КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

9. Вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони або у разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця, вчинене способом, небезпечним для життя багатьох осіб, з особливою жорстокістю, жінки, яка завідомо для винного була в стані вагітності, двох або більше осіб, особою, яка раніше вчинила вбивство, повинне кваліфікуватися не як умисне вбивство за обтяжуючих обставин, а за ст. 118 КК.

10. Треба відмежовувати злочин, що розглядається, від вбивства в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, для якого є характерним відсутність мети захисту або затримання злочинця. Слід також мати на увазі, що для ст. 118 КК стан душевного хвилювання не є обов’язковою ознакою. Вбивство, хоча й вчинене в стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, але яке є результатом перевищення меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання злочинця, слід кваліфікувати за ст. 118 КК.

11. Встановивши в діях підсудного ознаки перевищення меж необхідної оборони, суд не може обмежитися загальним формулюванням і зобов’язаний у вироку вказати, в чому полягає перевищення і які засоби захисту в конкретній ситуації не були використані винним, щоб уникнути таких наслідків.

Стаття 119. Вбивство через необережність

1. Вбивство, вчинене через необережність, — карається обмеженням волі на строк від трьох до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Вбивство двох або більше осіб, вчинене через необережність, — карається позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років.

1. За своїми наслідками вбивство через необережність нічим не відрізняється від вбивства, вчиненого умисно. Проте суб’єктивна сторона злочину, що розглядається, — необережна вина — свідчить про меншу суспільну небезпечність винного і всього діяння в цілому порівняно з аналогічними діями, вчиненими умисно.

2. Об’єктивна сторона характеризується: 1) діянням у вигляді посягання на життя іншої людини; 2) наслідками у виді смерті людини; 3) причинним зв’язком між зазначеним діянням та наслідком.

3. Злочин вважається закінченим з моменту настання смерті людини.

4. З суб’єктивної сторони вбивство через необережність може бути вчинене внаслідок як злочинної самовпевненості, так і злочинної недбалості. Вид необережної вини на кваліфікацію злочину, що розглядається, не впливає. Проте його встановлення є необхідним для оцінки ступеня суспільної небезпечності вчиненого, а також для правильного відмежування даного злочину від умисного вбивства і випадкового спричинення смерті.

5. При вбивстві внаслідок злочинної самовпевненості винний передбачає можливість настання смерті іншої особи від вчинюваної ним дії (бездіяльності), але легковажно розраховує на її відвернення. При цьому повинен мати місце розрахунок на конкретні обставини, які, на думку винного, відвернуть настання смерті. Однак такий розрахунок виявляється легковажним. Обставинами, які, на думку винного, відвернуть настання смерті, можуть бути його власні сили і можливості, діяльність інших людей тощо. При вчиненні злочину, що розглядається, характерним є те, що винний переконаний у ненастанні злочинного наслідку.

6. Вбивство через необережність внаслідок злочинної самовпевненості необхідно відмежовувати від вбивства з непрямим умислом, коли винний, передбачаючи настання смерті, свідомо її допускає. При цьому винний усвідомлює можливість настання смерті потерпілого в даному випадку від його поведінки, не бажаючи разом із тим злочинного наслідку або байдуже ставлячись до його настання. Про наявність непрямого умислу свідчить, зокрема, розрахунок винного на випадковість, «навмання».

7. При вбивстві внаслідок злочинної недбалості винний не передбачає можливості настання смерті іншої особи від вчиненої ним дії (бездіяльності), але повинен був і міг її передбачити, діючи з більшою обачністю.

Так, Верховний Суд України визнав наявність злочинної недбалості в діях П., який під час сварки ударив кулаком в живіт п’яного С., внаслідок чого той упав і, ударившись головою об асфальт, помер від одержаної травми. Суд мотивував свій висновок тим, що винний повинен був і міг передбачити можливість падіння потерпілого і настання від цього суспільне небезпечних наслідків у виді смерті (Рад. право. - 1970. - № 9. - С. 105).

На практиці часто зустрічаються справи, коли внаслідок недбалого поводження з вогнепальною зброєю настає смерть потерпілого, яку винний міг і ‘ повинен був передбачити. Такі дії утворюють собою злочин, передбачений ст. 119 КК.

