КРИМІНАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ - Право

20. Закінченим злочином вбивство слід вважати з моменту настання смерті потерпілого.

Готування до злочину може полягати в підшукуванні або пристосуванні засобів чи знарядь, підшукуванні співучасників або змові на вчинення злочину, усуненні перешкод, а також іншому умисному створенні умов для вчинення злочину. Підшукування засобів або знарядь вбивства може полягати в придбанні вогнепальної або холодної зброї, отрути, виготовленні таких предметів та ін. Пристосування засобів або знарядь вбивства може полягати у приведенні предметів, які є у злочинця чи придбані ним, до такого стану, що зробило б можливим або полегшило їх використання для вчинення вбивства. Під іншим умисним створенням умов для вчинення вбивства слід розуміти усунення можливих перешкод, створення умов для наступного приховування слідів злочину тощо.

Замах на злочин має місце тоді, коли діяння винного було безпосередньо спрямоване на позбавлення життя іншої людини, але злочинний наслідок (смерть) не настав з причин, незалежних від волі винного. До дій, безпосередньо спрямованих на позбавлення життя, можна віднести, наприклад, завдання жертві удару ножем в життєво важливі органи, постріл у жертву, давання отрути тощо.

Замах на вбивство може бути вчинений лише за наявності прямого умислу на позбавлення життя потерпілого. Якщо такий умисел не встановлений, замах на вбивство відсутній, а вчинене належить кваліфікувати за наслідками, що настали.

Так, Ф. було засуджено за замах на вбивство свого брата Ф. І. за таких обставин: перебуваючи в стані алкогольного сп’яніння під час сварки з Ф. І. він вдарив останнього молотком по голові, заподіявши йому тяжкі тілесні ушкодження, небезпечні для життя в момент заподіяння. Смерть Ф. І. не настала завдяки своєчасно наданій медичній допомозі. Разом з тим, будь-яких доказів того, що Ф. мав намір позбавити брата життя, у справі немає. Про відсутність такого наміру свідчить характер взаємовідносин між братами як до, так і після вчинення злочину, та факт завдання засудженим лише одного удару і припинення злочинних дій за відсутності перешкод для їх продовження. За таких обставин Верховний Суд України кваліфікував дії винного як умисне тяжке тілесне ушкодження (ВВСУ. — № 3. — 2002. - С. 16-17).

Пленум Верховного Суду України у п. 4 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи» звернув увагу судів на те, що замах на вбивство може бути вчинено лише з прямим умислом (коли особа усвідомлює суспільне небезпечний характер свого діяння, передбачає його суспільне небезпечні наслідки і бажає їх настання).

Судова практика повністю поділяє точку зору, згідно з якою прямий умисел має місце, зокрема, у випадках, коли винний усвідомлював, що внаслідок його дій з невідворотністю настає смерть іншої людини. Завдання ушкоджень в життєво важливі органи тіла, які, як правило, спричиняють смерть потерпілого, але не призвели до смертельного наслідку лише через випадковий збіг обставин, незалежних від волі винного, належить кваліфікувати не за наслідками, що сталися, а як замах на умисне вбивство (Судебная практика… — С. 26).

Якщо ж винний діяв не з прямим, а з непрямим умислом, він не може нести відповідальність за замах на вбивство. Тому у випадках, коли особа, завдаючи іншій особі тілесні ушкодження, свідомо допускає настання будь-яких наслідків, у тому числі й смерті, вона не може бути притягнута до відповідальності за замах на вбивство.

Злочин не може бути кваліфікований як замах на вбивство й у випадках, коли винний діє з неконкретизованим умислом, допускаючи можливість як заподіяння будь-якої шкоди здоров’ю, так і настання смерті. Відповідальність у цих випадках повинна наставати лише за наслідки, які фактично були заподіяні.

У разі добровільної відмови від вчинення вбивства відповідальність може наставати лише за фактично вчинене діяння, якщо воно утворює інший склад злочину. Пленум Верховного Суду України спеціально зазначив, що якщо відмова мала місце вже після вчинення дій, які особа вважала за необхідне виконати для доведення злочину до кінця, але його не було закінчено з причин, що не залежали від її волі, діяння належить кваліфікувати відповідно до ч. 2 ст. 15 КК як закінчений замах на злочин, який особа бажала вчинити (п. 4 постанови ПВСУ«Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи»).

Відмова від повторення посягання, що сталася після закінченого замаху на умисне вбивство, не може впливати на кваліфікацію вчиненого злочину.

21. Умисне вбивство може бути вчинене у співучасті, що підвищує його суспільну небезпечність. У цих випадках суд зобов’язаний ретельно з’ясувати ступінь участі і роль у вчиненому злочині кожного з притягнутих до відповідальності.

