Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрiй Григорович

Алi стало моторошно, що хлопець нiби зробився дiвчиною. Алi не став з ним розмовляти, а схопив свою рибу i мерщiй подався геть.

Пiсля цiєї зустрiчi вiн на вузьких вуличках намагався непомiтно прослизнути повз колишнього друга.

Аж поки цей Юсуф не прихопив його зненацька i не виказав Алi, що вiн знав про старого Хасана та його друзiв-шахраїв…

Отож малий допомагав кухаревi чистити часник, цибулю, патрати рибу.

Хоча, як писав у той час один китайський мандрiвник, в Багдадi всi їдять хлiб та м'ясо, п'ють кисле молоко, але дуже зрiдка їдять рибу, овочi та рис. Але на сафiнi було по-iншому: купцi їли свiжу рибу i курятину. Кухар рибу витягав iз садка, що волочився збоку на линвi за судном. А кури товклися у плетенiй вербовiй клiтцi на кормi. Годувати їх i дивитись, щоб вони не побили яйця, що знесли, було одним iз обов'язкiв Алi. Кухар дивувався, що хлопець так швидко i старанно виконує всi його накази, особливо ретельно прибирає всяке смiття i непотрiб.

Звiдки було знати кухаревi-товстуну, що все це було хлопцевi забавкою у порiвняннi з базарними вулицями чи готуванням кiзякових колобкiв для палива.

А яка насолода швидко обiрвати золотi покривала цибулин, або почистити головку часнику вiд бiлої шкаралупи так, щоб жоден зубок не вiдпав! Обрiзай корiнцi та бадилля чорної редьки, переливай кунжутну олiю 4, один запах якої вже насолода i радiсть душi! I вся городина i всi спецiї найкращi, найчистiшi!

Пасажири трималися двома гуртами – купцi та збирачi податкiв. Ненависно зиркали один на одного. Бо не було у купцiв гiрших ворогiв, нiж збирачi податкiв.

А серед купцiв вирiзнявся один товстун на iм'я Джафар. За очi його звали Покiйником. Хоча на покiйника вiн аж нiяк не скидався – цiла гора жиру! Прiзвисько «Покiйник» йому дали, бо сталася з ним одна предивна iсторiя, у якiй Всевишнiй явив свою волю i покарав того, хто зневажає його iм'я.

Ось що довiдався хлопчина вiд кухаря про товстенного купця.

Ще змолоду був Джафар багатим купцем, а коли вбився у силу, то взагалi загрiбав гори золота. Та якось вiн поручився у великих грошах за свого доброго приятеля. А той обдурив його i лишився жити в Єгиптi. Довелося платити Джафаровi величезний борг. Та вiн не був дурнем – пiдкупив судових чиновникiв i сплатив лише частину боргу зразу. Бо iнакше пiшов би жебрати пiд фортечнi мури. I так i далi пiшло – Джафар давав гостинцi чиновникам i по малих частках сплачував борг. Про що зрештою довiдався секретар вiзира. Сказав вiн одного ранку, коли в його кiмнату понабивалися всi його попихачi:

– Друзi мої! Вiльнi i раби! Правовiрнi та люди письма! Менi потрiбна людина, яка б не боялася анi Аллаха, нi Страшного суду. I щоб людина та служила лише менi – не гiрше, нiж вiрний пес…

Усi мовчали. Звичайно, всi вони посiпаки та блюдолизи, одним словом, гiєни та шакали. Чистих там не буває! Але й вони замовкли, бо своїм пiдлим нутром вiдчули, що йдеться про пiдлоту, яку треба вчинити вiдверто, не ховаючись.

– Що – немає у мене вiрного пса?

Тодi виповз наперед брат цирульника самого халiфа.

– Я зроблю для тебе все, що забажаєш! I навiть бiльше того!

Ляснув у долонi секретар вiзира:

– Якщо так, то говорю тобi – iди в податкову управу! Покажеш їм мого листа, але не вiддавай i не дай переписати. I нехай вони складуть реєстр усiх боргiв Джафара… А потiм витискай з Джафара усi грошi, як тiльки зможеш. Що буде зверх боргу купця i боргу казнi, то все твоє!!!

Ледь не захлинувся брат цирульника вiд щастя та пожадливостi. Здоровенний був чоловiк, красень, та мiлкий душею.

– Але я не подужаю його мордувати!..

– То бери башибузукiв iз двiрцевої варти. Бо вони геть розледачiли!

Схопився брат цирульника i чимдуж кинувся до сторожiв.

Прихопив iз собою з пiвтора десятка здоровенних тюркiв. При повнiй зброї поперлися всi гуртом до податкового вiдомства.

Там брат цирульника вчинив неймовiрний гвалт, i чиновники поспiшили видати записи всiх боргiв Джафара.

