Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке) - Джеймс Крюс

Та коли в ученого-негра зрештою потомились руки, вiн упустив кiлька камiнцiв, що належали до лiвого коша, в кiш перед собою. Так i вийшло, що в нiмецькiй мовi слова "вайб" (жiнка), "медхен" (дiвчина), "фройляйн" (панна) i "гун" (курка) --середнього роду, хоча слiд би -жiночого.

Над цим багато вчених стурбовано хитали головами. Але кiнець кiнцем вони були радi, коли розподiлили й нiмецькi iменники й останнi шестеро вчених покинули хить-хить-хатки та по троє обережно пройшли колодами до вершини пагорба.

Радi й задоволенi тим порядком, що його навели, всi вченi знов сiли на корабель i попливли Євфратом униз до Басри й далi, до Перської затоки, а тодi чимшвидше роз'їхались по своїх країнах -- писати про нововпорядкованi мови грубезнi книжки.

А хить-хить-хатки й далi погойдувались пiд вiтром, аж поки одного дня приїхали американськi вченi-археологи, велетенськими кранами познiмали їх iз пагорба разом з колодами й вiдкопали в пагорбi половину Вавiлонської вежi. Вiдтодi хить-хить-хаток нема. Але кожен словник i кожна граматика -- це доказ, що колись вони були на свiтi.

Коли прадiдусь докiнчив свою оповiдку, я спитав:

-- А справдi таке колись сталося?

-- Любий мiй Хлопчачок, -- вiдповiв прадiдусь, -- якщо в оповiдцi є змiст, то вона правдива й тодi, коли насправдi розказаного не було. Зрозумiв?

-- Нi, не зрозумiв!

-- Дарма! В десять рокiв ще не обов'язково розумiти все. Їсти хочеш?

-- Як вовк, прадiдусю!

-- Слава богу! Тепер горiшня бабуся вже не матиме причин сердитись за той пудинг. Надягай шапку та ходiм додому.

Так ми й зробили. Понадягали шапки, вкутали шарфами шиї, перейшли через нешироку Трафальгарську вулицю, на якiй того дня вiтер аж ревiв, i вернулись додому обiдати.

На обiд була смажена скумбрiя з картопляним салатом, i горiшня бабуся поводилась сумирно, мов ягнятко. Вона бiльш i словом не згадала про пудинг, тiльки спитала, де ж дошки з новими абетковими вiршами.

-- Сьогоднi ми не записували вiршiв, а розказували просто з голови, -- пробурчав прадiдусь, бо вiн непохитно вiрив, що горiшня бабуся не тямить у поезiї.

-- Пiсля обiду ми знов вiршуватимемо на дошках, -- сказав я примирливо. -- Тодi принесемо вiршi сюди!

-- Гаразд, -- байдуже сказала горiшня бабуся.

Але менi здалося чомусь, що їй зовсiм не байдуже!

Пiсля обiду прадiдусь, видно, не мав настрою вiршувати. Бо вiн з'їв аж п'ять скумбрiй. Але заради мене вiн пiднявся нагору, до Шкiряної Лiзбет, у токарню, взяв свiжу дошку та теслярського олiвця й важко лiг на стружки.

-- Сьогоднi менi чогось не хочеться складати абетковi вiршi, -сказав вiн. -- А що як спробувати вiрша про "вiн-вона-воно"? Якраз би пасували до оповiдки про хить-хить-хатки.

-- Про "вiн-вона-воно" -- це занадто легко, прадiдусю! Краще про "я-ти-вiн-вона-воно"!

-- Згода, Хлопчачок! Я складу такого вiрша, щоб перша строфа починалася iз "я", друга -- з "ти", третя -- з "вiн" i так далi.

-- Я теж, прадiдусю!

-- Чудово, Хлопчак, от i погодились.

Прадiдусь примружив очi й випнув нижню губу, i я, мабуть, зробив так само, бо й менi вже набiгла думка!

На жаль, коли наїсися смаженої скумбрiї, вiршується дуже поволi. Аж через три години ми впоралися з цим -- я навiть швидше за прадiдуся.

Ми пожеребкувались, кому читати першому. Виграв прадiдусь. Вiн вiдсунув дошку трохи далi вiд очей i зi свого стружкового ложа прочитав менi вiрша про "я-ти-вiн-вона-воно":

Цiсар Целестiн

_Я_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй коронi.

Я в цiм краю сиджу один

На цiсарському тронi.

_Ти_ цiсар -- цiсар Целестiн,

Живеш собi щасливо,

Їси ти вдосталь лагомин,

П'єш марки "Цiсар" пиво.

_Вiн_ цiсар -- цiсар Целестiн

У цiсарськiй столицi.

Щодня вiзити робить вiн

Царицi-цiсарицi.

_Вона_ тодi його веде

У чепурну кiмнатку

Й на руки цiсарю кладе

Маленьке цiсарятко.

_Воно_ смiється любо так,

У нього кругле личко,

I пломенiють, наче мак,

Його рум'янi щiчки.

_Ми_ -- владарi над краєм цим,

Вся цiсарська родина.

Стоїть над озером наш дiм,

Кругом росте шипшина.

_Ви_ в добрiй згодi живете

На тронi й коло трону,

Та часто в руки даєте

Синочковi корону.

_Вони_ й назовсiм вiддадуть

Цей дорогий гостинчик,

I стане цiсарем, мабуть,

Маленький Целестiнчик.

-- Кумедний вiрш, прадiдусю! -- сказав я.

-- А ти знаєш, чому вiн кумедний?

-- Нi...

-- Бо в ньому щоразу треба надягати iншу маску. Як у театрi.

-- Не розумiю.

-- Рiч ось у чому: коли в моєму вiршi стоїть "я", то йдеться про самого цiсаря, що носить корону.