Кожна з осіб, які з умислом на вбивство завдали потерпілому поранення в життєво важливі органи, незалежно від того, яке з поранень виявилося безпосередньою причиною смерті потерпілого, повинні відповідати за умисне вбивство як співвиконавці.

Підбурювання до вбивства виявляється у схиленні до злочину різними способами (умовляння, прохання, переконання, підкуп, погроза, обман, примус тощо). Відповідальність за підбурювання до вбивства може настати лише в тому разі, якщо винний, маючи намір позбавити життя потерпілого, схиляв до цього виконавця злочину.

Пособництво у вбивстві полягає в сприянні вчиненню злочину порадами, вказівками, наданням зброї, транспорту, інших засобів чи знарядь вбивства, усуненні перешкод, а також заздалегідь даною обіцянкою переховати учасників вбивства, знаряддя чи засоби його вчинення, сліди злочину чи предмети, здобуті злочинним шляхом, придбати такі предмети, або іншим чином сприяти приховуванню вбивства.

Для визнання особи винною в співучасті у вбивстві необхідне встановлення причинного зв’язку між діями цієї особи і шкідливими наслідками вчиненого виконавцем злочину, а також наявність умислу, спрямованого на сприяння виконавцю злочину.

Співучасть у вбивстві припускає умисел усіх співучасників злочину, тому співучасть у необережному вбивстві є неможливою.

Дії осіб, які безпосередньо брали участь у позбавленні життя потерпілого або заподіянні шкоди його здоров’ю, належить кваліфікувати за статтями КК, що передбачають відповідальність за умисне вбивство. Дії організаторів, підбурювачів і пособників, які не були співвиконавцями злочину, кваліфікуються за тими ж статтями з посиланням на відповідну частину ст. 27 КК.

При ексцесі виконавця, тобто коли один із співучасників вийшов за межі домовленості щодо обсягу злочинних дій і вчинив більш тяжкий або інший злочин (наприклад, при домовленості заподіяти потерпілому тілесні ушкодження позбавив його життя), за цей злочин повинен відповідати лише його виконавець, а інші особи — за злочини, вчинені ними в межах домовленості (абз. 2 п. З постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи»).

Так, у справі Ш. Пленум Верховного Суду України констатував, що відсутні будь-які докази того, що Ш. сприяв Б. вчиненню вбивства. На попередньому слідстві та в судовому засіданні Ш. не визнав себе винним у співучасті у вбивстві Ф. і стверджував, що умислу на вбивство Ф. у нього не було. Як заявив Ш., він і Б. домовилися ударом молотка оглушити особу, яка перебуватиме в квартирі, з метою заволодіння майном. Б., у свою чергу, пояснив, що мав намір спочатку тільки оглушити молотком Ф., яка була в квартирі, але удар прийшовся по бігудях. Ф. почала кричати і чинити опір. Злякавшись можливого викриття, він став завдавати Ф. удари молотком по голові, від чого потерпіла померла. Ш. в той час був у коридорі і безпосередньої участі у вбивстві не брав. Виходячи з цих обставин Пленум визнав, що спричинення смерті потерпілої не охоплювалося умислом Ш. В діях Б., який вчинив умисне вбивство в процесі розбійного нападу, мав місце ексцес виконавця, за який Ш. не може нести відповідальності. Тому в частині засудження Ш. за співучасть в умисному вбивстві провадження було припинено (Судебная практика… — С. 80-82; ВВСУ. - № 2. - 2001. - С. 12-14).

22. Заздалегідь не обіцяне приховування умисного вбивства, передбаченого ст. 115 КК, а також вбивства через необережність двох або більше осіб (ч. 2 СТ. 119 КК) тягне кримінальну відповідальність за ст. 396 КК. Кримінальна відповідальність за заздалегідь не обіцяне приховування інших видів вбивства, зазначених у розділі II Особливої частини КК, не передбачена.

23. Вимога закону про всебічне, повне і об’єктивне дослідження усіх обставин вчиненого злочину, обов’язкове при розгляді будь-якої справи, повинна особливо враховуватися у справах про умисні вбивства, оскільки до винного у вчиненні цього злочину за обтяжуючих обставин може бути застосоване довічне позбавлення волі.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 КК довічне позбавлення волі призначається лише у випадках, спеціально передбачених КК, і за умови, що суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк. Призначення цього покарання повинне мотивуватись у вироку з обов’язковим наведенням обставин, які, на думку суду, перешкоджають застосуванню позбавлення волі на певний строк. Якщо винуватими у вчиненні злочину визнано кількох осіб, яким призначається довічне позбавлення волі, у вироку мають бути окремо наведені відповідні мотиви щодо кожного з них (абз. 2 п. 2 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи»).