Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрiй Григорович

Коли маленький Алi, якого, як ми вже вирiшили, потiм називатимуть Алi аль-Багдадi (Алi iз Багдада), народився на базарi i почав своє нужденне трудове життя на тому ж базарi, то давно вже не було i «Аль-Кубба аз-захаб» – «Золотої банi» з вершником на верхiвцi – завалилося склепiння ще в 941 роцi пiд час страшної повенi. А мури палацу стирчали до середини XII столiття. Тобто їх розтягли на цеглу ще десь за пiвстолiття до народження малого Алi.

Батько Алi, Хасан, жив без жiнки i служив смiттярем на базарi.

Отож доводилося йому все робити власними руками. I смiття прибирати, i кiзяки, якi назбирав на базарi, продавати дрiбним торговцям, якi скуповували й перепродавали не лише кiнськi та волячi кiзяки, а й людськi фекалiї. Доводилося самому дiставати поживу, самому готувати страви i доглядати за малим.

Жив смiттяр з малим в щiлинi мiж двома будинками. З одного боку був маєток знаменитого ювелiра, а з другого боку був будинок лiкаря-християнина.

Ювелiру батько платив за те, що вiн зайняв простiнок мiж двома будинками. Платив i лiкарю-християнину теж за те, що спить в затишку товстих глиняних мурiв.

Будинки стояли недалеко вiд легендарної повноводної рiчки Тигр. Неподалiк вiд їхньої схованки було припнуто старезний водяний млин на плаву. Вiд раннього ранку до пiзнього вечора вiн гуркотiв жорнами, безупинно плескав лопатями колеса по каламутнiй водi i рипiв, рипiв старими своїми болонками та дошками. Коли повiвав вiтер до сховища малого Алi вiд рiчки – вiн приносив найкращий у свiтi, життєдайний теплий дух розмолотої пшеницi.

Повсякчас над рiчкою чулися крики човнярiв, вiд зорi до зорi, а то й глибокої синьої ночi. Бо не одна тисяча човнiв була у славному Багдадi. Човнярi чого тiльки не перевозили, кого тiльки не переправляли з берега на берег: i людей, i тварин, i коштовностi, i кiзяки, сушенi на паливо, хмиз i глеки з бiтумом, рабiв i воїнiв, поетiв i повiй…

Спробував Хасан одружитися вдруге, щоб у домiвцi була господарка i помiчниця. Та якось старий Хасан прийшов додому ранiше, нiж звичайно, i побачив – мачуха доїдає гарячi оладки, а малого вiдштовхує вiд дерев'яної тацi з вареними бобами.

Вiн тодi сказав, за мусульманським звичаєм i правом, три рази, що вона йому не жiнка. I вигнав геть.

У Хасана було багато роботи, бо вiн прибирав якраз весь бруд, що був в тому кутку базару, де торгували дрiбною птицею, м'ясом i дрiбною худобою. Але водночас це була єдина можливiсть жити, бо хтось десь давав йому кiстку мозкову, чи шмат потрiбку, чи клапоть шкiри з мiздрею. Та ще й те, що йому вдавалося продавати зiбранi за день корзини кiзякiв, приносило йому якийсь прибуток.

Та всього цього ледь-ледь вистачало на життя, i зовсiм не вдавалося батьковi заощадити монет, щоб винайняти собi справжнє помешкання, а не щiлину мiж будинками. Бо вiн ту щiлину перекрив згори очеретом i вербовими гiлками, а передню та задню стiни зробив з очерету та шматкiв старої повстi. Ту повсть Хасан знайшов на смiтнику. Багатi люди повсть чiпляли на вiкнах i на човнах в спекоту i поливали згори водою. Вода тонким шаром розпливалася по повстi, а протяг насичував кiмнату чи каюту вогкою прохолодою в жахливi спекотнi днi багдадського лiта… Тодi люди могли жити або в пiдвальних помешканнях, через якi протiкали вiдведенi струмочки вiд каналiв i водосховищ, або в кiмнатах, де на вiкнах висiла мокра повсть.

Те, що поруч базару вони мешкали, було велике щастя.

Але лiворуч, неподалiк, зразу за кривусiнькими вуличками, за мурами старими, напiврозваленими, був невiльничий ринок. То була непереборна спокуса для смiттяра Хасана. Вона завжди вiдволiкала його вiд нормального плину життя. Бо коли прибувала нова валка рабiв, вiн полишав малого Алi збирати кiзяки, а сам дрiботiв з корзиною кривими вуличками до невiльничого ринку.

Страждаючи i вдаючи, що вiн гарливо працює, крутився бiля тих мiсць, де мали показувати знатним покупцям оголених невiльниць i можна буде хоч краєм ока зиркнути на жiночу голизну.

