Категории
Самые читаемые
Лучшие книги » Документальные книги » Биографии и Мемуары » Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Читать онлайн Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский

Шрифт:

-
+

Интервал:

-
+

Закладка:

Сделать
1 ... 142 143 144 145 146 147 148 149 150 ... 186
Перейти на страницу:

В одинадцять годин Батько, няня і я пішли до одного гастгауза обідати. Нам дуже хотілося поїсти чогось гарячого, але нам нічого не дали. Дістали лише якийсь салат з бичачого писку. Щось дуже погане.

В Платтлїнгу зустрінув Батько знайомого п. Арсецьева — Раковича чи Рочовича. Він мав щось спільного з Власовим. На дворці стояв цілий потяг з козаками, які мали, здається, їхати до Камптена. Були там козаки з жінками, дітьми і всіма своїми манатками.

Коли ми повернулися до дворця, пішов шукати обіду Грищинський.

Няня залишилася з речами, а Я з Батьком взяла ковдри й пішла собі поспати на лузі перед дворцем. Всюди було багато людей, особливо військових. Всі сиділи, або лежали, де не попало, й чекали на потяги.

Наш потяг мав іти о чегвергій годині. Ще вранці Батько ходив до залізничного інспектора, й той обіцяв у випадку яких-небудь труднощів допомогти з місцями в потягу.

Ми лежали собі піддеревом і відпочивали, бо, звичайно, були стомлені. Батько негайно ж заснув. При всіх обставинах міг засипать. Недалеко нас стояв вагон з зенітками й кулеметами. Я бачила, як коло нього сновигало багато хлопців. Їх так і тягнуло до жовнірів і до гармат.

Невдовзі почався «форалярм», але ніхто на нього не зварнув уваги, бо «форалярми» бували по кілька разів на день. Ми їх багато переживали. Цього разу літаків було мало й вони не стріляли.

Під час «форалярму»- подали потяг і сказали люд ям, щоб займали місця. Почалася страшенна метушня, бо всі.посунули до вагонів з клунками, куфрами і всяким майном.

Батько і я поспішили до потяга. Тимчасом Грищинський завоював вже місця й переносив речі до вагона. Людей було дуже багато, але ми всі речі впакували й зібралися вже остаточно влаштуватися. Було приблизно три з-чвертю години. В чотиримали виїхати.

Батько сказав: «Слава Богові, всі труднощі переможені, завтра будемо в Оберстдорфі. Казав, що дуже, добре себе почуває, бо встиг відпочити… І ось тут загула сирена. То був не відклик, а повний алярм.

Замість того, щоб відвезти наш потяг далі від двірця, залишили і його, і багато інших на місці, що було цілком проти всіх приписів і розпоряджень всправах охорони людей під час нальотів.

Забігали залізничники й виганяли людей з вагонів і з перону, і кричали, щоб люди ховалися в будинки, в пивниці, в бункер і т. ін. Казали, одначе, що то лише невеликий, що на великий наліт не чекають.

Люди бігли й штовхалися(їх були тисячі) бо стояло в той час по всіх залїзничих шляхах багато потягів, повно людей. Був той потяг з козаками. Недалеко настачили ми велику кількість українських дівчат. Ще вранці ми з кількома познайомилися, і Батько помагав їм щось перекладати о німецької мови. Люди не дуже охоче відходили від своїх речей, бо страшенно крали за останні часи.

Грищинський хотів залишитися коло речей, але переходячи через «шперре» мій Батько повернувся й досить гостро йому сказав: «Я Вам забороняю це роби ти, як тільки побачите небезпеку — ховайтеся». Няня зауважила: «Чому Ви так гукаєте на бідного Дмитра Івановича?»

Батько сказав: «Не гинути ж йому з-за речей, і не можу ж я його тут залишити, а сам ховатися».

Батько, няня і я пішли за натовпом через «шперре». Батько взяв з собою куфер з документами й архівом. Я несла його портфель.

Люди з'переляку не'зпали; що робити, бо сховищ справжніх, власне кажучи, не було. — Дехто біг до пивниці під дворцем, дехто до маленького бункера на площі (туди уміщалося лише 140 людей), дехто залишався в будинку. Взявши всё на увагу, здавалося, що в будинку буде ще найкраще; особливо коли, як нам сказали, летіли переважно легкі літаки. Сподівалися, що вони полетять кудись в інше місце.

