Таємниця двох океанів - Адамов Григорий Борисович

Саме в ці радісні, хвилюючі години старший радист Плетньов подав капітанові перехоплену і розшифровану радіограму з крейсера.

Радіограма, додатково до попереднього донесення, сповіщала морський генеральний штаб, що, незважаючи на всі вжиті заходи рятування, есмінець «Сазані II» на шляху від острова Рапа-Нуї до бази також затонув від завданих йому під час бою біля острова пошкоджень. Крім того, у радіограмі повідомлялось, що дві години тому командир крейсера капітан Маеда, не знісши безчестя поразки, вчинив над собою харакірі, в чому йому з сердечною дружбою та любов'ю допоміг лейтенант Тозіні. Командування крейсером прийняв старший лейтенант Ясо Накано.

По всіх відсіках «Піонера» знову продзвеніла трель аврального відбою. Вона лунала м'якою солодкою мелодією у вухах тих, кому несла спокій і сон…

Не відпочивав лише «Піонер». Невтомно і без відпочинку він навально й нестримно розсікав підводні товщі, несучи в собі нетерпляче щастя чекання, радість наближення до завітної мети. Все нові й нові сотні й тисячі кілометрів утікали назад, зникали в туманній далині.

Немов гігантський розжарений снаряд, «Піонер» нісся над безпечними глибинами пустинного в цих місцях океану. Лише через двадцять годин, наближаючись до широко розкинутого архіпелагу незчисленних і дрібних, як пил, коралових островів Паумоту, «Піонер» трохи зменшив швидкість. Знаючи чудову здатність підводного човна самостійно, автоматично маневрувати при зустрічі з підводними перешкодами, можна було б дивуватися такій надмірній обережності, але капітан не хотів допустити ні найменшого риску в цьому відповідальному поході. Лише пройшовши широким, в кілька сот кілометрів, проходом між островами Паумоту й сусідніми — Маркізькими, «Піонер» довів хід до максимального і з попередньою швидкістю помчав на північний захід.

Матвеєв прокинувся, коли підводний човен порівнявся з першими кораловими атолами Маркізького архіпелагу. Він бадьоро схопився з койки, засвітив світло і, побачивши порожню койку Скворешні, свого сусіда по каюті, подумав: «Уже встав? От невтомний!»

За цією думкою промайнула інша: у механіків, як і скрізь на кораблі, залишилося багато недоробок, які передбачалося усунуту вже в дорозі. Водолази працювали весь час з механіками, і треба було поспішати до них на допомогу. Матвєєв швидко прибрав койку, навів свій туалет і попрямував у їдальню. Тут він побачив Козирєва, Ромейка та ще кілька чоловік, які сиділи за столиками і з апетитом, після майже добового голодування, уминали їжу.

Матвєєв виструнчився перед Козирєвим і офіціальним тонем спитав:

— Товаришу виконуючий обов'язки головного механіка, дозвольте спитати…

— Будь ласка, товаришу Матвєєв, — так само офіціально відповів Козирєв.

— Накажете водолазам розпочати ліквідацію недоробок?

— Так. Всім, хто прокинувся. А втім, зараз буде загальна побудка. Поїжте й приходьте у водневу камеру.

– Єсть.

— А товариш Скворешня ще спить?

— Ні. Коли я прокинувся, його вже не було в каюті.

— Ага! Коли поїсте, відшукайте його і приходьте разом до нас… Ходімо, товаришу Ромейко.

Нашвидку поївши, Матвєєв пішов шукати Скворешню. Однак ніхто, до кого б не звертався Матвєєв, не бачив Скворсшню, не зустрічав його. Матвєєв заглянув у всі відсіки, обдивився всі каюти, червоний куток, склади, навіть наукові кабінети і лабораторії — Скворешня як у воду впав! Здивування Матвєєва змінилося занепокоєнням.

Уже пролунала загальна побудка, люди виходили із своїх кают, заповнювали їдальню, розходилися вже на роботи — Скворешні ніде не було, ніхто нічого про нього не знав. Украй розгублений, Матвєєв попрямував у центральний пост і доповів вахтовому командиру старшому лейтенантові Богрову про зникнення старшини водолазів.

— Та що ж це? — здивувався старший лейтенант. — Голка в сіні?

— Не знаю, товаришу старший лейтенанті Я обшукав увесь підводний човен і не міг його знайти. Ніхто його не бачив.