Коли батько i син, вкрай висотанi денною працею, поверталися ввечерi додому i з рiчки вiяв вiтерець, то вони не могли навiть вогню розпалити в жаровнi, щоб зiгрiти свою юшку. Бо зразу ж в один голос i ювелiр-iудей i лiкар-християнин кричали, що вони виженуть їх геть, бо вони смородом своєї страви псують їм рiчкову вечiрню прохолоду.

Тодi вони забирали свiй горщик i йшли в найубогiший шинок, що утримував один християнин – такий же араб, як i батько Алi, смiттяр Хасан, тiльки молився у церквi i вживав вино не потайки, а вiдверто i в яку захотiв годину дня.

У шинку збиралося багато мусульман, бо там можна було випити вина. I виходило, що в шинку завжди було бiльше мусульман, нiж християн, бо їх сюди гнала заборона випивки в мусульманських заїздах.

Отут, а ще в християнських монастирях могли впитися до того стану, коли їм ввижалися i дiви райськi, i зеленi кущi Едему, i сам тверезий, як скельця, пророк Магомет.

В шинку з дозволу господаря Хасан розiгрiвав свiй горщик на жаровнi, а за те мав принести завтра сушених кiзякiв – вони дають найкращий жар.

В закопченiй довгiй кiмнатi було затишно, краще нiж вдома, i малий сьорбав з насолодою сочевичну юшку, вмочуючи в неї пiдгорiлий i пiдсохлий окраєць хлiба. Батько ж їв похапцем, пожадливо, сьорбаючи та плямкаючи, бризкаючи слиною, i все говорив i говорив. Розповiдав своїм сусiдам, таким же злидарям, як i вiн, за скiльки сот динарiв 2 продали сьогоднi танцiвницю Фатiму, скiльки правили за повiю-грекиню, скiльки коштували служницi та якi були груди у молодої вiрменки. Що продавали сьогоднi бiлявих слов'янських жiнок, вивезених аж з-за Каспiю, з країни, що лежить за останнiм мусульманським краєм – земляки волзьких булгар.

А далi тiльки й було балачки, що про фалси 3, дирхеми 4 та динари, про те, хто скiльки й чого дiстав або випив чи з'їв. Скiльки хто з них, з цих смiттярiв, водоносiв, вантажникiв, носiїв, заробив чи втратив часток битого срiбного дирхема.

Бо найбiльший заробiток кожного iз них був не бiльше пiвтора динара щомiсяця.

Тiльки й патякалося тут, у цiй компанiї нежонатих, нужденних злиднiв, про цi динари, яких їхнi руки нiколи й не торкалися, а лише пестили своїми заскорузлими репаними пальцями «чорнi» дирхеми та затертi тьмянi лусочки фалсiв. А про золотi зливки чи самородки говорили з бiльшим захватом, нiж би про справжнє пришестя бога на землю! їм аж наморочилися голови, коли вони вже з третiх чи четвертих рук переповiдали, якi зробив сережки господар Хасанової хижi – знаменитий золотар-iудей Бен Закарiя.

Потiм вони пили дешеве християнське вино. Воно било їм у тiм'я i вони наче дурiли.

Певно, щось туди пiдмiшував господар – чи курячий сушений послiд, чи весняну гiрку кору верболозу…

З того часу, десь рокiв вiд трьох, Алi навчився вiдрiзняти запах чистого вина вiд дурманного всякого зiлля. Це була найбридкiша потрава, яку вiн коли-небудь нюхав потiм у своєму життi. А нюх мав пречудовий. Вiн принюхувався здаля до того вина, яке подавали в глинянiй пляшцi тим людям, що сидiли пiд стiною, подалi вiд вогнища, вiд диму. Вiд них пахло iншим та й по-iншому тхнуло їхнє вбрання, нiж у того збiговиська, серед якого сидiли Хасан i його малий син Алi.

Та це не були жебраки, вони нiколи не канючили милостиню. А жили своїм нужденним життям, мрiяли про всякi пригоди. Вони завжди говорили про монети та про жiнок. Вони були такi ж самотнi, як i батько Алi. Такi ж самi одинаки з невитраченою хiттю, як i батько Алi. Тiльки нi в кого з них не було дiтей. Тому Хасан був нiби вищий вiд них на голову. Особливо його уважно слухали, коли вiн розповiдав про рабинь.

Проте балачки нестримних любителiв усiляких непристойностей не вплинули на Алi. Не були йому цi теревенi анi цiкавi, анi бридкi. Бо з трьох рокiв вiн навчився плавати. В тi години, коли нiхто не працював, не гендлював, а ловив кейф 5 у тiнистих закутках спекотного Багдада, малий Алi бiг до каламутних хвиль Тiгру. Пiд таку пору з живих iстот на водi погойдувалися лише млявi чайки.