-- Звiсно, прадiдусю.

-- А де стоїть "ти", там iдеться про когось такого, що має право казати цiсаревi "ти", -- скажiмо, про його брата, герцога!

-- А, тепер розумiю, прадiдусю! Той, про кого сказано "вiн", уже дальший вiд цiсаря, але знає його, -- наприклад, слуга.

-- Атож! Але читай уже свого вiрша.

Я пiдвiвся, став як слiд, уклонився й прочитав iз соснової дошки свого вiрша:

Химерний шпак

_Я_ маю удома ручного шпака.

_Ти_ знаєш, ця птаха дурненька яка!

_Вiн_ довго дивився, як грається Труда:

_Вона_ колiщатко качала повсюди.

_Воно_ все котилось, а шпак торопiв;

_Ми_ все ж розумнiшi, мабуть, вiд шпакiв.

_Ви_ знаєте, в чiм їх рiзниця з людьми?

_Вони_ мають голови меншi, нiж ми!

-- Просто казково в тебе вийшло! -- похвалив прадiдусь захоплено. -- Але щодо великих i малих голiв -- це таке дiло... От, наприклад, у найрозумнiшого на островi чоловiка, доктора Шлюмпа, голова маленька. А в найдурнiшого -- Гайна-Яйце -- величезна голова з водянкою.

-- Але ж я не навсправжки, прадiдусю! -- вигукнув я. -- То ж я жартома так написав!

-- Вибач, Хлопчачок. Жартувати не забороняється.

Раптом на вулицi хтось пронизливо свиснув i гукнув:

-- Агов, Хлопчак!

То був голос Джоннi-Свистуна. Вiн зразу ввiйшов до комори, видерся драбиною нагору й сказав прадiдовi, що я обiцяв йому погратися сьогоднi в краб'ячi перегони.

-- Обiцянки треба дотримувати, -- вiдказав прадiдусь, i ми з Джоннi вийшли. Я був радiсiнький, бо пiсля стомливого вiршування краб'ячi перегони -- чудовий вiдпочинок.

Я взяв обидвi дошки, занiс їх додому, до горiшньої бабусi, а потiм iз Джоннi-Свистуном рушив проти вiтру на берег.

Джоннi пробував свистiти, але вiтер був такий сильний, що вмить зривав йому звуки з губiв. Власне, Джоннi вмiв свистiти не краще за iнших хлопцiв. Прiзвисько "Свистун" вiн успадкував вiд свого дiда Мiхеля -- той щовечора стояв на причалi й висвистував матроськi пiснi. Бiля цього причалу, на якому Мiхель-Свистун звичайно висвистував "Ла-Палому" або "Самотнього матроса", ми з Джоннi й збирались улаштувати краб'ячi перегони. Для цього ми забродили босонiж у неглибоку воду, вишукували мiж водоростями та камiнням крабiв-самiтникiв, що живуть у мушлях, i клали їх на який-небудь камiнь, що виглядав з води.

Краби-самiтники спочатку лежали принишкнувши в своїх домочках, та раптом смугастi мушлi починали ворушитись, кiлька тоненьких червоних лапок, укритих волосками, вистромлялися з-пiд мушлi, i краб iз своїм домочком на спинi повз по каменю, аж поки не звалювався з його краю в воду. Той, чиї краби першi попадають у воду, вигравав.

Здебiльшого перемагав Джоннi, бо вiн ретельно вибирав крабiв. А я завжди брав перших-лiпших, тому менi часто попадався такий дурний, що не мiг навiть знайти краю каменя.

На жаль, того дня перегонiв у нас не вийшло: вiяв сильний вiтер, i на берег накочувались великi буруни. Високi хвилi наближалися, розбивались на пласкому березi в бiлу пiну, яка з шурхотом повзла по берегу вище, викидали на пiсок водоростi, пляшки, скiпки та дохлих рибинок, злизували їх назад i знов викидали.

Така погода не годилася для краб'ячих перегонiв. Крiм того, морський вiтер продимав на нас усi куртки та светри, тож ми невдовзi сховались у нашу шлюпку -- "Шкiряну Лiзбет" i почали гратись у корабельну аварiю. Вдавали, нiби пливемо рятувальним човном по бурхливому морю. Джоннi кермував, а я мусив заспокоювати пасажирiв. То була небезпечна плавба: нам загрожували акули й меч-риби. Я мусив раз у раз гукати: "Спокiйно, спокiйно, панове!" Та й Джоннi за стерном було нелегко.

Але, як смеркло, ми нарештi допливли до рятiвного берега. Прорвалися крiзь прибiй i з небезпекою для життя витягли з води мiльйонерку, що випала з човна в прибiй. За це вона подарувала нам коробку з-пiд капелюшкiв, повну дiамантiв, а крiм того кожного з нас нагороджено золотим орденом; Джоннi вирiзав тi ордени складаним ножиком iз викинутих на берег коркових поплавцiв.

Коли я прийшов додому вечеряти й показав горiшнiй бабусi свiй орден, вона тiльки сказала: "О господи!" -- бо поплавець, на жаль, був трошки в смолi. Але прадiдусь похвалив Джоннi й мене, бо ми врятували з прибою мiльйонерку. Тiльки коробка дiамантiв страшенно обурила його.

-- Коробок з дiамантами нiхто в рятувальнi човни не бере! -вигукнув вiн. -- У такому човнi дорогий кожен дюйм мiсця! Туди беруть барильця з водою, ящики з сухарями та запаснi весла. Оце справжнi коштовностi для жертв корабельної аварiї. Дiаманти викидають за борт! Бо це тiльки зайвий баласт! -- Прадiда просто-таки розгнiвили тi дiаманти.