У центральний пост увійшов капітан. Старший лейтенант доповів йому про подію.

За хвилину в усіх приміщеннях та відсіках корабля з репродукторів пролунала команда:

— Старшині водолазів, товаришеві Скворешні, негайно з'явитися в центральний пост, до вахтового командира!

Минуло три, п'ять, десять хвилин. Скворешня не з'являвся.

Були організовані найретельніші розшуки. Спеціальний наряд протягом години обшукував корабель, проникав в усі щілини, заглядав під койки, мало не перетрушував матраци — Скворешня зник!

Донесення про безрезультатність розшуків капітан вислухав з поблідлим обличчям.

Відпустивши начальника наряду, він повернувся до старшого лейтенанта і комісара.

— Сталося щось незрозуміле, — глухо сказав він, опускаючись на стілець. — Нещастя. Невже ми могли його забути в печері?

— Не може бути, Миколо Борисовичу, — схвильовано відповів старший лейтенант. — Я дуже добре пам'ятаю, що він останнім прибув у вихідну камеру з купою дріб'язку в руках… Саме з нього я почав перелік людей у камері. Зі мною вийшло з підводного човна сімнадцять чоловік, і всі сімнадцять були в наявності перед… перед підняттям вихідної площадки.

Густа краска почала раптом заливати обличчя старшого лейтенанта. В його очах промайнула розгубленість. Він дивився на капітана, намагаючись щось пригадати і наче сам лякаючись цієї згадки. Нарешті, через силу проштовхуючи слова, що застрягали в горлі, він промовив:

— Мені здається, що поки йшов перелік, площадка лишалася непіднятою, вихід був відкритий… Невже? Навіщо це йому потрібно було?.. Невже він міг вийти за моєю спиною?..

— Але тоді це бачили б інші, — зауважив комісар.

— Так, так! — жваво обернувся до нього старший лейтенант. — Ви цілком маєте рацію! З сімнадцяти чоловік хоч один, напевно, помітив би вихід Скворешні,

— Але коли б він не виходив, то був би тоді на підводному човні, — заперечив капітан. — Проте його тут немає. Лишається припустити, що ваше перше пояснення єдино вірне: ніхто не помітив, як він вийшов з камери. Площадка піднялася, і людина залишилася за бортом.

Капітан заплющив очі й опустив голову.

Старший лейтенант мовчав, не знаючи, що сказати. Комісар, не зводячи очей, пильно дивився на пустинну смугу екрана.

Обличчя старшого лейтенанта раптом оживилося новою думкою:

— Миколо Борисовичу, — звернувся він до капітана, — якщо Скворешня залишився в печері, то чому, побачивши, що площадка піднімається, він не закричав нам, чому не промовив ані звуку? Адже ми ще були в скафандрах, радіотелефон у всіх нас працював справно до останньої хвилини. Далі… Невже він міг не помітити, як почали працювати дюзи? Нарешті, навіть коли «Піонер» уже вийшов з печери, Скворешня мав можливість на віддалі до двохсот кілометрів викликати центральний пост. Чи можна припустити, що так довго він не помічав відсутності підводного човна?

Мовчання панувало е центральному посту. Всі не знали, що й думати, марно намагаючись пояснити незбагненне зникнення Скворешні.

Почувся квапливий стукіт у двері.

— Зайдіть! — сказав капітан.

У центральний пост скоріше вбіг, аніж увійшов, стривожений зоолог.

— Товариші! Капітане! — промовив він, ледве переступивши поріг. — Вся команда впевнена, що ми залишили Скворешню в печері! Чи може це бути? Кажуть, що в останній момент він, певно, вийшов за якою-небудь забутою дрібницею: адже він страшенно бережливий, скнара — це всім відомо! І тут піднялася площадка… А Матвєєв каже, що із Скворешнею було щось не гаразд перед закінченням вантаження. Матвєєв бачив його в якомусь остовпінні. Він його насилу примусив отямитися. Я розпитував також інших, що працювали з ним. Козирєв пригадує, як щось подібне трапилося із Скворешнею в газопровідній камері. І Козирєв і Матвєєв гадають, що, вийшовши востаннє з підводного човна, Скворешня знепритомнів і не помітив його виходу з печери. Це жахливо! Треба що-небудь зробити! Якщо непритомність триватиме довго, то Скворешня неминуче задихнеться в своєму скафандрі. Що ж тепер робити? Треба повернутися! Врятувати його!