Багато людей залишалося ще на площі й по всіх усюдах.

Коли ми підходили до вихідних Дверей, чувся вже великий гуркіт літаків.

Батько сказав: «До бункера ми не попадемо, він замалеиький, перечекаємо цю першу хвилю тут, переходити площу небезпечно».

Гуркіт збільшувався. Батько йшов перший, я за ним. Він виглянув на двір і, побачивши натовп і метушню, обернувся до мене й сказав: «Ось ти будеш тут зі мною!» Лице у нього було серйозне. Він передбачав велику небезпеку.

Ми троє встали коло зовнішньої стіни. Як дивитися на площу перед дворцем, то праворуч від дверей, між дверима й вікном.

Батько сказав: «Тут найкраще, бо зможемо з будинку вискочити, а в пивниці може засипати (воно так і сталося, всі люди там загинули). Батько був ближче до дверей, може, півметра від них. Я стояла праворуч і трималася за нього. За нами, трохи ліворуч, няня.

Тільки встигли ми так встати, як почалися вибухи. Було щось страшного. Все злилося в один великий вибух, хоч, напевно, їх було сотки, тай дуже близько від нас. Після цього першого вибуху почали валитися стіни (треба зазначити, що двірець був великий, кількаповерховий, кам'яний, високий, стіни міцні). Тріск був страшний. На нас летіло каміння. Ми стояли перед тим у півтемному залі. Після вибуху опинилися, немов надворі. Даху над нами більше не було, кілька поверхів будинку було зруйновано. Наша стіна ще стояла, ми за нею. Я встигла ще з лівого боку побачити кілька зруйнованих обрисів.

У мене страху не було. У мене була лише одна думка: «Батько».

Я запитала: «Чи Ти живий, Батьку?» Але після нього першого вибуху нам нічого особливого ще не сталося. Нас лише присипало.

Мій Батько простягнув мені руку, трохи назад, і я тримала її.

Я йому сказала: «Ховай свою голову», але я бачила, що він був цілий. Ми обидвоє ще встигли заспокоїти один другого, що нам нічого не сталося. Няня теж була ціла. Чути було, як вона промовляла: «Господи, помилуй, Господи, помилуй!»

Через мент стався другий вибух, страшніший від першого, я встигла лише подумати: «Хіба такий буває кінець?» Але ні, ми були ще живі. Стіни валилися далі. Нас засипало ще більше. Руки були ще вільні. Я старалася знімати каміння з Батька, а він з мене. З цього моменту, одначе, я пам'ятаю мало й не все знаю, що було. Я була майже весь час непритомна. Лише окремі моменти залишилися в пам'яти.

Я знала, що мій Батько живий, я чула ще його голос. Я чула, як він прохав пити. Нас хтось витягнув з-під каміння й поклав десь в іншому місці. Я нічого не бачила, бо очі були поранені. Я мало розуміла, була оглушена, але я відчепила мою червонохресну пляшку, в якій я мала кон'як, і повзла з нею до того місця, де був мій Батько, звідки я чула його голос. Приходили якісь німці, і я прохала їх передати моєму Батькові пляшку. Няня, очі якої не постраждали, сказала мені потім, що вона бачила, що у мене взяли ту пляшку, але Батькові не дали. Просто її вкрали.

Потім я пам'ятаю, що якісь пані дали мені пити. Хтось торкав мене за ніс і казав: «Зламаїшй», хтось торкав мої очі. Я нічого не бачила, майже нічого не чула, була приголомшена, але я почувала, що житгя ще ворушиться в мені. Пам'ятаю той мент, як мене кудись понесли, один мент мені здавалося, що ми кудись їдемо. Я прохала, щоб мене не розлучали з Батьком, і я була переконана, що мого Батька везуть разом зі мною.

(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});
1 ... 142 143 144 145 146 147 148 149 150 ... 186
Перейти на страницу:
На этой странице вы можете бесплатно скачать Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918 - Павел Скоропадский торрент бесплатно.
Комментарии