Звiдтiля брат цирульника помчав до оселi Джафара, а за ним поспiшили тюрки-башибузуки. Схопили товстого Джафара i потягли спочатку до казарми у фортецю. Там з нього зiдрали всi його шати. Лишили тiльки чалму. Нею вiн, мов пiд час хаджа, обгорнув свою срамоту. Вiн стояв перед ними навколiшки й просився у своїх мучителiв, щоб вони його помилували i не позбавляли нi життя, нi достатку…

Проте брат цирульника спокiйно, без гнiву, повторював:

– Давай грошi, давай грошi, давай грошi…

Тюрки ж били його бамбуковими палицями по голому тiлу.

Потiм його потягли в прохолодний льох казарми – тюрки стомилися мордувати його на спекотi.

Тюркам набридло це дiло, i вони, розподiливши шати купця, посiдали попiд стiнами й кейфували. Тодi брат цирульника пообiцяв кожному, хто мордуватиме його клiєнта, по два дирхеми…

Кухар перегортав над жаровнею на решiтцi рибу, поливаючи на неї кунжутну олiю, заправлену тертим шафраном, посипав скибочками цибулi.

А його новий помiчник намагався розгледiти в глибинi каюти крiзь велику щiлину купця Джафара. Джафар не вiдмовляв собi в зручностi не лише вдома, а й у дорозi. Алi знав, що Джафар платить за окрему каюту бiльше, нiж усi пасажири сафiни, разом узятi, за проїзд до самiсiнької Басри.

Зрештою Алi добре розгледiв повне, бiле, наче набрякле лице з вишнево-червоною бородою.

Кухар пiдливав з глечика, такого маленького, що вмiщувався на його долонi, якийсь одному йому вiдомий соус. Хлопчик спитав у дебелого кухаря, з чого складається сумiш. Та кухар на нього визвiрився, нiби Алi спробував його при всiх пограбувати. Бiльше Алi нi про що не питав. Тiльки уважнiше до всього придивлявся, прислухався.

Кухар вiв далi.

– От пiдтягли Пузаня линвою аж пiд самiсiньку стелю. Заходилися то попускати вниз, то пiдтягувати вгору, що вiн ледь головою об склепiння не товкся. Як спускали його до землi, то двоє тюркiв лупили його по п'ятах очеретяними тростинами. Товстун дригав ногами, скавулiв як сотня собак. Навiть, кажуть, було чутно на вулицю!

А цей пройдисвiт спокiйно собi стояв i торочив нудним голосом: «Грошi, грошi, грошi…» Тюрки почали стомлюватись. Тим пак що їм не вдавалося з ним встругнути свою улюблену штуку – шарпонути зненацька вгору, коли всi кiстки наче вилiтають назовнi вiд болю. Вiн був занадто важкий. Стомився i брат цирульника. Та й час уже було до писаря вiзира поспiшати та доповiсти про всю справу. Отож вiн махнув рукою i крикнув: «Кидайте цей мiшок з лайном!» Ну а тюрки – вони ж хiба люди? Бидло, невiгласи! Якби таке сказати арабовi, то вiн би потиху опустив людину. А цим скажи: «Кидай!»-воно й кине! Линву вони кинули. Джафар своєму мучителю сiв на голову з усього маху! Звичайно – впусти на когось такого кабана – всi кiстки трiснуть! У брата цирульника зламалася шия. I Джафаровi дiсталось – об дурну голову свого ката потовк усi свої достоїнства. Вiд болю вiн втратив свiдомiсть аж на три днi. Всi дивувались, що вiн не сконав… Мiй знайомий, слуга того лiкаря, що лiкував Джафара, казав, що в нього все понапухало, мов торба з огiрками. Ну а брата цирульника забрали з казарми i вiднесли додому, де вiн того ж вечора i сконав – дихання припинилося. А товстун так-сяк оклигав, чортова калита з динарами! Коли ж вiн оклигав, довелося писаревi вiзира за нього самому братись, хоч як цей хитрун не хотiв, щоб про нього пiшла слава, що вiн кат i здирник! Писар вчинив згiдно зi своїм розумом i освiтою – наказав привести жiнку i доньку Джафара. Щоб були вони приявнi при допитi свого повелителя i господаря. Його жiнка була з поважної родини i не витримала такого видовища, коли мордують голу людину. Вона знепритомнiла. Побачила це донька – i собi гепнулася додолу. За наказом писаря їх почали заголювати, щоб лiкар мiг дiзнатись, чи мертвi вони, чи живi? Тут Джафар здався i розповiв, у кого його розписки – сакки i в кого його дорогоцiннi каменi схованi… Ось так вичавили з жирного бурдюка золото… Та вiн швидко надолужив своє – в когось позичив грошi, винайняв кораблi i перевiз – цiлу сотню! – скакунiв до Iндiї. Там якраз почалася вiйна!.. Вiн стiльки заробив на конях, що змiг собi все повернути… i ще зверх того! Вiн з Iндiї привiз таке камiння – i лали, i агати, i бiрюзу, i гранати, й сердолiк, i яспис…