі одержані елементи — термопари — в один трос з однією спільною ізоляцією, а на кінцях тросу влаштував приймач, схожий на головку гриба. Коли нагрівався один приймач так, що він був тепліший за інший тільки на двадцять градусів, то утворювався струм величезної напруги і сили. Ти розумієш, що це значить? — кричав він, піднявши вгору палець.

— Це значить, що ти залишишся без другої страви, кацо! — почувся з протилежного кутка їдальні насмішкуватий голос зоолога.

Всі засміялися. Марат знітився, пригладив машинально чубчик на тім'ї і енергійно взявся до супу. Все ж він встигав між кожними двома ложками тихо продовжувати розмову.

— Ти розумієш, Павлику, кожен трос з термоелементами, або термоелектрична трос-батарея, як у нас її називають, перетворилася на справжню електростанцію потужністю в двадцять п'ять тисяч кіловат! Двадцять п'ять тисяч кіловат! — голосно шепотів він, розпліскуючи суп з ложки. — А у нас їх три! Три станції загальною потужністю в сімдесят п'ять тисяч кіловат! їх вистачило б для великого міста з його трамваями, заводами, електричним освітленням.