Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Найболючіше мені було те, що тут, у чужій лікарні, та ще й тому, що я сама була так хвора, я не могла перебрати на себе догляд з Батьком, а мусила залишити його на руках чужих людей. В ці переходові, жахливі військові часи не було жодної можливості взяти для мого Батька окрему сестру. Одну лише ніч я була з Батьком і могла йому допомагати. ч-,-Він постійно мене кликав, часто казав: «Мені так соромно, що Ти все для мене робиш, бо ж Ти сама ще нездорова», але йому було приємно, що я була з ним. Він нарікав, що сестри йому не дають спокою і все не так роблять, як він хоче. Спав він у цю ніч погано, тяжко дихав і постійно стогнав… Іноді починав пригадувати, що в організаційних справах треба зробити те-то й те-то. Хотів диктувати листи. Йому було тяжко говорити, а я з моєю головою не могла писати. До того ані залізниці, ані пошта не ходили.

Я йому казала, що все це можу зробити сама, і він заспокоювався…

Він балакав взагалі дуже мало й дуже часто й мене не пізнавав.

Гарячку мав ще велику. Мені було страшно самотньо, і я все думала, чи я роблю все, що зробила б для нього Мати, чи я взагалі роблю все, що потрібно? Що скажу я моїй Матері? Я майже нічого не могла для нього зробити.

24 квітня вранці в лікарні була страшенна метушня. Коли я вглянула у вікно, то побачила великі натовпи людей, які йшли з візками, з речами, з дітьми. В лікарні кружляли страшні чутки: казали, що наближаються більшовики. Правди ніхто не знав, але занепокоєння у всіх було страшне. Прибіг молодший лікар і звернувся до мене: «Ви мусите увезти Вашого Батька, Ви ж не можете залишити його тут при більшовиках!?» Грищинського не було, а що я сама могла в цих обставинах зробити. Батько був такий слабий, що його не можна було б далеко везти. Він і стояти не міг. Змарнів страшенно…

За ніч вся ситуація змінилася. Відомо було вже давно, що американці наближаються, але тепер сталося так, що не було певності, чи прийдуть сюди американці, бо могли дуже легко прийти сюди й більшовики. Бажали всі приходу американців, але не знали, хто прийде раніш.

Денендорф був об'явлений кріпостю. Всі чоловіки мали захищати місто. Жінки, діти, старі мали негайно ж покинути місто, бо воно напевно буде розбомбоване. Наш шпиталь евакуювали. Військові авта вивозили своїх військових, своє майно. Приватні люди мали самі якось зникнути.

Знову прийшов лікар і сказав: «Ви мусите вивезти свого Батька, Ви взагалі мусите покинути шпиталь!» Але куди я його вивезу і як? У мене було почуття, що в моїй голові велика фабрика, так я була ще оглушена. Звуків, що приходили ззовні, я майже не чула, бо вухо одне було цілком пошкоджене. Я ще ледве-ледве ходила… А Грищинського все ще не було.

Хоч мені,и тяжко було, але я кілька разів ходила до фельдфебеля, який урядував в долині. З ним балакав також і головний лікар. Той весь час кудись дзвонив, старався роздобути для нас авто, прохав почекати, обіцяв це забути за нас, але нічого не робив.

Сестри метушилися. Ніхто не заглядав до нашої кімнати, на дзвони не відповідали, а мій Батько увесь час потребував допомоги. Я не хотіла його покидати ані на хвилину. Він був напівпритомний і не звертав більше ні на що уваги. Я йому ще нічого не казала. А мені було так самотньо й страшно.

Я мусила помагати й няні, бо хоч вона тоді була менш хвора, як я, але руки й ноги у неї були не в порядку й вона, сама нічого не могла робити. Я мусила зібрати всі наші речі й все зв'язати в клунки. Майна ми мали небагато, але, навіть і ця робота була для мене затяжка.

Коло 12 години врешті-решт прийшов Грищинський. Я боялася вже, що його не пропустять в Денендорф і що доведеться кудись виїхати без нього. Це дуже легко могло б статися.

До того ще весь ранок тривав алярм. Кружляли спочатку. над самою головою; літаки і стріляли з кулеметів. Потім кидали великі бомби поблизу. До лікарні принесли багато ранених, і вони лежали в коридорі. Я бачила їх криваві обличчя й чула їх стогін.

Хто міг, пішов до пивниці. Мого Батька сестри не захотіли нести, бо він мав понос. Я стояла коло мого Батька й дивилася у вікно. Бачила, як кидали в місті бомби її зруйновано було кілька будинків.

З лікарні великими скринями виносили всяке майно. Всіх військових вивезли на грузовиках. На носилках принесли в долину всіх старших цивільних тяжко хворих; і вони лежали по коридорах і чекали, щоб їх кудись вивезли. (Пізніше я довідалася, що багато людей опинилося прямо в лісі. Я потім бачила одну дівчину, яку сестри випустили з лікарні в одній сорочці. Добра сусідка позичила їй плащ, добрі люди дали їй у себе притулок).

Батько ще був у ліжку. Ми не хотіли його турбувати зарано.

Грищинський знову балакав з фельдфебелем, і той знову обіцяв, але нічого не робив, бо, мабуть, не міг. Грищинський знову говорив і з головним лікарем. Було вже досить пізно пополудні, і ми могли б залишитися на вулиці. Батька ми могли б везти лише туди, де він мав би лікарську допомогу.

Лікар сказав, що нам треба перш за все виїхати за всяку ціну з Денендорфа, бо не сьогодні-завтра його можуть цілком розбомбувати, бо влада вирішила міста не здавати ворогам. Радив нам їхати до Меттена, бо там є лікарня, а крім того вирішено, що Меттен захищати не будуть. Чи прийдуть американці, чи більшовики — ще невідомо. Більш правдоподібно, що прийдуть перші. Обіцяв, що й далі нам допоможе.

І дійсно, коли він побачив, що фельдфебель для нас нічого не зробив, він Дав йому наказ одвезти нас у його приватному авто До Меттена й передати нас в меттенську католицьку лікарню.

Коли я запитала лікаря, як він дивиться на стан мого Батька, він захитав головою. Замість того, щоб мені прямо відповісти, він мене запитав: «А як Ви самі думаєте?» Я відповіла: «Мені здається, що йому дуже й дуже зле». Він нібито погодився зі мною, але діагнозу не хотів ставити.

Монашка, яка бачила, як Грищинський та я були стурбовані, сказала: «Моліться Богові, щоб Ваш Батько швидче помер. Він уже старий. Вам буде легше. Що Ви будете возитися з таким хворим?»

Священик, монах-бенедиктинець, також зауважив: «Дай Боже Вашому Батькові спокійної смерті. Я Дав йому благословення. Не міг його причастити, бо він православний». Я сказала: «Мій Батько дуже хворий, але з Божою поміччю він одужає». «Так, але рани голови небезпечні». Я подумала: він і мене хотів уже поховати, але я жива й буду жити.

Прийшов час повідомити Батькові, що нам треба їхати далі. Він лише запитав: «Куди?» Ми сказали: «До Меттена, там нам буде краще й спокійніше». Він більше нічого не сказав. Був у півсні. Ми його одяглії й поклали на носилки, покрили теплим плащем.

Деякий час треба було ще чекати в долині. Нас вивозили, так сказати, не в чергу, завдяки головному лікареві. Батько лежав на носилках, няня і я сиділи на стільцях. Коридори лікарні були ще повні людей, які зовсім ще не знали, що з ними буде.