8. Вбивство через необережність внаслідок злочинної недбалості слід відрізняти від випадкового спричинення смерті, коли особа не передбачала настання смерті іншої людини, не повинна була і не могла її передбачити. При випадковому невинному спричиненні смерті скоєне не містить у собі складу злочину.

9. Для застосування ст. 119 КК необхідно встановити наявність необережної вини щодо злочинного наслідку — смерті іншої людини. Саме ж діяння, що призвело до даного результату, може бути як необережним, так і умисним.

10. Виходячи з того, що співучасть є можливою при вчиненні умисного злочину, відповідальність за співучасть у вбивстві через необережність настати не може.

11. Вбивство через необережність слід відрізняти від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, яке спричинило смерть потерпілого (ч. 2 ст. 121 КК). Якщо умислом винного не охоплювалося заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, а щодо смерті потерпілого в його діях є необережна вина, вчинене належить кваліфікувати як вбивство через необережність (див. коментар до ст. 121 КК).

12. Суб’єктом злочину є осудна особа, яка досягла 16-ти років.

13. Кваліфікуючою ознакою злочину (ч. 2 ст. 119 КК) є вбивство через необережність двох або більше осіб.

14. Необережне заподіяння смерті, відповідальність за яке охоплюється іншими складами злочинів (наприклад, ч. 2 ст. 134, ч. З ст. 135, ч. 2 ст. 271, частини 2 та 3 ст. 286 КК тощо), додаткової кваліфікації за ст. 119 КК не потребує.

Стаття 120. Доведення до самогубства

1. Доведення особи до самогубства або до замаху на самогубство, що є наслідком жорстокого з нею поводження, шантажу, примусу до протиправних дій або систематичного приниження її людської гідності, —

карається обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

2. Те саме діяння, вчинене щодо особи, яка перебувала в матеріальній або іншій залежності від винуватого, або щодо двох або більше осіб, —

карається обмеженням волі на строк до п’яти років або позбавленням волі на той самий строк.

3. Діяння, передбачене частинами першою або другою цієї статті, якщо воно було вчинене щодо неповнолітнього, —

карається позбавленням волі на строк від семи до десяти років.

1. Злочин, що розглядається, являє собою значну суспільну небезпечність, оскільки він посягає на життя людини, суперечить моральним принципам людського співжиття.

2. З об’єктивної сторони він характеризується такими ознаками:

1) діями, що полягають у жорстокому поводженні з особою, шантажі, примусі до протиправних дій або систематичному приниженні її людської гідності; 2) наслідками у вигляді самогубства потерпілого або замаху на самогубство; 3) причинним зв’язком між вказаними діями та наслідками.

3. Жорстоке поводження — це безжалісні, грубі діяння особи, які завдають потерпілому фізичних чи психічних страждань (мордування, систематичне заподіяння тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо) (абз. 2 п. 28 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» від 7 лютого 2003 р. № 2).

4. Шантаж — це погроза розголосити відомості, які потерпілий бажає зберегти в таємниці (наприклад, відомості про хворобу, позашлюбні стосунки тощо). Ці відомості можуть як відповідати дійсності, так і бути помилковими. Важливо, що вони мають такий характер, що потерпілий не бажає їх розголошувати.

5. Примус до протиправних дій — це фізичний або психічний вплив на особу з метою спонукання її до дій, вчинення яких заборонене законодавством. Такий вплив може полягати в застосуванні фізичного або психічного насильства щодо потерпілого або близьких йому осіб, погрозі знищення або пошкодження майна тощо.

6. Систематичне приниження людської гідності — це тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми глумління над ним тощо) (абз. 2 п. 28 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи»). Судова практика не відносить до такого роду обставин розірвання шлюбних відносин одним із подружжя, відмову від укладання шлюбу, припинення співжиття, подружню зраду, якщо при цьому не здійснювалися інші дії, що принижують людську гідність.

7. Не можуть кваліфікуватися за ст. 120 КК випадки самогубства внаслідок вчинення щодо особи будь-яких законних дій (наприклад, правомірного звільнення з роботи), а також внаслідок повідомлення хоча й таких, що принижують гідність особи, але достовірних, таких, що відповідають дійсності, відомостей (за умови, що вони повідомлялися не в образливій чи цинічній формі).